Чтение онлайн

Крилатий назвав себе працівникові міністерства, вибачився за турбування і коротко виклав своє прохання, – сповістити, якому облвно України було видано атестат № 446603, бо Кримський обласний відділ народної освіти атестата під таким номером не одержував.

– На жаль, зараз у мене немає під рукою цих даних, – почувся в трубці густий бас, власник якого говорив чистою українською мовою. – Та й співробітники вже розійшлися. Пізнувато. Але вранці обіцяю повідомити все, що вас цікавить.

Працівник міністерства свого слова дотримав. Другого дня Крилатий уже знав, що атестат № 446603 належав Ганні Загатченко і що вона, закінчивши Сквирську школу Львівської області, поїхала вчитися в Євпаторійський технікум фізичної культури. Але яким чином її атестат міг потрапити до Чилікіна? Сама, звичайно, вона його не віддала.

Крилатому довелося знову звернутися до колишнього директора технікуму Броннікова. Він зв'язався з ним по телефону і дізнався про важливу для слідства деталь.

У студентки Загатченко, яка вже закінчила технікум, дійсно не виявилось в особовій справі атестата зрілості, який вона здавала в канцелярію. Але хто його забрав, так тоді встановити й не пощастило.

Коли Крилатий повідомив Броннікову, що атестат Загатченко опинився у Чилікіна і був підроблений на його ім'я, колишній директор спершу не повірив.

– Не може бути!

– Факт незаперечний! – відповів йому по телефону Крилатий.

– Ніколи б не подумав, що комсомолець Чилікін здатний на таке паскудство.

– В тому, що викрав атестат він сам, я не певен. Можливо, це зробив хтось інший.

– Все одно він знав про підробку, коли вступив до технікуму, не маючи свого атестата зрілості.

– Ваша правда. Чилікін закінчив лише вісім класів, через те й погодився на авантюру.

– Дивно, що він не відставав у навчанні.

– Напевне, був здібним…

– Шкода, що я тоді не придивився до нього ближче.

– Тепер жалкувати пізно. А висновок з цього вам зробити варто.

– Розумію. За його долю я теж якоюсь мірою відповідаю. Добре, якщо він не збився з дороги…

– Так, погано, коли з ним це трапилось.

– Ви ще не дізналися, де він?

– Поки що ні. Завтра з будинку відпочинку повертається його мати. Сподіваюсь, вона щось знає про сина.

– Думаю, що так.

Крилатий поклав трубку. В його душі ворухнувся сумнів: чи об'єктивно він ставиться до Чилікіна? Чому про нього він думає більше і гірше, ніж про Вітковського, з яким через три дні мала відбутися зустріч у Сімферополі? Адже Вітковський в дитинстві теж виховувався в спецбудинку, до того ж у тому самому, що й Чилікін. Різниця тільки та, що він мав батька, а в Чилікіна його не було. Але Вітковрький, як підтвердив запит, дійсно закінчив десятирічку в Керчі і вступив до технікуму по справжньому, а не підробленому атестату. Крім того, після смерті Ключини він нікуди не виїздив, вчився далі, а одержавши призначення на роботу, не приховував місця свого перебування. Він писав з Майкопа рідним, Броннікову і навіть колишній господарці Волковій.

Інакше кажучи, Вітковський жив відкрито, як і кожен громадянин з чистою совістю. А у Чилікіна, на жаль, вона все ж була заплямована.

За розчиненим вікном двокімнатної, ще не обжитої квартири Крилатого дихало велике місто. В цьому місті народився і виріс Дмитро Чилікін. Хто він тепер для рідного міста, друг чи ворог?

ЧОГО ЩЕ НЕ ЗНАВ КРИЛАТИЙ

Коли б не війна, можливо, Дімка Чилікін не опинився б в палючому Ашхабаді і не зав'язав би міцної дружби з вогненно-рудим і кирпатим Павкою Горіним. Павка був з місцевих і жив на тій же західній околиці міста, де оселились Дімка з матір'ю та двома молодшими сестричками Валеркою і Любочкою в кимсь залишеній старенькій хатині.

Мати влаштувалась працювати на механічний завод і дома бувала мало. Завод виконував термінові замовлення для фронту, і їй час від часу доводилося по декілька діб підряд не виходити з цеху. Вільного часу було обмаль і у Дімки: вранці він спішив до школи, потім годував удома сестер, мив посуд, стояв в чергах за хлібом, а увечері вчив уроки або біг на станцію розвантажувати вагони, щоб принести хоч декілька картоплин або трохи крупи. Вони голодували у ті важкі роки.

