Чтение онлайн

За сніданком Василь знову нагадав матері про свою зустріч із Саврюком. Мати не поспішала з відповіддю, і хлопець уже вирішив, що вона підшукує переконливі докази супроти звабливої пропозиції Михайла Омеляновича. І Василь сам пішов на виручку:

— Я, мамо, не наполягаю. Мені справді дуже хочеться до моря, але я можу зачекати, доки повернеться батько.

Іванна губилася в здогадах. Звиклий до розваг Саврюк добровільно бере з собою у відпустку десятирічного хлопця… Відмовитися від запрошення неважко. Проте чи варто? Саврюк уміє не тільки сам розважатися. З ним і Василько не нудьгуватиме. Навряд чи є тут корисливі мотиви. Може, просто забажалося проявити гуманність. Павло в космосі. У хлопця канікули. Все ж з висновками поспішати не треба. Товариський Саврюк далеко не простакувата людина. Посилатися ж на раптовий прояв емоцій і почуттів, знаючи Михайла Омеляновича…

— Ти, синку, маєш відповісти про свою згоду сьогодні? Гаразд, після обіду вирішимо остаточно. Я зайду в інститут до Андрія Степановича — треба дещо з’ясувати, потім — на виставку, довго там не затримаюсь і повернуся додому. Ти збирався в кіно?

— Ні, в бібліотеку з Толею Кавуном. Хочемо позмагатися в конкурсі любителів книги.

Іванна Житник не була професійною художницею. Як і її чоловік, працювала в інституті Яремчука. На посаді дизайнера.

У зв’язку з організацією виставки Андрій Степанович звільнив Іванну від роботи в інституті на чотири дні. І був здивований, коли вона з’явилася в його кабінеті.

— Про успіхи не запитую, — сказав Яремчук, запрошуючи Іванну сідати. — Даруй, що на відкриття не встиг. Обіцяю найближчими днями побувати на виставці.

— Буду рада такому гостеві. Досі не можу отямитись— захмеліла від фіміаму похвали. Один із шановних маестро проголосив: “Цей павільйон не знав подібної виставки, бо кожен її експонат можна без перебільшення назвати шедевром”. Отакої заспівав. Виходить, я неперевершений майстер живопису, принаймні у нашому місті.

— Ти незадоволена високою оцінкою? А втім, самокритичність для митця — ознака його непересічних здібностей. З чим біс не жартує, можливо, мені доведеться гордитися тобою не менше, ніж науковими світилами, котрі працюють у нашому інституті.

— І ви тієї ж, Андрію Степановичу. Мене, якщо правду казати, вразила не похвала, а зустріч з матір’ю Стрефорда.

— З матір’ю Джона Стрефорда? Астронавта?

— З нею. Вона приїхала з туристською групою. Літня посивіла жінка з глибокою печаллю в темних очах. Відрекомендувалась: “Місіс Стрефорд”. Це прозвучало, як: “Ви, мабуть, пізнаєте”. І я справді одразу здогадалась, хто вона. Мені ледве вдалося позбутися гамірливого оточення, і ми з місіс Стрефорд усамітнилися у невеличкій кімнатці. Місіс пояснила, що зовсім випадково дізналася про відкриття виставки “художниці Іванни — дружини астронавта Павла Житника”. Місіс дуже хвилювалася. “У вашій творчості, — зауважила вона, — зовсім немає космічних мотивів. І єдиний портрет “Мрії астронавта” здається випадковим експонатом на виставці. Мріями астронавта можна назвати всю виставку — оті пейзажі, етюди, естампи, де все земне, до болю рідне. Джон у дитинстві теж любив малювати. А потім…” На очах місіс Стрефорд з’явилися сльози. Мабуть, спогади заважали їй розмовляти спокійно. Я запросила місіс до себе додому. Вона обіцяла бути сьогодні ввечері. Приходьте й ви, Андрію Степановичу. Гадаю, їй буде приємно познайомитися з директором відомого інституту.

— Дякую. Прийду обов’язково.

Іванна підвелася, потім, ніби вагаючись, сказала:

— Саврюк запрошує мого Василя з собою у відпустку. Хлопець дуже хоче до моря. Відмовити серйозних причин немає…

— То й відмовляти не треба. Канікули закінчаться, а він усе літо протовчеться вдома. Чи не так?

— Я думаю, як Павло поставиться до цього. Між ним і Саврюком свої стосунки, не зовсім зрозумілі для мене.

— Оце вже даремно. Я трохи знаю обох — і Павла, і Михайла Омеляновича. Якими б не були стосунки між ними, у даному випадку обидва стануть вище їх. Власне, один — Саврюк — уже став, а другий… Через кілька днів — за програмою польоту — має відбутися перший сеанс телезв’язку астронавтів з рідними. Цей сеанс можна провести, скажімо… завтра. І батько порозмовляє з сином. Так що лаштуй Василька в дорогу.

Будинок, у якому мешкала сім’я Житників, був недалеко від Інституту космічної навігації. Пішки, не кваплячись, можна дістатися хвилин за п’ятнадцять, але Яремчук вийшов раніше. Майже весь день провів в інституті — телефонні дзвінки не вгавали. В обід, коли зайшов до їдальні, підключилася міжнародна лінія: з Міжнародного центру по координації космічних польотів запрошували на черговий симпозіум. Час не дуже вдалий. “Беркут” наближатиметься до гальмівного пояса Стрефорда, і треба обов’язково бути в інституті. Андрій Степанович хотів, щоб у ці дні всі працівники були на місцях. Декому відмовив у відпустці, а декого попередив, щоб повернулися за першим викликом. А тут треба самому залишити інститут. “Ні, хай вирішує Стрепетов — домовляється, переконує, зрештою, підшукає заміну, якщо симпозіум не може ніяк обійтися без нашого представника”.

Яремчук намацав у кишені невеликий згорток. Це була таблиця періодичних спалахів у восьмому секторі району Смарагдових Зір, яку щойно приніс з астрофізичної лабораторії Ярослав Демченко. Відколи почався політ “Беркута”, ці спалахи почастішали. “Невідомо, чи був зв’язок між цими явищами, але попередні і нинішні таблиці необхідно порівняти: “Беркут” летить у напрямку восьмого сектора. Можуть бути нові несподіванки. Взятися за таблиці в інституті не вистачило часу. Доведеться зайнятися ними вдома після зустрічі з місіс Стрефорд”.

Андрій Степанович з напівзаплющеними очима сидів на лаві під каштанами і, здається, не помічав, як тіні перетворюються в сутінки. Згадка про космічну гравітацію одразу ж повернула його до польоту “Беркута”. Вчені світу вже були одностайними у поглядах на природу й зміни космічної гравітації. Проте випадок з польотом “Сфінкса” до планети Надія, виявлення гальмівного пояса Стрефорда переплутали всі попередні передбачення. “Тепер екзамен тримає “Беркут”. І немає цілковитої певності, що пояс вдасться перетнути. Можливо, ще буде не одна спроба. Чим більше вірогідної інформації одержимо тут, на Землі, тим впевненіше чекатимемо нового успіху в космосі. Треба, каже Саврюк, вірити в успіх. Треба. Попри вагання і сумніви. І на зустріч з матір’ю Стрефорда треба прийти оптимістом. Доля її сина, доля її самої переплітається з долею наших астронавтів, з долею їхніх матерів, рідних, друзів. Це доля мужніх людей”, — погоджувався сам з собою Яремчук, рушаючи навпрошки через невеликий сквер. Невдовзі зупинився перед під’їздом Житників. Востаннє він був тут до польоту “Беркута”.

Двері відчинив Василько. Яремчук почув, як Іванна говорила англійською мовою місіс Стрефорд про його прихід. І директор інституту ступив до кімнати зі звичним вітанням.

— Я порушила домовленість, — усміхнулася місіс Стрефорд. — Мала вільний час і прийшла раніше. На щастя, місіс Іванна була вдома. Що повідомляють ваші космонавти, містере Яремчук? Яке в них самопочуття?

— Відмінне, місіс Стрефорд.

— То добре. Самопочуття повинно бути добре. Чи можна й від мене їх привітати?

— Передамо з великою радістю.

— Ви були на виставці Іванни? Чудові картини. Іванна — скромна художниця. І дуже люб’язна. Дарує картину, яка мені найбільше подобається. Мій син не намалював такої картини, але, мабуть, збирався намалювати… Картина зветься “Осінній ліс”. Наша остання прогулянка з сином була теж до осіннього лісу…

Місіс Стрефорд квапливо вийняла білу хустинку з невеликої сумочки, вибачливо посміхнулася:

— Це було так давно, так давно. Відтоді ми втратили сина…

Івана підвелася з крісла, запитально, не розуміючи, глянула на Яремчука. Андрія Степановича теж здивували а чи насторожили слова гості. Запала пауза. Місіс Стрефорд, напевно, відчула, що її відвертість збентежила співрозмовників. І вона квапно додала:

— Так, так. Ми втратили сина задовго до польоту “Сфінкса”…

Але далі жінка вже не могла стриматися, прикрила хусточкою обличчя. Іванна подала їй склянку з водою, лагідно умовляла заспокоїтися. Зрештою місіс Стрефорд вдалося опанувати себе.