Чтение онлайн

— За це треба випити! — оголосив Мирослав. — За тридцятиболтовий фрегат української влади!

— Та взагалі за весь їхній флот!

— Як кажуть брати-поляки, до дна?

— До дна! — цокнулись усі ми.

Бар, який тримав модний київський ресторатор Ерік, не мав вивіски, що гарантувало від випадкових відвідувачів, а крім того пропонував приязних офіціанток і достатньо гучну музику, аби не боятися послідовників майора Мельниченка. Мирослава тут знали в обличчя — і персонал, і завсідники, він інколи стиха рекомендував нам знайомих: «Це Ромко, він з Канади, працює у представництві фірми».

— Ну, до дна, я так розумію, цей флот піде не скоро, — зауважив я, поставивши порожню чарку. — На жаль. Тут потрібна Кримська війна.

— Та до курви ту Кримську в'oйну! Як люди піднімуться, вони разом зі своїми фрегатами будуть тікати до Москви. І то не факт, що встигнуть.

— А що їм люди зроблять? — Олесь був сповнений скептицизму. — У них же сила!

— Сила? — засміявся Мирослав, так що кіска на його потилиці захиталася сюди-туди. — Побачиш, як уся ця сила буде наввипередки доводити, що весь цей час підпільно працювала була на Ющенка.

— Та ну! — не здавався наш поет. — Згадайте Ґонґадзе! Раз-два і зник. І ніхто нікуди не бігає. Або два роки тому, пам’ятаєте, після скандалу з «кольчугами»? Директор «Спецекспорту» їде на машині. Назустріч бензовоз. Вдарилися — бензовозу нічого, випадковий пасажир, що сидів поруч, цілісінький, а у директора жодної цілої кістки не лишилося. І все. Кажуть, які документи при ньому були, то всі пропали, — Олесь ставав похмурішим і похмурішим. — А Чорновіл? І Ющенка вони приберуть, якщо треба. Щоб ви не сумнівалися.

— А отут дозвольте вставити п’ять копійок, — я махнув рукою офіціантці.

Миловида струнка дівчина, немов весняний струмок між камінням, просочилася поміж галасливих завсідників.

— Ми ж іще не завершуємо? — уточнив я у хлопців.

Вони рішуче помотали головами.

— Три по п’ятдесят, повторіть, будь ласка.

Дівчинка так само вправно прострумилася до шинквасу.

— А п’ять копійок будуть такі. Щодо сили, то це правда. Сили у них вистачає. Але й готовність до зради, як у всіх українців, у них висока. Я вам зараз розкажу один випадок, тільки щоб він залишився між нами. Згода?

— Образити хочеш? — спитав Мирослав.

Правду кажучи, Олесеві ця історія не була потрібна геть, але що поробиш — треба ж хлопцеві додати оптимізму. Від настрою поетів у нашій країні багато залежить. Така вже поетична країна, хай би їй грець.

— Так от. Коли Ющенко іще був прем’єром, у нас була ситуація з міністерством. Коротше кажучи, стали нас звідти витісняти. Ну Паша й заслав мене секретним парламентером, каже, я офіційно підійти не можу, партнери не зрозуміють. А ти через своїх націоналістів спробуй домовитися.

— Що, правда? — витріщився Олесь.

— Тс-с-с, — притис я пальця до губів. — Абсолютно. Я зв’язався тоді з одним твоїм колегою, поетом. Імен не називаю, але був такий собі всіхній друг. Працював радником у Ющенка.

— Здається, я розумію, про кого ти.

— Це не важливо, — я махнув рукою, бо й так уже розпатякався. Але то нічого, бо ж головна користь від алкоголю полягає в тому, щоб напитися і скинути з себе зайву інформацію. — До речі, за цю історію треба випити, бо аж надто вона типова! — спритна офіціантка вже встигла поновити алкогольний баланс нашого столу. — Словом, це мудило розповідало усім, що має прямий доступ до тіла Самого. Ну, начебто, Ющенко прокинутися не може, щоб не порадиться з ним. Що він — права рука і теде. Я, дурний, повівся. Якби він чесно мені зізнався, що далі третього помічника четвертої приймальні не допущений, я би спробував вийти на когось іншого. А так людина обіцяє передати особисто, щоки надуває. Одним словом, ця скотина взяла у мене інфу і спробувала за її рахунок пробитися до тіла. Мовляв, пустіть мене, воно того варте. Ну, там хлопці теж не вчорашні — давай, кажуть, свою інформацію, ми донесемо. А він не здається. І в результаті місяць водив мене на кукані, казав, перевіряємо твої дані. Так і перевіряли, поки Рада голоснула і Андрійовича тю-тю!

— Видиш! — Мирослав поправив неслухняну прядку волосся, що вибилася з хвоста на потилиці. — Історія типова, але повчальна. І не за того помічника, а за те, що, як ти кажеш, готові до зради. Бігме, усі підуть на поклін! Бо мають досвід.

— Ну а я про що!

Ми випили без тосту, але, здається, однаково розуміли, за що п’ємо. Проте Олесь все одно залишився у песимізмі.

— Ну, по-перше, Ющенко тоді все-таки був прем’єром, — заперечив він. — А зараз він хто?

— А зараз його підтримує вся Україна.

— Та чхали вони на Україну! І взагалі я не розумію, чому всі так за Ющенка. Він же їх називав фашистами — тих, хто стояв на майдані, під час «України без Кучми». Що, не було такого?

Мирослав заспокійливо поклав йому руку на плече:

— Ні, ну тут з ним можна було частково погодитися. Бо то були комуністи. А це те ж саме, що фашисти. І прапори у них червоні, у тих і у тих.

— Та не в тому справа! — спересердя вдарив я чаркою об стіл.

Мирослав відтрактував мій рух по-своєму і зробив характерний жест офіціантці.

— Люди — от де біда. Вони ж усі такі — брехливі і зрадливі. Це наш, блін, національний характер. Хата скраю, і все. Наші люди на вулицю не вийдуть. Хіба що ті ж комуністи — у тих завжди напоготові божевільні бабуськи.

— А як вийдуть? — запитав Мирослав.

— Та ладно! — махнув я рукою.

Спритна офіціантка з’явилася буквально нізвідки з келихами в руках.

— Ну, то давай, закладемося, — запропонував мій режисер.

Я підняв келих, запрошуючи колег приєднатися.

— За що п’ємо?

— За Ющенка! — впевнено сказав Мирослав. Він теж добряче набрався.

Олесь цокнувся разом з усіма і нічим не заперечив. Чи то перекувався, чи то вже перебрав.

Почекавши, поки гарячий потік завершить свою святу справу у моєму стравоході, я підняв порожній келих вгору, подаючи дівчині сигнал «SOS», але вона дивилася в інший бік.

— Тільки мені не треба, — попрохав Олесь. — Щось я…

— Ми теж уже щось, — запевнив його Мирослав. — Потім візьмемо кави і будемо в нормі. Де там ця, як її…

— Оксана, — раптом замріяно промурмотів молодий поет.

— Справді?

— Ну, мені так здається. Оксана їй личить.

— Рогульське ім’я! — рубанув рукою галичанин. — А дівчина — наша, з Галичини. Бігме, Софія чи Галина.

— Так Софія чи Галина? — уточнив я.

Мирослав замислився.

— Ні, най буде Галина.

Я поліз до кишені за гаманцем.

— Добре, ти хотів закладатися? Тоді ставлю двадцять гривень на Олену.

— Олену? — скривився Мирослав.

— Олена. Найпопулярніше ім’я в Україні.