Чтение онлайн

Однак чекання — це одне, а запізнення — зовсім інше. Тому, закинувши валізи до офісу і перехопивши нашвидкуруч у найближчому генделику, я рвонув до Верховної Ради і за п’ятнадцять хвилин до четвертої вже був на пункті перепуску третього під’їзду знаменитої будівлі на Грушевського. Пунктуальний, як ніхто — врешті-решт політики як діти, їх треба виховувати на конкретних прикладах.

Довгі коридори з килимовими доріжками. Важкі двері світлого дерева. І запах склепу.

У приймальні заступника вся підлога була заставлена квітами.

— День народження? — про всяк випадок уточнив я у секретарки. Бо розмовляти з начальством під час святкових вітань — дурне діло.

— Ні, це вчора у нашої юридичної спілки був ювілей.

Місцевий бос вважався видатним юристом і очолював одну з адвокатських спілок — звісно, на громадських засадах. Але професійне свято залишається святом навіть для політика.

— Ну тоді ще нічого, — зітхнув я з полегкістю.

На відміну від бізнесменів, у приймальнях яких хазяйнують довгоногі дівчата у коротких спідницях, політиками вищого законодавчого органу України опікується зовсім інший контингент. Доглянуті жіночки не молодші за тридцять п’ять, до міри гарні, спокійні та уважні, вони справляють враження швидше господинь цього будинку, ніж його обслуги. Справа в тому, що постійний працівник Верховної Ради має статус держслужбовця і суворо підкоряється усім законам та правилам, серед яких головне — черговість щаблів кар’єрної драбини. І для того, щоб прикрасити собою приймальню, спочатку треба відсидіти не один рік у якомусь забрьоханому відділі, пройти атестації, потім потрапити на очі голові секретаріату, отримати усі дозволи та доступи… Ні, депутатом все-таки стати легше.

— Павло Олександрович не заходив?

— Там, — кивнула на двері секретарка. — Сказали, щоб ви чекали. Покличуть.

— Домовилися.

Ти ба, яка пунктуальність!

Обшиті дерев’яними панелями стіни приймальні існували поза вимірами часу, так само, як і моди. Злегка підморений світлий дуб мав свідчити про високий статус господаря і чесно робив це як за часи комунізму, так і в незалежній Україні. А от меблі, за якими розміщалися секретарі, були підкреслено сучасними й функціональними, хоч за кольором та стилем не контрастували з офіційною обстановкою. Це вже — віяння нової епохи. Єдиний дисонанс — цинковий привіт із совка — відра з квітами, що дарували відвідувачам свій аромат. Але ваз на таку кількість букетів немає у жодній установі.

Чекати у приймальнях мені не вперше. Особистий рекорд — одинадцять годин і, до речі, з позитивним результатом. Тому я налаштувався на тривале вивчення квітів та картин на стінах, але сьогодні явно був мій день. Маленька стрілка на годиннику не пройшла й третини кола, як двері кабінету розчахнулися — і з них визирнув молодий хлопець — помічник заступника.

— Прошу. На вас чекають, — сказав він, залишаючись стояти у проймі.

Я підійшов упритул — хлопець чомусь не посунувся. Довелося протискуватися повз нього і заходити до кабінету буквально боком.

— Сідай, — поклав руку на стілець поруч із собою Паша.

Я підійшов до величенького стола для нарад. Господар кабінету сидів з іншого боку, але голови до мене не повернув.

— Доброго здоров’я, — сказав я гучно, однак привітання залишилося без відповіді.

Може, вони після вчорашнього оніміли?

У повній мовчанці я сів на вказане місце, а навпроти мене прилаштувався помічник, той самий, що застряг був у дверях.

— Як тебе кличуть? — запитав раптом заступник, повернувши голову до мене. — Ніяк не можу запам’ятати.

Значить все-таки не німий. Але від такої безпосередності я трошки розгубився.

— Сергій, — відповів за мене Паша.

Заступник невдоволено повів головою. Моє ім’я його чомусь не влаштовувало.

— Ну, давай, що там у тебе.

Я почав доповідати про стан справ.

Спілкуватися з великим начальством — мистецтво особливе. І тому, хто береться за цю нелегку справу, треба твердо затямити: начальник не пам’ятає ані того, що ти доповідав раніше, ані навіть загальних обрисів справи. Тому кожну розмову треба починати спочатку, буквально з азів. Адже у такого начальника за день кілька десятків відвідувачів, і кожен зі своєю справою, більшість з яких геть не пов’язані між собою. А наступного дня — це вже інші люди й інші питання. Тому, навіть якщо б він мав феноменальну пам’ять, намагання втримати весь цей вінегрет у голові рано чи пізно привело б до божевільні.

Отже, не ображайтеся на начальників — усі вони виходять з цієї складної ситуації у схожий спосіб — кожну твою доповідь сприймають, як цілком нову, навіть не намагаючись пригадати, що було раніше.

Знаючи ці особливості, я завжди будував свої виступи за серіальним принципом: спочатку викладав зміст попередніх серій, тобто починав з короткого опису ситуації та переліку задач, які треба розв’язати. Зазвичай я намагаюся бути лаконічним, щоб не забирати багато часу. Проте цього разу буквально на півслові заступник мовчки підвівся, перейшов до свого робочого столу та потягнувся до телефону.

Я зупинився. В кабінеті повисла пауза. Заступник набрав номер, почекав на лінії, щось пробурмотів у слухавку і поклав її на місце.

— Дальше, — сказав він і махнув рукою, зручно вмощуючись у своєму кріслі.

Оскільки письмовий стіл господаря розташовувався буквально за моєю спиною, довелося розвернутися. Я відновив доповідь, сподіваючись на те, що співрозмовник незабаром повернеться до столу, але дзуськи — він не збирався рушати з місця. Навпаки — за хвилину заступник буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.

Побачивши такий маневр, метикуватий Паша тут-таки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.

Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.

— Давай далі, — підбадьорив Павлюк-паша.

В душі зростало просто-таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.

— Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи…

При цих словах заступник несподівано підвівся з-за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.

Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.

Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.

Це вже було занадто за будь-якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду? Хто це помітить?