Чтение онлайн

Яремчук зайшов до зали перед самісігіьким початком наради. За столом, крім Стрепетова, сиділи два його заступники і Саврюк. Стрепетов, не зволікаючи, звернувся до присутніх у залі:

— Насамперед дозвольте вам представити нового заступника директора Центру космічних польотів Михайла Омеляновича Саврюка. — Дехто зааплодував. — Михайла Омеляновича ви всі прекрасно знаєте, отже, почнемо з основного, заради чого ми зібралися, власне, заради чого я змушений був відкликати декого з вас із відпусток і відряджень. Прошу, Андрію Степановичу.

Яремчук сподівався, що Стрепетов сам, бодай коротенько, проінформує про політ, про спалахи, про його, Яремчуків, намір продовжувати зближення з поясом Стрефорда. Він готувався доводити, заперечувати свою позицію, зрештою, висловити власні міркування і висновки. “А може, і треба почати з висновків? Щоб почути контраргументи?”

— По курсу “Беркута”, — Андрій Степанович намагався говорити спокійним, рівним голосом, — дві доби тому було помічено невідомі раніше сп’алахи. Хоч справедливіше буде сказати, маловідомі, адже вони були зареєстровані в нашій обсерваторії ще під час польоту “Сфінкса”. Документальних підтверджень не збереглося, про це я дізнався тільки тепер, але немає підстав не вірити колишньому завідуючому обсерваторією. Він свого часу доповідав тодішньому директорові, якого уже, на жаль, немає серед нас. Спалахи з’явилися, коли “Сфінкс” сягнув пояса Стрефорда. І зникли, як тільки корабель повернув назад. “Беркут” ще не пройшов такої відстані, а вони вже зафіксовані по його курсу астронавтами й нашою обсерваторією. Що це — пересторога? Космічні маяки? Сигнали про небезпеку? Охоронний, а не гальмівний пояс планети, заселеної розумними істотами? Що викликає спалахи? Наближення будь-якого космічного тіла чи лише космічного корабля? Чи не пов’язана поява гальмівного пояса з появою спалахів? Як ви знаєте, екіпаж “Сфінкса” вертався на базу “Гера-14” неушкодженим… Я дозволив командирові “Беркута” продовжувати політ за наміченим курсом, тобто максимально наблизитися до гальмівного пояса…

Далі Яремчукозі належало сказати те, чого не знає ніхто з присутніх, навіть Стрепетов. Але цю паузу Стрепетов сприйняв по-своєму.

— Як керівник польоту, Андрій Степанович мав право приймати термінове рішення. І він прийняв його. Однак, пославши “Беркут” за розгадкою природи гальмівного пояса, ми зіткнулися з космічними спалахами, природа яких для нас таємнича. Як бути? Ризикувати й далі? Чи припинити політ і зайнятися вивченням спалахів, видимих спалахів, на відміну від невидимого пояса Стрефорда? — звернувся до присутніх Стрепетов.

— Спалахи, гадаю, так само зникнуть, як тільки корабель візьме курс додому. Це теж одна з причин мого рішення не припиняти політ. Але це було перше рішення. Незадовго до нашої наради я прийняв друге — про обліт планети Надія…

Тиша в залі ладна була забриніти міцно натягнутою струною.

— Спалахи з’явилися раніше, отже, ближче до нас пересунувся гальмівний пояс, — уже констатував факти Яремчук. — “Беркут” не міг рушити з місця, хоч запрацювали всі чотири двигуни. Антигравітаційне та й інші походження гальмівного пояса, на які орієнтувалися ми і конструктори двигунів, не підтвердилися. Обліт допоможе принаймні визначити розміри і форму пояса, можливість посадки на загадковій планеті.

Андрій Степанович скінчив, однак залишився стояти, чекав запитань, заперечень, навіть суворих докорів. Ніхто не зважувався заговорити першим. А на боковому стенді блакитними літерами загоралися слова телеграми: “Терміново, міжнародна. Андрій Степанович Яремчук обраний віце-президентом Міжнародного центру по координації космічних польотів”.

Можливо, були б привітання колег, а далі — знову серйозна розмова по темі. Можливо. Тільки літери телеграми швидко згасли, і Стрепетов уже натискував кнопку на апараті, де аварійно замиготіла червона лампочка. Чув Стрепетов, чули всі у залі: “Спалахи зникли. Зв’язок із “Беркутом” припинився”.

— Вгвинчуємося у невідомість, — сказав Клименко, зайшовши до салону.

Він довго не зважувався перейти на автоматичне керування кораблем, а коли й робив контрольні спроби — сам вивіряв курс, впевнювався, що все йде гаразд.