І якщо випадала вільна хвилина, Дімка біг до великого арика, де зустрічався з Павкою Горіним. Після того як від тифу померла Павчина мати, а батько пішов на фронт, хлопець покинув школу і господарював дома, доглядаючи хвору тітку. Дітлахи разом купалися, лазили в чужі сади, не раз забиралися на колгоспну бахчу, щоб набити голодні шлунки солодкими ароматними динями. Одного разу вони так наїлися, що у них боліли животи цілий тиждень.

Якось на станції залізничники дали Дімці повен казанок вареного рису з дрібненькими шматочками тушеного м'яса. Кілька ложок плову він приніс і Павці. Той жадібно накинувся на смачну їжу і, коли остання крихта зникла у нього в роті, сказав:

– Завтра я тебе почастую.

– Чим? – здивовано запитав Дімка.

– Секрет, – як кіт облизався Павка. – Ой і шикарно повечеряєм! Вищий клас!

На другий день Дімка не йшов, а просто летів до великого арика. Павка уже чекав його на траві, поважний, як персидський шах.

– Ну, розпочнемо? – урочисто запитав він ї почав розгортати газетний пакунок. Робив він це не кваплячись, щоб сильніше роздражнити Дімку.

– Та скоріше, чого мнешся? – не витримав Дімка.

– Не в черзі стоїш, ще встигнеш, – байдуже мовив Павка, шморгнувши носом, укритим ластовинням.

Дімку це починало дратувати. Нарешті Павка розгорнув пакунок. В ньому було півбуханки свіжого, ще теплого хліба, дві великих цибулини, пучка зернистої солі і десяток яблук.

– Ось, будь ласка, пригощайся. А ти спішиш… – розгладив Павка долонею зім'яту газету.

Дімка запитав, де він взяв стільки хліба. В шматкові було не менше кілограма, а одержував Павка з тіткою шістсот грамів в день разом.

– Їж, про це потім…

Вони, дуже голодні, за кілька хвилин знищили все і вляглися животами вгору під пекучим сонцем на траві. Павка признався, хоч і не зразу, де він роздобув хліб. Дімка мало не побився з ним, дізнавшись, що вони так безжально з'їли триденний пайок Павчиної тітки.

– Чого ти розкричався? – вишкірився Павка. – Подумаєш, тітку йому шкода! Та вона, коли хочеш знати, через тиждень може померти. Навіщо їй хліб їсти? А нам з тобою треба бути сильними. Я, приміром, хочу на фронт до танкістів втекти. Може, свого батька розшукаю, в екіпаж до нього попрошусь. Я вже й танк по малюнку вивчив. Хочеш, і тебе візьму з собою? Разом з червоноармійцями будемо громити фашистів. І за твого батька помстимось, за те, що вбили його.

Помститись фашистам Дімка погоджувався, він і сам не раз думав про те, як би потрапити на фронт. А от пробачити Павці його безсовісний вчинок не міг. Вони вперше серйозно посварилися. Більше місяця після того Дімка не ходив на арик, хоч йому дуже хотілося відновити дружбу. В Ашхабаді вірнішого і ближчого друга, ніж Павка, він не мав.

Вони зустрілися знову зовсім несподівано, коли Дімка, втомлений і сердитий, повертався з порожніми руками із станції. Вранці трапилось неповторне. Поспішаючи до школи, він забув на столі продуктові картки. Їх угледіла Валерка і порізала ножицями на маленькі клаптики, граючись з молодшою сестричкою Любочкою в кондуктора. А до кінця місяця ще залишався цілий тиждень, у них не буде ні хліба, ні продуктів. Мати ще не знала цього. Що вона скаже, коли повернеться з роботи?

Павка першим гукнув Дімку, підбіг, радісно подав йому шорстку руку.

– Чого ти такий надутий? Все сердишся на мене?

– Ні, Павлику… У мене інше…

– А в мене тітка померла, – не вислухавши друга, зраділо випалив Павка. – Я ж казав тобі, що вона довго не протягне. Так і вийшло! І мені зовсім її не шкода. Туди їй і дорога. Така була скупа і на вулицю не пускала. Тепер я сам собі господар. Красота!..

Дімці треба було обірвати його, присоромити, але він не зробив цього, а навпаки, став навіть підтакувати. І все заради того, щоб одержати у Павки продовольчі картки померлої тітки. Вони, йому були так потрібні. Він не хотів, щоб про вранішню пригоду дізналася мама. І принижено, слізним голосом просив їх у Павки.