Чтение онлайн

— І все через наші ідіотські видурняння в інституті, — Ядзю ніби прорвало. — Ми зустрічалися із хлопцями з муз-академії, і на всіх пиятиках, варто було набратися, співали без кінця «Нехай янголи відведуть тебе до раю…». Спершу в стилі хеві-метал, потім під Джеймса Брауна, а коли ще й почали наслідувати Кравчика й цей його баритон, можна було впісятися. Ну, а потім варто було почути на справжньому похороні цей початок, як я не могла стриматися, бо перед очима постійно маячіли їхні кретинські пики. Доведеться, мабуть, у заповіті записати, щоб, Боже збав, не грали мені цього на моєму власному похороні, бо я, певне, із труни випаду.

Ядзина мальовнича оповідка страшенно припала її товаришам до смаку, і негайно почалося: усі з’юрмилися перед будинком на перехресті й один за одним заходилися співати, звиваючись в істеричних судомах. Здалеку це виглядало як божевільні обряди якоїсь таємничої секти. Коли, нарешті, усі порозходилися кожен у свій бік, на площі довго вчувалося «Нехай янголи…», котре долинало зусібіч.

Саме того дня Ципріян уперше провів Ядзю аж на Повісля, і відтоді робив так завжди після вечірніх репетицій. Дорогою вони заходили до непоказної кондитерської випити гарячого шоколаду із червоним перцем або чаю з ясмином. Усередині було так тісно, що там поміщався лише один столик із двома стільцями, неначе навмисне поставлений для них. Проте ця тіснота була по-своєму приваблива, бо скорочувала відстань, заохочувала до звірянь і відвертості. Зазирнувши туди вперше, вони просто сіли за столик, щомиті запитально позираючи одне на одного. Це тривало так довго, що гарячий шоколад зовсім вистиг і вкрився темно-брунатним кожушком. Проте над столиком нависло гаряче, загадкове чоловічо-жіноче напруження, і це трошки налякало обох. Ядзя тоді забула, що Ципріян лише жалюгідний йолоп, а він — що просто не терпить таких лялечок.

Таким чином поступово скромна квартирка на Повіслі перетворилася на печеру, де вирував тестостерон, і до якої чоловіки звідусюди зносили свою здобич. Кожен з них мав на це свої причини. Найвиразнішою була Едзьова мета. Він віддавна відчував, що його нещасне серденько, яке досі нагадувало зіжмакану шматинку, переживає своє останнє кохання. Тепер йому хотілося, перш ніж померти, упіймати його й утримати стільки, скільки зможе. Адже ці нові сорти фруктових дерев він посадив саме для Ядзі. Едвард приділив їм купу часу, бо вони виявилися тендітними й примхливими: довелося добряче вкрити їх перед першими приморозками. І напевне тоді він відволікся й утратив пильність, бо коли якогось вечора видерся на піддашшя, то побачив там телевізійного красунчика, котрий сидів тут, як у себе вдома. На додачу, Гуцьо, малолітній зрадник, показував цьому типові найкращу модель шибениці, яку їм вдалося спільно збудувати.

Знесилений Едзьо гепнувся на канапу поряд із суперником. Нещиро посміхаючись, оцінив свої шанси на шлюбному ринку:

— штучна щелепа;

— фарбовані вуса;

— волосся: залишилося в минулому;

— м’язи: практично відсутні;

— ниркові камені й підвищений тиск;

— ендопротез стегнового суглобу;

— сексуальна здатність за десятибальною шкалою: два (ну, якщо вдалий день і «Віагра», то чотири).

Нема що крити, рахунок становив 7:0 на користь Ципріяна. Проте Едвард був створений для боротьби. Він не здасться, доки жеврітиме надія, витримає до кінця із честю. А якщо треба буде, то покладе всередину боксерської рукавиці свинцеву кульку і — бемц! красунчика в щелепу. Немає чого тут сидіти і… подобатися його Ядзі!

А Ципріян сидів… Ба, більше! Сидів чимраз частіше й чимраз довше на купленому на виплат фіолетовому дивані з «Ікеї»! Він і сам, власне кажучи, не знав, навіщо приходив. Не міг довше витримати перед своїм суперсучасним плазмовим телевізором із сорокадводюймовим екраном, щось підхоплювало його й виганяло на вулицю. Найкраще через парк, навпростець, по бордюрчику, повз засцяну станцію «Варшава-Повісля», перестрибуючи через три сходинки, догори, стук-стук. Ніби й нічого не відбувалося, проте його весь час тягнуло до цієї бутафорської квартирки. Він міг просиджувати в ній годинами, у крихітному помешканні без домашнього кінотеатру, джакузі, машинки для льоду, навіть без нормального нужника, котрий у Ядзі був таким манюнім, що коли доводилося в ньому сісти, то не можна було зачинити дверей. А пісяти доводилося, добряче зігнувши ноги, бо інакше головою можна було гепнутися об стелю так, що аж тиньк відлітав. Отож Ципріян вправлявся, а тоді спостерігав, як Ядзя пере речі в маленькому умивальнику або прасує синові штани на підлозі.

