Чтение онлайн

— Я не сподівалася, що тут, у вашій країні, з перших днів мною заволодіють спомини. Я стільки пережила, в моєму минулому стільки гіркоти, болю, розпачу… Я б хотіла забуття. Тільки воно не приходить, а натомість з’являються спомини. Я відвідала виставку місіс Іванни і знову — вже вкотре! — збагнула, що моє материнство закінчилося після тієї прогулянки до лісу. Закінчилася моя радість, мій спокій. І вже багато літ мене не полишають душевні муки… Я — ваша гостя, я не хочу додавати вам прикрощів, але чи можна зарадити материнському горю, вилікувати материнське серце? Я розповім вам сумну історію, якщо у вас є бажання слухати, якщо у вас є терпіння… Мені треба розповісти про те, що гнітить мене і висить тягарем. Я не чекаю полегшення, бо не сповідуюсь у храмі. Людське горе зрозуміють тільки люди. Тільки люди…

Наша невелика ферма дісталася у спадщину моєму чоловікові Петерові Стрефорду. І він, і я любили працювати. Ми мріяли про гарне господарство, про велику сім’ю, хотіли стати не останньою родиною в штаті. Коли обоє молоді і дужі, все здається досяжним. Ми раділи всьому, що вдавалося здобути своїми руками. Але ніщо не могло порівнятися з тим великим щастям, коли я народила сина. Петер мало не втратив голову. Він не випускав із рук маленького Джона, а коли той засинав, брав мене на руки і кружляв, кружляв по кімнаті… Отже, нам усе вдавалося, жилося легко. Найтяжча робота не виснажувала. Однак щастя не може бути безконечним. Я тяжко захворіла, довго після операції перебувала в лікарні, потім мені й чоловікові з сумом сказали: “На жаль, дітей у вас більше не буде”. За час моєї хвороби Петер помітно схуд, навіть шкіра на обличчі втратила смаглявість. Від звістки лікаря він страшенно зблід, міцно стиснувши губи. Поверталися додому, не обмовившись жодним словом.

Минуло немало часу, поки наше життя знову стало нагадувати попереднє. До Петера повертався гарний настрій, іноді він жартував так само весело, як і раніше. Якось, піднявши Джона аж до стелі, мовив: “Тепер наша висота — Джон. Поки що ми стоїмо біля її підніжжя. Рости швидше, синку”. І син ріс на радість батькам. Ми догоджали йому, навіть потурали в усьому, але він не був примхливим. Умів бавитися й сам, знаходити розвагу, коли я і Петер чомусь не могли зайнятися ним. Потім Джон пішов до школи. Перше зауваження вчителя стосувалося його неуважності на уроках. Іноді він навіть не чув, що вчитель називає його прізвище. Про здібності судити було важко — Джон учився не гірше більшості ровесників. Удруге нас викликали до школи, коли в зошитах поруч з виконаним завданням почали з’являтися малюнки — звичайні дитячі малюнки. Ми з Петером не побачили в цьому великого лиха. Трохи посварили сина, а щоб він не псував зошит, купили альбом і фарби. Хлопець був дуже задоволений. Проте наші клопоти не припинилися, стурбованість не стала меншою. Джон просиджував за альбомом, забуваючи про уроки. Або взагалі тікав з будинку і повертався додому аж увечері. Ми не звикли лаяти сина, тим паче бити. Все ж Петер був змушений поговорити з ним серйозно. Джон, похнюпившись, мовчки вислухав батькові докори. Коли ж ліг спати, ми розгорнули альбом. Боже мій! Ми заворожено розглядали кожен малюнок, пізнавали знайомі пейзажі. Аж усміхалися соняшники на городі, здається, пахло сіно в копицях, вивершених мною і Петером. Річка, ліс, кукурудзяні плантації — все промінилося ніжними кольорами, не яскравими, а чистими, вдало підібраними. Картини мовби засвідчували справжню красу природи, красу, якої ми не помічали за роботою або не вміли помічати. До опівночі ми розглядали синів альбом і не могли дотямити, що скажемо Джонові завтра. Переконувати ще раз у необхідності вчитися в школі, доводити, що надмірне захоплення малюванням завдає шкоди, що треба вміти розпоряджатися своїм часом? Уранці ми не поверталися до такої розмови. Джон, як нічого не трапилося, зібрав портфель, погодував риб в акваріумі і, з посмішкою кинувши “гуд бай”, вийшов з кімнати. Крізь вікно ми спостерігали, як він вивів із сарая велосипед, рукою прокрутив педалі і, прив’язавши портфель до багажника, легко скочив на сідло. Правду кажучи, ми трохи здивувалися, що альбом і фарби залишилися на столі. Раніше він їх теж клав до портфеля, бо, повертаючись зі школи, часто звертав з дороги і аж до вечора продовжував малювати. Того дня він був дома зарання. Швидко приготував уроки і, дізнавшись, що батько лагодить водопровід, напросився допомагати.

