Чтение онлайн

— Що, вчора так сильно погуляли? — стиха спитав я помічника, який лишився за столом.

— До ранку, — самими губами відповів він.

І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях — в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився — підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.

У помічника від переляку очі полізли на лоба. Він щосили робив мені знаки — бо сказати нічого не міг, не потривоживши спокій господаря у кулуарах. Знаки мали на меті пояснити, що так не можна, що правила велять сидіти на місці й чекати. Але я чхати хотів на правила. Тому повільно обійшов кімнату, оглянув картини на стінах, потім підійшов до тумби, на якій красувалася величенька модель вітрильника.

— А це що таке? — запитав я, вказуючи на модель пальцем.

Помічник зблід від розгубленості. Він не знав, що має робити — не відповідати гостеві не тільки неввічливо, але й потенційно небезпечно. Відповідати? А раптом у задній кімнаті почують? Тому хлопець зашепотів:

— Це на ювілей подарували. З Березанської колонії.

— Зеки? — перепитав я голосно.

— Клієнти, — так само пошепки уточнив він.

Ну, нехай. Назвемо їх клієнтами, бо й справді, усі зеки, перед тим, як стати клієнтами вертухаїв, спочатку бувають клієнтами адвокатів.

Я нахилився вперед, вивчаючи модель. Вітрила цікавили мене з дитинства — і це зрозуміло, якщо врахувати, що зростав на березі Чорного моря. Щоправда, таких вітрильників у нас не було, та й взагалі ніяких не було — хіба яхти з Миколаєва коли-не-коли пройдуть на обрії. Але романтика далеких широт, мабуть, потрапила до організму разом із солоними бризками — врешті-решт наша кров за своїм складом дуже нагадує морську воду. Тому вигляд вітрил завжди викликав у мене не зовсім адекватну реакцію. Ну а тут тим більше — маю час, маю натхнення, щоб усе як слід вивчити.

Зеки у Березанській зоні теж мали час і натхнення, тому попрацювали як слід. Із характерною тюремною ретельністю та маніакальним деталюванням. Три щогли озброєно прямокутними вітрилами на реях, на носовий бушприт протягнуто два трикутних клівери. При цьому на кожній реї були в наявності всі мотузки, за допомогою яких вітрило можна зібрати чи, як кажуть моряки, — змайнати. Ванти з вибленками, по яких матроси дряпаються нагору, мініатюрні блочки, через які проведено снасті — усе на своїх місцях.

Палуба теж вражала функціональністю — напівзсунуті люки до трюмів означали, що вони дійсно відкриваються. Я нахилився ще нижче і побачив, що крізь прозорі ілюмінатори можна зазирнути досередини і, якщо зір дозволяє, навіть роздивитися матроський кубрик з ліжками, накритими мініковдрами та мікроподушками. Робота вражала не тільки ретельністю, але й знанням справи — цікаво, де на зоні можна довідатись, як влаштовано вітрильник?

Так само залишалося незрозумілим, чому для подарунка улюбленим адвокатам було обрано саме таку от морську тематику. Інкрустований Кримінальний кодекс личив би більше. Хоча, можливо, цей корабель символізував прагнення до волі. А чи то, може, зеки хотіли натякнути на те, що юристи воюють за їхню свободу — адже вітрильник був військовим, його борти прикрашали три ряди гарматних портів, прикритих люками.

Цікаво, а вони відкриваються?

Я настільки знахабнів, що простягнув палець і обережно потягнув на себе один із люків. Він легко подався — і тут…

— Уявляєте?! — розповідав я за чаркою ввечері Мирославу та Олесеві. — Тягну я гарматний люк, він відкривається, а замість гармати з люку визирає… Правильно. Болт. Чоловічий статевий орган з усіма анатомічними подробицями. Щоб ніхто не переплутав.

— Та ти що! — не повірив Олесь.

— А це файно, — замріяно сказав Мирослав. Він умів оцінити тонкий сексуальний гумор.

Ми давно збиралися разом напитися, та все відкладали, і от сьогодні, отримавши передоз різноманітних вражень, я поставив питання руба — або зустрічаємося в Еріка або не зустрічаємося ніде й ніколи. Вгадайте, який варіант отримав підтримку.

— Я — до інших люків, а там — те саме. Заступнику Голови Верховної Ради зеки подарували модель тридцятиболтового фрегата!

Мирослав артистично цокнув язиком:

— І то важливо, що діючу модель!

— А навіщо? — здивувався наївний Олесь.

Ми поблажливо перезирнулися. Свята простота!

— Ти ж враховуй, що він є не тільки заступник, але й голова Спілки адвокатів, — почав пояснювати Мирослав. — Юрист номер один у державі. Доходить?

— Ні, — чесно зізнався наш наївний поет.

Що поробиш — творці завжди були трохи не від світу сього.

— За зоновськими порядками кожен носить свого болта сам. А як бере чужого, значить — опущений, тобто підор. А тепер оціни — зеки роблять подарунок своїм адвокатам на ювілей. Хіба ж можна стриматися, щоб їх не опустити?

— Навіщо опустити? Вони ж їх захищають.

— Е, хлопче, — засміявся я. — Якби добре захищали, вони б не сиділи на зоні і не робили моделі кораблів. Кожен зек знає, що адвокат і прокурор з суддею — одна банда.

Скажу чесно, я й сам, коли побачив, як з-під лючка замість гармати виїздить прутень, злегка очманів. Гадав, що примарилося. Тоді смикнув сусідній порт — те саме. І наступний, і ще, і ще.

— А що було далі? — режисер хотів до кінця насолодитися ситуацією.

— Далі, коли двері до задньої кімнати зачинили, я показав ці гармати помічнику. Бачив би ти його обличчя!

— Та йой! — Мирослав переможно вдарив долонею об долоню. — Справжні батяри, слово честі! Це ж треба так викупити того фраєра! Він сам був виставив у себе в кабінеті аж тридцять болтів! У Верховній Раді! То тепер, за зонівськими законами, він — тридцять разів опущений.

Олесь, здається, потрошку допетрав суть тюремного гумору і теж посміхнувся. Він, як усі в світі підлеглі, був не проти того, щоб опустити начальство.

— Ну, а хіба це погано?

— Та ні. То файно, — погодився Мирослав. — Кепсько, що Серьога спалив ситуацію, і тепер корабель той приберуть.

Я покрутив головою і значуще підняв пальця вгору:

— Ні! Отут ви помиляєтеся, пане режисере! Цей помічник скоріше язик проковтне, чим хоч слово скаже босу. Олесю, ти ж сам у депутатських колах крутишся. Поясни шановному колезі, чому той не скаже?

— Побоїться, — погодився Олесь.

— Отож! Бо зеки далеко, а цей — близько. А у нас все, як у давніх царів — тому, хто приніс погану звістку, заливають горло оливом. А тому, хто знає зайве, відрізають язика, щоб не розпатякав. Бо це ж Олесь може не зрозуміти символіку, він людина чиста, для нього хуй — це просто хуй. А у Верховній Раді блатних вистачає, вони тюремні закони знають краще за Конституцію. Так що ніхто нічого не скаже, помічники будуть один одному показувати і за спинами начальства сміятися, а заступник буде пишатися тим, як його люблять зеки і хвалитися своїм тридцятиболтовим фрегатом.