Інколи йому здавалося, що все її життя можна помістити в сірниковій коробці… Така собі Дівчинка із сірниками, як в Андерсена. Коли Ципріян був маленьким, то плакав від самого початку казки, бо вона була така жорстока, що хлопчик утрачав будь-яку надію на щасливий кінець. Він ридав, а бабця шмагала його ганчіркою, дивуючись, що її онук такий плаксій.

Йому так і не вдалося подолати цю свою слабкість і, хоча пошарпаний примірник «Казок» продовжував стояти в нього на полиці, він ніколи більше не наважився до нього зазирнути. Отож коли якогось дня Гуцьо попрохав почитати йому «Дюймовочку», що входила до списку з позакласного читання, уже від самої згадки про цю неймовірно сумну історію очі в Ципріяна наповнилися сльозами. Він чим-скоріше повів тоді малого до кіно, щоб тільки опинитися якомога далі від хворої фантазії, мабуть, найнещаснішого з усіх казкарів.

Розповідь про симпатичного щурика, який виявився кулінарним генієм, розпалила в них апетит.

— Ходімо на суші, — вирішив Ципріян, але, помітивши переляк на Гуцевому обличчі, змінив думку.

— Гаразд, може бути Макдональдс. Що ти найдужче любиш? Біґ-мак, чізбургер, шматки курки в кисло-солодкому соусі?

Очі хлопця ставали чимраз круглішими, а обличчя налилося.

— Спокійно, можна з’їсти якийсь здоровіший хавчик, якщо тобі так більше подобається… Хлопче, кажи-но, що з тобою коїться, бо зараз капець тобі буде. — Ципріян не на жарт захвилювався.

— П-п-п…

— ???

— Пісяти.

Коли вони вже поставали над пісуарами, і Ципріян дозволив фізіології довершити своє, то замислився, чому в таких місцях немає яких-небудь інструкцій обслуговування дитини або принаймні авторизованого сервісу. Або…

— Коли-бо я не можу… — простогнав Гуцьо.

Він увесь почервонів від натуги й так затиснувся, що Ципріян не мав сумнівів: будь-якої миті могутній гейзер сечі проб’ється в хлопця крізь маківку.

— Хлопче, цюняй, бо буде катастрофа. Попереджаю, як твій друг.

— Коли ж мама сказала мені, що не можна при комусь витягати пісюнчика, хоч би там невідь-що. — Останні слова він видушив із себе, мало не плачучи, проте Ципріян устиг запхнути малого до кабінки.

Малий пісяв і пісяв, а Ципріян знову заприсягнувся, що віднині завжди триматиметься подалі від жінок з дітьми, і від чоловіків з дітьми, і що сам себе негайно покине, якщо в його житті з’явиться якась дитина.

Через чверть години обоє з полегшею зайшли до одного із суші-барів у торговому центрі. Про всяк випадок Ципріян не вибрав наймоднішого. Він хотів уникнути здивованих поглядів і зайвих коментарів. Відразу стало весело, бо із самого початку Гуцьо одним духом випив імбирну воду, призначену для миття рук, і вкинув до мальовничого ставочка з рибами дві кульки зеленого хрону васабі. Пекельно гостра приправа примусила працівників ресторану негайно поміняти воду в ставочку. На жаль, кілька рибок до кінця вечері спливло черевцями догори. Ципріян не мав жодних сумнівів, що послужливі вузькоокі офіціанти швиденько допишуть їм це до рахунку. Наразі вирішив не псувати собі настрою, тим більше, що Гуцьо був просто зачарований новим місцем. Він гасав бамбуковою кладочкою між столиками, на яких горіли ароматичні свічки, і щомиті нюхав водяні лілії, які плавали довкола мініатюрного фонтану. Намагався зловити за хвоста кольорову рибинку, проте на щастя йому не вдалося схопити навіть неживу. Заспокоївся трохи лише тоді, коли з кухні визирнув шеф-кухар з величезним ножакою в руці. Ципріян чудово розслабився, він уже забув, коли востаннє радів життю. Зараз, дивлячись на малого хлопчика, який не міг натішитися парою паличок, він засумував за дитинством, коли й сам був таким, як Гуцьо.

Вкинув до рота норі з масляною рибою, глянув у вікно й замалим не вдавився. За шибкою ресторану на паркінгу стояла Верена. У червоній шкіряній курточці до пояса й обтислих чорних брюках вона виглядала так, що Ципріянове лібідо негайно нагадало про себе. Його колишня подруга була не сама. Біля неї тупцяв якийсь вичепурений тип, від якого за версту смерділо баблом. Ципріян відчув, як його шпигонули ревнощі. Дивна річ, вони наче й розсталися, проте жодне з них не бажало розчахнути широко двері й випустити іншого на свободу…

Хто це, в біса, такий? І чого це він так нахиляється, коли говорить до неї? А вона сміється, неначе до блискучого «Ягуара» її провадили всі члени «Монті Пайтона», а не якийсь набундючений зануда! Хвилиночку! Ципріян підхопився з-за столу, не звертаючи уваги, що Гуцьо витягає з макі-суші всі зернятка рису й вкидає їх у чайничок із зеленим чаєм. А що кухар з ножакою знову визирнув з кухні, хлопчина був змушений припинити свої захопливі експерименти й зосередити увагу на ресторанному паркінгу.