Наступної неділі д. о нас несподГвано завітав Петерів дядько — власник фешенебельного готелю в штаті Північна Кароліна. Коли ми залишилися втрьох — Джон пішов купатися, — Петер поділився з дядьком своєю турботою про сина, показав йому альбом з малюнками. “Вправно, дуже вправно, — похвалив той. — Тільки звідки в хлопця така сентиментальність? Я ж знаю вас як людей ділових, хазяйновитих. Дитина ніби й не ваша. Гадаю, непокоїтися немає підстав. У такому віці малює багато дітей: хто гірше, хто краще. Хлопець він, по всьому видно, тямущий. А причина неуважності на уроках відома: у нього перед очима стоять оці пейзажі. Та й тут біди немає, хоч може бути. Батьки ви гарні, сина дуже жалієте, але педагоги нікудишні. Вам треба виростити не хлюпика, а майбутнього фермера. Привчайте його любити господарство! Привчайте його працювати, щоб він полюбив не тільки соняшники з бджолами на золотих пелюстках, а й соняшникове насіння, з якого виробляють олію. Щоб він більше умів радіти не травам, а горам буряків і картоплі на осінньому полі! Тільки тоді Джон буде вашою дитиною, вашим сином”.

Петер прислухався до поради. Ні, він не змушував погрозами чи лайкою забути про малюнки. Він вибирав моменти, коли син ніяк не міг відмовити батькові піти з ним. І Петер ненав’язливо передавав Джонові нехитру фермерську цауку. Тепер вони частіше бували разом. Але не завжди Петер залишався задоволений. Хлопець старався допомагати, може, навіть догодити батькові, аби той був у гарному настрої. Він, мабуть, розумів, що ми зазнаємо певних прикрощів через його поведінку, і намагався стати іншим, хоч це майже не вдавалося йому. Вечорами, коли син уже спав, Петер із жалем розповідав мені про минулий день. Про те, як Джон під час роботи наче застигав на місці, заворожено задивляючись на поле і ліс. Невідомо було, які думки снують у його голові, чому проміняться очі. Потім, отямившись, він засоромлено продовжував працювати, але то вже була вимушена праця, а ми ж не хотіли, щоб син виконував усе з примусу. Та поступово ми призвичаїлись до синових вад і сприймали як належне раптові зміни у його настрої. Кажу ж, що Джон відзначався слухняністю і гріх було б нарікати на долю. Малював він менше, краще вчився у школі, ми мали б заспокоїтися. Проте, коли одна дитина в сім’ї, кожна її вада перебільшується, найлегша хвороба здається невиліковною. Самі розумієте, як упадали ми біля нього. Хоч не це зрештою засмучувало нас. Якось Петер не стерпів. Поклавши на коліна вузлуваті натруджені руки, з болем промовив: “Для чого наші старання? Для чого ми прагнемо багатої ферми? Хто даватиме тут лад, коли постаріємо? З Джона не буде господаря. Дай боже, щоб він був сповна розуму…”