— Між кораблем і вогняним сузір’ям пояса відбулося зчеплення. Таке враження, що “Беркут” не рухається. — Житник, як і командир, теж ні на мить не відходив від спостережної апаратури.

— Але ж прилади фіксують нормальний політ, — заперечив Климено. — Ми починаємо креслити перший виток спіралі довкола планети.

— Перший? — запитав біохімік Борис Вєтров. — Ми будемо кружляти довкола неї супутником?

— Спіралеподібний політ, — відповів Клименко, — дасть можливість, на мою думку, краще вести космічну рекогносцировку, пересвідчитися: пояс Стрефорда — суцільне кільце чи захисний щит.

— Поки що ми рухаємося разом з вогняними ромбами, — сказав Житник.

— Ти впевнився остаточно? — запитав Клименко.

— Я спостерігав крізь оптичні прилади заднього відсіку. Спрямовував їх до планети під різними кутами. Вогні лише з правого боку. Якщо політ триває, то ми утримуємося на однаковій постійній відстані від планети. Пояс, власне, не пояс, а ланцюг вогнів, що рухається разом з кораблем.

— Отже, планети нам не побачити, — запитав чи ствердив біохімік. — І пояс Стрефорда — це просто захисний щит планети Надія. Щит, якого не пробити нашому “Беркутові”. Хто підняв цей щит? Чия рука водить ним довкола планети, немов антеною радара?

Троє астронавтів довго мовчали.

Клименко помітив, як спрацював автоматичний сигнал — провісник аварії: апаратура зв’язку із Землею не діє.

Всі троє кілька годин оглядали теле— і радіоприлади, не знаходячи ніяких пошкоджень, гублячись у здогадах про можливі причини несподіваної ситуації. А корабель і ромби вогнів, з’єднані невідомою силою, пливли у космічній безвісті, накручували невидиму спіраль тривожної дороги астронавтів. Дороги, де у супутниках були далекі зорі, чужі планети, таємничі вогні пояса Стрефорда і відтепер — самотність. Цілковита самотність трьох посланців Землі…

У Центрі керування польотом була ввімкнена додаткова апаратура для прослуховування космосу.

Ретрансляційні прилади на станціях спостереження вперто німували. Власне, вони доносили віддавна знайомі космічні шуми, атмосферні розряди, але голосу “Беркута” ніхто не чув…

Яремчук не вдавався до розмов, наказів, прохань. Напруження завжди мобілізовує, люди стають зібранішими, потреба в нагадуваннях, які за звичайних обставин іноді необхідні, відпадає. Він не бачив, де і яку вказівку може дати. Зосереджені співробітники неквапливими рухами наче підкреслювали впевненість, акуратність, точність при виконанні своїх обов’язків, і йому залишалося чекати, коли хтось із них скаже… Він намагався вивільнити думку із лещат непоправного лиха. Він не знав, що скаже хтось із його співробітників, але готувався до найстрашнішого. Ні, співробітники не скажуть нічого доти, доки мовчатиме космос. Бо вони — люди науки — вірять не інтуїції, а експериментам. Приходили Стрепетов і Саврюк. Теж мовчали… Яремчук не міг далі опиратися втомі. Нервове збудження остаточно виснажило його. Поклав голову на кулак, затиснувши між пальцями червоний олівець.

…Він зупинився над стрімким звором у Карпатах, спершись на бамбукові палиці. У глибокій ущелині сніг здавався не білим, а голубим. З’їхати вниз на лижах було б безглуздям. Яремчук обернувся назад — чорна-чорна лижня петляла між соснами. Він глянув угору — і враз біле сонце впало на верховіття, боляче запекло в очах і він звалився в ущелину. Свідомість верталася довго. Ледь-ледь вловлював людські голоси. Хтось кликав його на ім’я, але озватися не міг, нестерпно боліла права рука, напевно, зламав. Коли ж нарешті розплющив очі, побачив радісні обличчя колег.

— “Беркут” вийшов на зв’язок! Клименко просить вас.

Яремчукові важко було підвестися з-за столу. Товариші підвели його до апарата зв’язку, і Андрій Степанович уривчасто сказав:

— Дякую, хлопці. Завертайте на базу “Гера-14”. Одночасно Ярослав Демченко сповіщав із обсерваторі? про появу спалахів.

— Чому на “Геру”? — запитав біохімік командира корабля.

— Так вирішив центр. — Клименко імітував заклопотаність, хоч радість повернення, зв’язку із Землею притлумлювала інші почуття. — Яремчук не давав пояснення.