Щоденник моєї секретарки
Шрифт:
— Ти для мене — жінка, яку я кохаю.
— А чому тоді… Ну добре, проїхали. Давай до справи. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?
З тону та напружених плечей було зрозуміло — капітуляції не буде.
— Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухомість, рахунки у банках, кредитки — все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все… — я зробив паузу. — Ну взагалі на родичів.
Сапула гмикнула.
— Як переписати? Дарчу? Продаж?
Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.
— Дарчу можна тільки на сина. Але він ще молодий. А на дружину… Розумієш, це все одно спільне володіння. Поки одружені.
Сапулина брова іронічно злетіла вгору:
— Поки одружені? То може, розлучишся? Розлучися і залишиш усе їй. Тоді проблем не буде.
Я почухав потилицю. Вже цілком серйозно. Звісно, фіктивне розлучення вирішує усі проблеми. Але заїкнутися Ірці про таке — вірна смерть. Вона вип’є з мене всю кров, так, що не захочеться вже того депутатства. Жінки взагалі на подив серйозно ставляться до подібних формальностей — оно й Сапула психанула, тільки-но зачепили тему одруження. Господи, яка різниця, що написано у паспорті, якщо тебе люблять? А коли не люблять — тим більше, яка різниця? Але жінки залишаються жінками, якої б думки ми про них не були. Отже, у розмові з Іркою не може бути навіть натяку на щось подібне.
Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.
— Сергійку, — сказала вона несподівано м’яким голосом. — А може, це шанс?
Я відвернув обличчя.
Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої — під прицілом.
— Катрусю, ти зрозумій… — почав я.
— Я зрозуміла, — вона різко розтиснула долоні і відвернулася.
— Ні, я тебе дуже люблю. Але…
— Можна без передмов? — у голосі знову задзвенів метал. — Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» — і все.
От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.
— Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?
— Катрусю, ти розумієш, депутату все-таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось — родина, діти, виборці це люблять.
— Люблять, — із залізною ноткою в голосі підтримала Сапула. — Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.
— От бачиш, ти сама все розумієш.
— Я все розумію, — ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.
— Ну от. Нічого ж не міняється.
— У тім-то й справа, — сказала вона вже м’якіше. — У тім-то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.
— Що ти таке говориш?!
— Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?
— Кать!
Вона підвелася зі стільця.
— Треба чи ні?
— Виходить, що треба.
— Добре, — кивнула Сапула. — Така можливість передбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?
За що люблю Катьку — все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:
— Звідки ти така розумна?
— З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?
— Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!
— Я можу іти?
— Кать!
— Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сейфі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.
— Кать!
— Я буду у себе.
З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте — справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку — але кидати дружину-телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.
Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, — інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.
Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість — окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку — це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого — знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все-таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.
Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова — Гой?» «Та ти що! — здивувалися вони. — А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи — лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто-таки явка з повинною, а не помилка — Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік — термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: „Що сталося?“ Вона: „Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні“.
Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав — від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки — ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все-таки Сапула конфіскувала цей журнал — хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі — я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все-таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.
Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. „Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?“
І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було — це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася — поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.
А може, й правильно пише Хмаринка — якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.
Щось подібне було у Еразма Роттердамського — і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда — штука все-таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ — це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі — і світу нема.