Я жахнулася від цих слів. Я знала синові вади, але щоб так думати? А Петер продовжував: “Йому вже дванадцять років. Я не тільки не зробив його своїм помічником, але навіть не прищепив йому найменшої любові до фермерської праці. Він живе поза цим світом. Його майбутнє мене лякає. Поки він дитина, поки є ми, нічого не трапиться. Але далі… Що буде потім? Він малюватиме пейзажі, ферма розориться, господарство захиріє, і Джона чекатиме жебрацтво. Розраховувати на підтримку родичів — марно. Ділові люди ділової Америки лише насміються з нього”.

Але Петер не змирився з долею. Він зважився на крок, після якого настала розв’язка…

Місіс Стрефорд замовкла. Вона вже не дивилася на своїх слухачів, котрі не перебивали її жодним словом. Вона сиділа з опущеною головою, повільно терла пальцями кінчики хустини, наче хотіла вилущити соняшникове зерня. У яскраво освітленій кімнаті сумне обличчя місіс вражало надзвичайною блідістю. Ні Яремчук, ні Іванна не зважувалися порушити мовчанку. Звичайно ж, місіс продовжить розповідь, як тільки вгамує пекучі спогади.

— Петерів дядько — той самий, з Північної Кароліни, — виявився родичем не байдужим. Ми листувалися з ним дуже рідко. Ще менше зустрічалися. Але створювалося враження, що його теж глибоко хвилює доля нашого Джона. Тож коли надійшло запрошення погостювати в нього на різдвяні свята, ми зібралися їхати втрьох. У дядьковому домі було багато людей, мабуть, високоосвічених, талановитих і відомих у певних колах. Ми вгадували про це з їхньої манери триматися, вміння вести розмови. Нам з Петером почувалося ніяково у цій компанії. Ми просто розгублювалися, коли хтось із гостей звертався до нас. Добре виховані і делікатні люди, помітивши нашу “суспільну некомпетентність”, особливо не надокучали. Щоправда, дядько поводився з нами зовсім не так, як поводяться з бідними родичами. Він робив вигляд, ніби йому було байдуже, хто яке місце займає в суспільстві. Своєю поведінкою він підкреслював однакову шанобу до кожного. В розпал загальних веселощів дядько покликав мене з Петером до однієї з кімнат, де на м’якому дивані сидів чоловік із сигарою в зубах і гортав якийсь журнал. Він підвівся назустріч, а дядько відрекомендував: “Знайомтесь, Френк Ервін — головний лікар нейропсихіатричного інституту”. Нам з Петером не довелося називати себе, бо лікар, тиснучи руки, сказав: “Я знаю сім’ю Стрефордів заочно”. Дядько пояснив, що ця зустріч не випадкова, що з містером Ервіном він давно мав розмову про нашого Джона і містер Ервін обіцяв допомогти. Нашу зніяковілість лікар зрозумів по-своєму: “Я заходив до кімнати, де граються діти, і кілька хвилин спостерігав за вашим сином. Звичайно, це дуже мало, щоб встановити діагноз. Хоч і таке спостереження наштовхує на певні висновки. Але, як кажуть, з висновками поспішати не будемо. Гадаю, ви не станете заперечувати, якщо вашого сина ми візьмемо для обстеження до інституту”. Тут же дядько вибачливо додав: “Стрефорди, на жаль, мало знають про ваш інститут. Вони зайняті своєю фермою. Але якщо поцікавляться більше, то слава інституту, престиж його лікарів викличуть у них захоплення. Гадаю, вони розумно оцінять вашу пропозицію. Бо хто ж з батьків не хоче мати дітей справді дужих, сповнених життєвої енергії і сили, працелюбних?”

