Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

МІСЯЦЬ

Нічка ти­ха, зорі світять, А мо­роз кре­пить; Циган си­на до міся­ця Лицем ста­но­вить. «Отак, си­ну мій Ро­ма­не! Отак, дур­ню, стій Та з па­зу­хи вий­ми ру­ки, До міся­ця грій!..» Стоїть бідне ци­га­нят­ко, Холод ка­ме­нить, А ста­рий пішов до ха­ти Людей ту­ма­нить. Витуманив ку­сок са­ла, Хліба бо­ху­нець, Вийшов з ха­ти та до си­на - Син як камінець. «Ой міся­цю!
– ци­ган ка­же.
Жаль твої кра­си! Ти лиш світиш, а не грієш, Дармо хліб їси».

ЦИГАН НА ТОЛОЦІ

Вийшов ци­ган на то­ло­ку, Косить, бідний, ко­сить - А гос­по­дар обіда­ти Цигана не про­сить, А дав чар­ки по­ню­ха­ти, Хліба за­ку­си­ти Та й знов та­ки зас­тав­ляє Цигана ко­си­ти. І скри­вив­ся ци­га­ню­га, Косить, бідний, ко­сить, А гос­по­дар по­луд­на­ти Цигана не про­сить. А знов чар­ки по­ню­ха­ти, Хліба за­ку­си­ти Та й знов та­ки зас­тав­ляє Цигана ко­си­ти. Ізнемігся бідний ци­ган, Косить і не ко­сить, Аж під вечір пан гос­по­дар Вечеряти про­сить. Просить йо­го до світлиці, Садить на по­саді, Наливає чар­ку, дру­гу… Такий ци­ган ра­дий!.. От по­да­ли си­ро­ват­ку, Циган уплітає, Аж тут ку­ма ва­ре­ни­ки З печі ви­су­ває. Кинув ци­ган си­ро­ват­ку, До дру­го­го взяв­ся. Лигав-лигав ва­ре­ни­ки, Аж роз­пе­ре­зав­ся. Далі годі! Си­дить ци­ган, Тільки пог­ля­дає, Аж тут ку­ма по­ро­сят­ко З печі ви­су­ває. Гекнув ци­ган - та й із ха­ти, Не хо­че і жда­ти: «Вміли, - ка­же, - на­ва­ри­ти - Не вміли по­да­ти!»

ЦИГАНСЬКИЙ КІНЬ

Вивів ци­ган на яр­ма­рок Коня про­да­ва­ти… Посходились яр­мар­кові, Стали ог­ля­да­ти… Оглядають - кінь, як сокіл, І ганчі не має! А сам ци­ган кру­гом хо­дить Та все при­мов­ляє: «Що ко­ни­на, то ко­ни­на!.. А щоб язик ма­ла, То во­на б вам, лю­ди добрі, Всю прав­ду ска­за­ла!» Купив який­сь ту ко­ни­ну, Дома ог­ля­дає!.. Аж ко­ни­на йо­го справді Язика не має…

СПАСИБІ

Сидить ци­ган на го­роді Темненької ноч­ки, До блис­кав­ки ви­би­рає Чужі огіроч­ки. Та все собі про­мов­ляє: «Блисни, бо­же, блис­ни!» А гос­по­дар йо­го зза­ду Як ви­ла­ми свис­не!.. «А сто бісів в тво­го батька Та у твої гру­ди, Розкрадати мою пра­цю!.. А що те­пер бу­де?..» «Ой ба­теч­ку, го­луб­чи­ку, Чиніте, що знай­те, Тільки про­шу вас, па­нот­че, За пліт не ки­дай­те!» «Оже ж ки­ну!»- «Бійтесь бо­га!..» «Кину, бісів си­ну!» Підняв ци­га­на на ру­ки Та й че­рез пліт ки­нув. Тоді ци­ган підійняв­ся Та як за­ре­го­че: «Мені то­го й бра­ку­ва­ло… Спасибі, па­нот­че!»

ЩО ДО КОГО

«Хто йде їсти?» - пан пи­тає. «Я йду!» - ци­ган ка­же. «Хто йде жа­ти?» - пан пи­тає. «То гро­ма­да ска­же!»

ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН

У ци­га­на вмер­ла ма­ти, Нічого діяти!.. Іде ци­ган до ба­тюш­ки, Просить по­хо­ва­ти. «А як хо­чеш по­хо­ва­ти? Може, по-ци­ганськи?» «Ні, ба­тюш­ка, про­шу та­ки Вже по-хрис­ти­янськи!» «Та то бу­де рублів де­сять Тебе кош­ту­ва­ти!» «О, нічо­го то, па­нот­че! В нас до­рож­ча ма­ти!» Поховав піп ци­га­ни­ху, За гроші пи­тає… Аж тут йо­му со­роківку Циган ви­тя­гає. «Сороківку?
– піп пи­тає.
А то ж твоя ма­ти! А ти ж за ню рублів де­сять Обіцявся да­ти!» «Рублів де­сять!..
– ци­ган ка­же.
За тру­па гни­ло­го!.. Та во­на не вар­та бу­ла І жи­вою то­го!..»

ВОЛИ

Їде мос­каль се­ред літа Нашими во­ла­ми. «Гей, ва­лы, - кри­чить ве­се­лий, - Чтоб бог ез­дил ва­ми». Їде мос­каль се­ред зи­ми Нашими во­ла­ми. «Гей, ва­лы, - кри­чить сер­ди­тий,- Чтоб черт ез­дил ва­ми!»

ПОЛОТНО

Кричить ба­ба, ре­пе­тує, Пукає в вікно, А мос­каль при­пав до пло­ту, Тягне по­лот­но. Стягнув собі. «Про­щай, баб­ка! Злом не по­ми­най!» Стара ба­ба у по­го­ню: «Служба, по­че­кай!» Москалеві то й бай­ду­же, Баба вже й кле­не: «Нехай те­бе, пре­по­га­ний, Куля не ми­не!» «Пусть се­бе, - мос­каль го­во­рить, Баба па­ареть, Вить доб­ра­во ча­ло­ве­ка Пуля не вазьметь…» «Та бог­дай же те­бе гос­подь Щастям об­ми­нув, Богдай же ти, пре­по­га­ний, Дзвона не по­чув!» «Что мне, баб­ка, тваи зво­ны, Эка не ви­дал?.. Кабы я лишь ва па­хо­де Барабан слы­хал!» «Богдай же ти світа-сон­ця Більше не ви­дав! Богдай же ти зо­зу­леньки Більше не чу­вав!..» «Что мне слу­шать, как за­зу­ля Вашая по­еть, Меня в ма­туш­ке Рас­сеи Й одуд за­ку­еть!..»

ІКРА

Сидить мос­каль ко­ло ла­ви, Порох на­си­пає. Аж підхо­дить ста­ра ба­ба. «А що то?» - пи­тає. «А что ж? Ик­ра сал­дац­кая, Став мос­каль бре­ха­ти.
Вить с эн­та­во у нас, баб­ка, Выходют сал­да­ты!..» «Почекай же, бісів си­ну, - Стара собі ка­же, - В ме­не жи­во ікра ва­ша У печі по­ля­же!» І йно ли­хе мос­ка­ли­ну З ха­ти од­ви­ну­ло, Баба по­рох та до печі - Печі як не бу­ло!.. «Чи ж не ди­во з мос­ка­ля­ми, - Баба про­мов­ляє,- І в ікрі ще мос­ка­ли­на, А що ви­роб­ляє?!»

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

Сидить мос­каль на при­лав­ку, Прищурює очі… Так і зна­ти: мос­ка­ли­на Вареників хо­че. Хоче бідний ва­ре­ників, То й ніщо пи­та­ти! Та тільки їх по-на­шо­му Не вміє наз­ва­ти. «Хазяюшка, га­лу­буш­ка!
Став він го­во­ри­ти.
Свари-ка мне вот эн­та­во!..» «Та чо­го зва­ри­ти?..» «Да эн­та­во… как, бишь, ево У вас на­зы­ва­ют?.. Вот, что, зна­ешь… бе­рут тес­то, Сыром нак­ла­да­ют…» «Та бог йо­го свя­тий знає, Що вам, служ­ба, го­же!.. Тісто си­ром нак­ла­да­ють… То га­луш­ки, мо­же?..» «Не га­луш­ки, не га­луш­ки, Я га­луш­ки знаю… Свари-ка мне, га­лу­буш­ка… Все, бишь, за­бы­ваю… Уж с глаз до­лой, так с па­мя­ти!.. Вот эн­та­кой бес-то!.. Да зна­ешь ли, эн­так сыр-то, А на сы­ре тес­то!..» «Та бог йо­го свя­тий знає І добрії лю­ди!.. Сир у тісті?.. Хіба, мо­же, Чи не пиріг бу­де?» «Да не пи­рог, го­лу­буш­ка… Экая до­са­да!.. Да зна­ешь ли, ту­да мас­ла Да сме­та­ны на­до!..» А во­на-то доб­ре знає, Чого мос­каль хо­че… Та че­кає ба­ра­ба­на, Заким за­тур­ко­че. Як по­чу­ла ба­ра­ба­на… Слава тобі, бо­же! Та й го­во­рить мос­ка­леві: «Вареників, мо­же?..» Аж підско­чив мос­ка­ли­на… Та ніко­ли жда­ти. «Вареники-вареники!» Та й пішов із ха­ти.

