Чтение онлайн

— О’кей, — Мирослав теж витяг гаманця. — П’ятдесят на Галину.

— А якщо ніхто не вгадає? — Олесь теж копирсався в кишені, зважуючи розмір своєї участі у тоталізаторі.

— Тоді все по-чесному. Банк дістанеться їй. На чай.

Поки Олесь примощував свою двадцятку між наших купюр, я побачив, що дівчина звільнилася, і знову зобразив пальцями тризуб.

Вона була готова до такого розвитку подій і за дві хвилини вже матеріалізувалася біля нашого столика із замовленим вантажем. Я кинув оком по приємних високих грудях і не побачив на них бейджа з іменем. Що ж, це навіть краще. Ніхто не має переваги.

— Хороша моя, — почав я делікатно, — а скажіть нам, будь ласка…

— Так? — уважно схилила голову офіціантка.

— Як вас кличуть?

— Катерина, — відповіла дівчина без тіні кокетування і поставила повні келихи на стіл.

— От шляк би його трафив! — пробурмотів Мирослав.

Із цим висновком можна було погодитися. Вже хто-хто, а я міг би вгадати це ім’я.

— Щось не так? — стурбовано запитала Катерина.

— Та ні. Вам дуже личить.

— Дякую, — вона кивнула, збираючи порожній посуд, і за мить зникла у галасливому натовпі відвідувачів.

— Катерина, — повторив я. — Гарна дівчина.

— Не тільки гарна, але й фартова, — зауважив Мирослав.

І тільки Олесь промовчав. Я обернувся і побачив, що наш бідолашний поет тихо дрімає, впавши головою на груди, і губа його по-дитячому тремтить на видиху.

Прокуратура Криму порушила карну справу за фактом побиття співробітника міліції, який негласно стежив за Віктором Ющенком на плато Ай-Петрі в Криму.

Радіо «Свобода»

— Одеса — це моя юність, — нагадав я дружині, повідомивши про те, що Паша вирішив святкувати свій день народження саме там, у південній Пальмірі.

— А тобі не здається, що вона стала якось дуже провінційною?

Я замислився. І справді. Теперішня Одеса не має жодного відношення до величного міфу про столицю гумору та оперний театр. Власне, як і не мала у часи моєї юності.

— А що ти хочеш? — сказав я. — За сто років її тричі зачищали від корінного населення. Спочатку більшовики повбивали всіх багатих євреїв. Потім німці — усіх бідних євреїв, а врешті усі недобитки втекли в Ізраїль. Я вам не скажу за всю Одесу, а скажу за свою родину, вона теж брала участь у процесі. Так от, коли прадіда розкуркулили і розстріляли у двадцять дев’ятому, мої рідні з хутора втекли на Пересип і стали жити у підвалі. Ну а почалася Друга світова — перебралися на Молдаванку, у порожню єврейську квартиру. Оце вам біографія міста.

— А третій?

— Хто третій?

— Третій раз коли її зачищали? — Ірці не чужі розмови на історичні теми. Але як телеведучій їй варто бути уважнішою.

— Я ж кажу. Третій — то у вісімдесяті. Це вже майже добровільно. Коли дозволили еміграцію і бути євреєм раптом стало престижно. В результаті теперішні одесити — це зовсім не одесити, а селяни з болгарських та українських хуторів. І, як нормальні селяни, вони не знають, що таке місто, нащо воно потрібне і як у ньому жити.

— А що, є різниця?

Моя дружина — уроджена міщанка. Як у нас кажуть, «з етажів». Тому погляд на життя у неї відповідний.

— Пояснюю на прикладі. Іду якось на канікули додому. Сусідка по купе — симпатична молода студенточка. Теж на канікули у рідне село. Розмовляємо, коли вона виставляє так по-модному пальчика й каже: «Не знаю тільки, як я буду там жити? — це, щоб ти розуміла, у мами з татом. — Вони ж їдять без салафеток. А я без салафеток не можу».

Ірка щиро зареготала, хоча я розповідав цю історію далеко не вперше. Це — теж одна із загадок жіночої психології.

— Ти розумієш, місто для них — це салафетки. Бо іншого не бачать. Саме тому такий популярний зараз блатний міф Одеси. Бо він зрозумілий для більшості — усіх цих прийшлих з хуторів. А Оперний театр для них — коробка цукерок.

— В якій цукерок уже немає, — додала у такт Ірка.

За що люблю дружину — вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи — ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.

Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» — тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку — на яхті під вітрилами. Вечір — у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з

ВІАГРОю. Танцюють усі. Тобто все по-справжньому, по-дорослому.

Ірка просто-таки купається у загальній увазі. Ще б пак — людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все-таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне — до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це — справжнє свято для жінки.

Зараз на ній закрита сукня з двох половинок, з’єднаних по боках прозорими вставками, які дають зрозуміти — під тонкою тканиною, окрім самої власниці, нічого немає. А головне — те, що її тіло у майже сорок дозволяє носити такі сукні на зло іншим — товстим і целюлітним тіткам.

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

— Диви-диви, Кириченко з новою коханкою.

— Хіба? Наче та сама, що була.

— Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

— Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

— Ти нічого не розумієш.

— Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розумію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

— Вам, чоловікам, аби поплутати!

— Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скомандувати чоловікам: «Вибирай» — половина ж поїде з чужими.

— Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам вибирати. Ми краще справляємося.