Отакою несподіванкою ознаменувалися для нас гостини у родича. Опісля дядько детально інформував нас про знаменитий нейропсихіатричний інститут. Він показував численні вирізки з газет і журналів, фотографії, висловлювання вчених, лікарів і колишніх хворих про надзвичайно ефективні методи лікування, запроваджені в інституті. Ми переглядали окремі статті, в яких часто повторювались терміни “психохірургія”, “генетична інженерія”, “гіпнотичне навіювання”, “електрофізіологія”, “імплантація електродів у мозок”, і нас усе більше охоплювала внутрішня тривога. Невже наш син справді хворий? Дядькові наші сумніви здалися смішними й дивними: “Френк Ервін особисто огляне вашого сина. І будьте певні, лікування в інституті проводиться не заради розваги. Його прагнуть сотні хворих — дорослих і юних. І якщо мені пощастило домовитись з містером Ервіном, то треба скористатися цим”.

Залишалося висловити дядькові свою вдячність за турботу, хоч про будь-яке лікування сина ні я, ні мій чоловік ніколи не заводили й мови. Напевне, наші враження про дивну поведінку Джона він сприйняв по-своєму і замість співчуття почав активно діяти. Домовленість із лікарем, на нашу думку, підтверджувала впливовість і авторитет дядькової особи в усьому штаті і його чуйне ставлення до нас, своїх родичів. Але дати згоду на те, щоб відправити сина до нейропсихіатричного інституту, ми зважилися не одразу. Все, повторюю, було для нас дуже несподіваним, раптовим. Треба було якось отямитися, перш ніж прийняти рішення. Та й дядько розумів наш внутрішній стан. “Ви повернетеся додому, — казав прощаючись, — і ще раз добре поміркуєте над моєю пропозицією. Джон — не маля, котре легко облестити казкою або гарною легендою. І хоч інститут — не сільце для вільної пташки, хлопчину слід відповідно підготувати. З його вразливістю будь-яка несподіванка негативно вплине на нервову систему. Якщо будете вигадувати казку, то дуже правдоподібну. Однак треба, щоб син з охотою або цікавістю їхав до інституту”.

Після гостювання у дядька Джон, здається, став зосередженішим і акуратнішим. Нескладні батькові доручення виконував швидко і вправно. Над уроками теж довго не засиджувався. Що правда, його зосередженість ще більше проявлялася, коли він брав у руки альбом і воскові олівці. Так, малювати він не кинув… Одного разу я зайшла до синової кімнати. Він настільки захопився роботою, що не помітив мого приходу. Схилившись над столом, щось малював, час від часу кидаючи погляд за вікно. Я зупинилася біля дверей, не наважуючись підійти ближче. Вертатися назад теж було незручно. Джон обернувся і тихо мовив: “Це ви, мамо…” Вигляд його був сором’язливий, майже винуватий. Альбом він не закрив, і я побачила портрет… Френка Ервіна. Я взагалі ніколи не бачила, щоб син малював чиїсь портрети. Він малював тільки пейзажі. То був його єдиний портрет… У вас, місіс Іванно, чомусь теж тільки один портрет на виставці серед красивих пейзажів. Але даруйте мені… Тоді я дуже здивувалася: “Ти, сину, так добре запам’ятав містера Ервіна?” Джон спохмурнів: “У містера надзвичайно пекучі, гострі очі. Він пронизує ними наскрізь. Хіба ви, мамо, не відчули цього? Не знаю чому, але в кімнаті серед дітей, коли ми гралися, він упіймав очима мене. Я затремтів, мені стало боязко. На щастя, містер тримав мене очима недовго. Він пішов, а я холов, холов… Такі очі, напевно, у чаклуна”. І повірте, я вхопилася за ці Джонові слова. “Містер Ервін— справжній чаклун, — усміхнулася синові. — Добрий чаклун. Він — лікар і любить дітей, бореться з їхніми хворобами. І даремне ти налякався його”. Джон замислився: “Мені він здався іншим. Хіба що всі лікарі такі… Мені було б страшно жити з ним”.