ДОЧКА - СИН

Пан то хо­че си­на ма­ти, Не спить цілі ноч­ки, Але пані, як на збит­ки, Вповиває доч­ки. Що півро­ку, то й пов­ненька, Що рік, то й ди­ти­на… Отак-отак ра­да б хлоп­ця, А вий­де дівчи­на… П'ятеро впо­ви­ла пані, Ще надію має; Але дідич за гра­ни­цю З го­ря виїжджає. І го­во­рить своїй пані: «Я хрес­том кля­ну­ся, Тільки ще бу­де не хло­пець - Я вже не вер­ну­ся». Сів на брич­ку та й поїхав, Півроку ми­нає… Але пані, як на теє ж, Дочку впо­ви­ває. Зажурилась, світ не­ми­лий, І жи­ти не хо­че… «Не по­ба­чу, - ка­же, - більше Свого па­на в очі». Аж при­хо­дить якось Мош­ко, Паню ог­ля­дає. «Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» - Дідичку пи­тає. Та і ка­же своє ли­хо. «Не журіться, пані, Та лиш мені, - ка­же, -дай­те Коня, що на стані, А я вже вам па­на вер­ну…» Та йо­му да­рує Їде Мош­ко за гра­ни­цю І в пей­си не дує. Найшов па­на, пок­ло­нив­ся… «А що?» - пан пи­тає. «А що ж, па­не? Дав бог си­на!» Мошко відвічає. Дає дідич сто чер­во­них Жидюкові то­му. Казав коні за­ло­жи­ти, Рушав до­до­му. Приїжджає, привітав­ся. «Де моя ди­ти­на» Бере її, розк­ри­ває… Аж во­но - дівчи­на! «Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро, Казав - си­на маю. Та я те­бе обезвічу, Живцем за­ко­паю!..» «Стійте, па­не, їдно сло­во!- Мошко про­мов­ляє - Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на Ще то­го не має, Але я дам пей­си втя­ти - Свідок пан і лю­ди, Як че­рез шістнад­цять років, І той там не бу­де!..» Розсміявся пан із ли­ха. «Що, - ка­же, - діяти? Коли си­на не дож­ду­ся, Треба зя­тя жда­ти…»

15 ап­ре­ля

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

Приїхали за­по­рожці, Короля віта­ють, Король про­сить їх сіда­ти, Козаки сіда­ють. Сидять собі. В них жу­па­ни Все кар­ма­зи­нові, І самі такі храб­ренні, Вуса през­до­рові. Задивились на ті ву­са Ляхи-мосціпани. «Що б їм, - ка­жуть, - да­ти їсти? Даймо їм сме­та­ни!» Поставили їм сме­та­ни, Їсти прип­ро­ша­ють, Але наші за­по­рожці Разом відмов­ля­ють: «Славная у вас сме­та­на… Тілько ви­ба­чай­те, А пер­ше нам, за­по­рож­цям, Щільник ме­ду дай­те!» Дали й ме­ду за­по­рож­цям… Вони як поїли, Так ті ву­са през­до­рові Вгору й за­вертіли. Тоді й ка­жуть ко­ро­леві: «А що, яс­ний па­не! Нехай те­пер за­по­рож­цям Подають сме­та­ни!»

