Чтение онлайн

Вони поїхали разом — Петерів дядько і Джон. Я стояла на подвір’ї і потай хотіла, щоб син підійшов до мене і, як колись, давно, попросив поблукати разом по лісі, лугом, над річкою. Вже відчиняючи дверцята машини, він здогадався попрощатися зі мною. Я вдруге попрощалася з сином. А потім було третє, останнє прощання, коли Джона призначили командиром “Сфінкса” і він відлітав до планети Надія…

Матері завжди живуть чеканням і надією. Я не дочекалася сина. Але живу. Живу…

Місіс Стрефорд залишилася ночувати в Іванни. Яремчук поволі спустився кам’яними східцями, пішов не вулицею, а знову через сквер. Час був пізній. Віддаля поодинокі ліхтарі горіли напівтьмяно, між дерев зовсім не було світла — тут загусла темрява. Андрій Степанович глянув у нічне небо, запримітивши дрібні зорі. Йому подумалось, що, можливо, саме цієї миті Ярослав Демченко крізь потужний телескоп спостерігає за спалахами в районі Смарагдових Зір. А він, директор інституту, хіба що зранку зможе приступити до аналізу таблиць, складених молодим астрономом. “Беркут” з кожним днем наближається до гальмівного пояса Стрефорда. Завтра доведеться провести позачерговий зв’язок з астронавтами: малому Житникові хочеться порозмовляти з батьком.

Менше року працює в інститутській астрофізичній лабораторії Ярослав Демченко. Ретельні, часом виснажливі спостереження не приносили нічого нового. Але юнак уперто шукав свою щасливу зірку. Раптом помічені спалахи в районі Смарагдових Зір могли бути очікуваною винагородою. Прикипівши до окуляра телескопа, Демченко продовжував фотографувати незвичайне явище у секторі Смарагдових Зір, куди летів “Беркут”. Спалахи не припинялися, ставали більшими, яскравішими. Це фіксувалося на фотоплівці.

Директор інституту Яремчук і Демченко разом провели ніч в обсерваторії. Андрій Степанович мовчки стежив за спалахами, потім відходив від телескопа, брав фотографії, розкладав їх на столі, подовгу роздивлявся, і з виразу його обличчя Ярослав зрозумів: відповіді поки що не знайдено. Вранці обоє здали вахту і Яремчук пішов дізнатися, де живе колишній завідуючий обсерваторією. Сивий худорлявий чоловік, котрий, здавалось, збайдужів до всього, після розповіді Андрія Степановича одразу пожвавішав:

— Я теж спостерігав ці спалахи, коли до планети наближався “Сфінкс”. Я доповідав про них тодішньому директорові. Але невдача “Сфінкса”… Одним словом, чи мені не повірили, чи ніхто не звернув уваги на мої слова. А підтвердити факт не вдалося: спалахи зникли, як і з’явилися, раптово.

Андрій Степанович зауважив:

— Вони могли зникнути, коли “Сфінкс” одержав команду повернутися назад.

— Ви хочете сказати, що тут є якийсь зв’язок?

— Зв’язок… зв’язок… Напевне є. Тільки який? Спалахи виникають при наближенні до планети. Випадковість? Закономірність? — Яремчук показав фотографії. Колишній завідуючий узяв перші знімки, зроблені Демченком.

— Точнісінько такі й були, розташовані симетрично. Ніби ланцюг накладених один на одного ромбів.

— А ви не пригадуєте, коли саме, якого дня помітили спалахи? — запитав Яремчук.

— Чому ж, пам’ятаю дуже добре. Третього червня.

— І третього червня “Сфінкс” повернув па базу “Гера-14”…

— Справді, дивний збіг. — Колишній завідуючий знову пильно розглядав фото, пальці його тремтіли.

Яремчук не пішов додому. “Ось коли у керівника польоту з’явилися справжні клопоти”, — думав про себе. Вирішив негайно зв’язатися з астронавтами, підказати, щоб включили бортові системи астронавігаційного спостереження.

Командир корабля Володимир Клименко доповів, що бортінженер Житник телефотоприладами зареєстрував по курсу “Беркута”, як він висловився, “невеликі пульсуючі сонця”. Самопочуття космонавтів залишається чудовим, політ іде нормально. Андрій Степанович, як завжди, побажав успіху і попросив ретельно й постійно вести фотографування “пульсуючих сонць”. Повернувшись до робочого кабінету, він зателефонував Стрепетову.

— Твоє повідомлення, Андрію, насторожує, — сказав Стрепетов. — Треба тверезо оцінити ситуацію. Реальна ж небезпека для астронавтів…

— Припинити політ? — вгадав думку Стрепетова Яремчук. — Найгуманніше і… найпростіше. Пояс Стрефорда залякує нас. Дамо можливість “Беркуту” хоча б максимально наблизитися до нього. Якщо не перетнути.

— Сьогодні я відкличу з відряджень і відпусток окремих працівників, — досить офіційним тоном закінчив розмову Стрепетов. — Будемо радитися спільно. Завтра, о сімнадцятій. Не пізно?

Офіційний тон не образив Яремчука. Директор Центру космічних польотів добре розумів складність становища. І якщо все-таки зважитись на ризик, певність в успіхові має переважати над зневірою і сумнівом. Спільною радою Стрепетов хоче вияснити позицію кожного, щоб потім не опинилася під ударом за прийняте у критичний момент рішення одна людина — він, Яремчук. Чи не пізно? Ні. Змінити курс “Беркута” ще буде не пізно пі завтра, ні післязавтра. Спалахи з’явилися набагато раніше, ніж тоді, коли летів “Сфінкс”. “Беркут” ще не торкнувся межі пояса Стрефорда. Яремчук ще нікому не висловлював свого здогаду: спалахи не загрожують життю астронавтів, але гальмують політ. Інакше б екіпажу “Сфінкса”… Що ж до смерті командира корабля Стрефорда, то причини її аргументовані спеціальною медкомісією. Астронавт помер далеко від гальмівного пояса.

Добове зведення про політ не викликало занепокоєння. Розрахункова швидкість, незмінний курс, чітка інформація командира корабля. Все було так, як і напередодні. На невеликому аркушикові паперу, вирваному з блокнота, Андрій Степанович прочитав одну-єдину фразу: “Спалахи стабілізувалися”. І підпис: “Демченко”. Очевидно, вранці астроном заходив до приймальні і попросив секретарку покласти на стіл директорові звіт про нічне чергування. Яремчук вирішив вийти на зв’язок з астронавтами опівдні, коли збиратиметься на нараду до Стрепетова. Щоб оперувати найсвіжішими даними І почуватися впевненіше, викладаючи свої міркування авторитетній комісії. І вперше за час польоту він з’явився в лабораторіях. Затримувався скрізь недовго, хоча несподіваним візитом таки добряче дивував співробітників. Та його веселий, мовби й безтурботний настрій швидко схоплювався, всі проймалися ним, на жарти й дотепи відповідали дружно і винахідливо. Директорський обхід продовжувався б далі, якбиЯремчука терміново не викликали до пульта зв’язку і керування польотом. Це було прохання командира корабля, але воно прозвучало вимогою для тих, хто сьогодні чергував біля пульта. В голосі Володимира Клименка не вловлювалося найменшого хвилювання, проте сам Андрій Степанович був у передчутті найстрашнішого.

— “Беркут” загальмував, — зовні спокійно повідомив Клименко.

— Але ж до гальмівного пояса… — не стримався Яремчук.

— …ще далеко, — продовжував командир. — На такий сюрприз ми не розраховували.

— Інакше то був би не сюрприз, — директор поволі опановував себе. — Ваше самопочуття?

— Нормальне. Ніби щойно із Землі. Корабель завис, і ми сидимо, як у нерозгойданій колисці.

— Який двигун зараз працює?

— Ми пробували вмикати кожен, ефект однаковий. Працюють, а руху ніякого.

На якусь мить Андрій Степанович завагався, а потім сказав:

— Запускайте всі чотири одразу.

У напруженому чеканні минуло ще кілька хвилин. І знову голос Клименка:

— Ні, Андрію Степановичу, “Беркут” не зрушив з місця. Що порекомендуєте?

“Що порекомендую? Якби я знав, що порекомендувати, — думав Яремчук. — Не відмінив польоту, коли з’явилися спалахи. Тепер “Беркута” зупинено, як тоді “Сфінкса”. Тільки ще далі від планети Надія…”

Тим часом Клименко перервав затяжну паузу:

— А якщо вдатися до обльоту пояса? Можливо, він існує лише по курсу нашого корабля? Якщо змінити курс і підійти до планети з іншого боку? Дозвольте спробувати, Андрію Степановичу?

Яремчука щось дуже підбурювало сказати: “Спробуйте!” Але одночасно він усвідомлював міру ризику від наслідків своєї згоди на обліт планети. І, як благословення, по-батьківськи промовив:

— Зичу вам, хлопці, удачі!

Через деякий час Клименко уже повідомляв, що “Беркут” ковзає по поясу. Летіти легко, бо саме пояс визначає маршрут; де він закінчується, невідомо, але підступитися до планети у них ще більше охоти, ніж до зустрічі з невідомим феноменом.