ПАН І ІВАН В ДОРОЗІ

Ізійшлися пан з Іва­ном, По світі манд­ру­ють… Разом їдять, роз­мов­ля­ють. Разом і но­чу­ють… На кож­до­му че­рез плечі Висить по тор­бині… Лиш пан та­ки у че­мерці, Іван - у сви­тині… Ідуть во­ни до­ро­гою, Стали но­чу­ва­ти, Аж пан собі за­ду­мує Хлопа ошу­ка­ти… Та й го­во­рить до Іва­на: «Знаєш, що, Іва­не? Годилося б по­поїсти!..» «То що ж? Їжмо, па­не!..» «Але знаєш, що, Іва­не? Починаймо з твої! Як твоя бу­де по­рож­ня, То тогді до мої!» «Добре, па­не!» - Іван ка­же, Зняв свою тор­би­ну, На тра­виці зе­ленії Постелив сви­ти­ну… Попоїли та­ки доб­ре; Комара зду­ши­ли… Рано вста­ли, до снідан­ня Торбину кінчи­ли. Прийшов вечір. Знов у полі Стали но­чу­ва­ти. Вже па­нові оце б тор­бу Треба по­чи­на­ти. Але пан собі ні сло­ва… На землі ля­гає, Кладе тор­бу під го­ло­ви, Хлопа за­мов­ляє: «Що би ти ро­бив, Іва­не,- Пан за­чав пи­та­ти,- Якби тобі до­ве­ло­ся Таке по­ле ма­ти?..» «А що ж, па­не, я орав би, Хлібом засівав би Та хо­див [би] до Аде­су, Сіль і гроші мав би…» «А що я - не так зро­бив би, - Пан по­чав ка­за­ти.- Я б ка­зав би на сім полі Місто збу­ду­ва­ти… Там би в ме­не сто­яв па­лац, Там підряд крам­ниці, Там пе­ре­куп­ки з бул­ка­ми, А тут дві різниці… Отогді при­ходь, Іва­не, В ме­не ба­лу­ва­ти!..» «Ет, спа­сибі, - Іван ка­же, - Лучче бу­дем спа­ти!..» Незабаром ко­ло па­на Став Іван хропіти, Незабаром ко­ло не­го Став і пан сопіти… Тілько що пан зас­нув доб­ре, Іван підійняв­ся Та до панської тор­би­ни Як сам при­со­тав­ся… То і кур­ку, і пе­че­ню, І ка­ва­лок киш­ки - Все, що бу­ло у тор­бині, Стеребив до криш­ки. Пробудився пан ра­ненько. Пропаща го­ди­на! Хоче їсти, сіро­ма­ха, Та пус­та тор­би­на… Розбуджує він Іва­на Та й йо­го пи­тає. А Іван стис­нув пле­чи­ма Та й од­повідає: «А що ж, па­не, таж ви вче­ра Місто бу­ду­ва­ли: Тут сто­яло дві різниці, Там бул­ки сто­яли!.. А по місті, звісне діло, Собаки хо­ди­ли!.. То во­ни ж то ва­шу тор­бу, Певне, сте­ре­би­ли?» Посвистав пан по тор­бині, Нічого діяти!.. «Вставай, - ка­же, - вже, Іва­не! Підем манд­ру­ва­ти…» Пішли во­ни, ідуть сте­пом, Тяженько змо­ри­лись… Аж на­си­лу пе­ред вечір До се­ла при­би­лись. Ідуть во­ни в ко­ло­во­рот, Аж блу­кає гус­ка… Іван гус­ку - та в тор­би­ну - Є вже і за­кус­ка!.. Бракувало тілько ха­ти Переночувати… Але во­ни за­вер­ну­ли До пус­тої ха­ти… Прийшли собі, відпо­чи­ли, Гуску спо­ря­ди­ли… Спорядили, як го­диться, У піч по­са­ди­ли… Аж пан зно­ву за­миш­ляє Хлопа ошу­ка­ти… Та й го­во­рить: «Що ж, Іва­не! Ми ля­гай­мо спа­ти! Та ко­му із нас прис­ниться Кращая за­кус­ка, То вже ціла то­му взавт­ра Достанеться гус­ка!…» «Та як спа­ти, то і спа­ти Нічого діяти!» Постелив Іван сви­ти­ну Та й ля­гає спа­ти… Серед-ночі зах­ропів пан, Іван про­бу­див­ся, Із’їв собі цілу гус­ку Та й знов по­ло­жив­ся. Рано бу­дить пан Іва­на Та да­вай ка­за­ти, Як то бог йо­го до се­бе Просив ба­лу­ва­ти, Та якії там пот­ра­ви Йому по­да­ва­ли, Та як йо­го всі святії Їсти прип­ро­ша­ли… «Ані сло­ва!
– Іван ка­же.-
Ваша прав­да, па­не! Я сам ба­чив, як ви їли Якісь мар­ци­па­ни… Та див­люсь, що не го­лодні, Маєте за­кус­ку, Та й сів собі ко­ло печі Та й сте­ре­бив гус­ку!..» «Чи ж то прав­да?
– пан пи­тає,
Всю із’їв, Іва­не?» «Та аби я так здо­ров був, Як всю із’їв, па­не!..» Димом здимів пан го­лод­ний, А Іван оз­вав­ся: Хтів ко­гось пан ошу­ка­ти Та й сам ошу­кав­ся!..»
Поделиться с друзьями: