Чтение онлайн

– Так ось, Сергію Дмитровичу, – підсунув прокурор до себе коробку «Казбеку» і взяв туго набиту цигарку. – Ви пригадуєте євпаторійську справу, припинену два роки тому?

– Це яку?

– Про смерть студента фізкультурного технікуму.

– Чемпіона області з бігу? Звичайно, пам'ятаю, її, здається, вела слідчий Тулякова. А що трапилось?

– Мати Ключини листа в Москву написала, перегляду вимагає. Не вірить, що син її своєю смертю помер.

– А яка мати заспокоїться після такого випадку? Звісно, всім писатиме, аякже, – скромно додав Крилатий, здогадуючись, навіщо викликав його прокурор. І від цього йому стало трохи сумно.

– Надійшла вказівка справу відновити, – ні, Щ ніс прокурор до цигарки тремтячий вогник. – Ви як старший слідчий займетесь цим. Повторне слідство треба провести без зволікань, в найкоротший термін.

«Ну от, обрадував… – затамував подих Крилатий. – Везе ж мені…» Він облизав зразу раптом пересохлі губи, кинув на прокурора збентежений погляд, але нічого не сказав. Тільки низько схилив кучеряву голову і опустив сумний погляд на носки своїх туфель, начищених до блиску.

Прокурор був чуйною людиною і добре знав підлеглих. Він зразу помітив зміну настрою старшого слідчого.

– Розумію – завдання не легке. Але ж ви, Сергію Дмитровичу, кілька днів тому самі просили дати вам важку справу. От вам і карти в руки. Дерзайте…

Крилатий змінив позу. Обличчя його знову стало м'яким і спокійним, а в погляді світилася готовність і рішучість.

– Пробачте за цю миттєву слабість… – промовив він.

– Вибачаю, – по-батьківськи посміхнувся прокурор і глибоко затягнувся цигаркою.

Над його головою зависла тремтяча хмаринка цигаркового диму. Він відігнав його рукою, як в'їдливого комара, і знову заговорив, задумливо постукуючи олівцем по настільному склу.

– Важкувато, звичайно, буде вам розмотати цей клубок, не маючи в руках кінця. Але я покладаюсь на вас, ви впораєтесь, – вів далі прокурор. – Тут, Сергію Дмитровичу, потрібне не лише чудове знання криміналістики, а й велика людська чуйність. А у вас її не бракує. Дійте! Бажаю успіху!..

– Дякую, – тріпнув золотими кучерями Крилатий.

Сергію Дмитровичу було приємно, що прокурор так вірив в нього. І йому хотілося виправдати це довір'я, хоч у душі і нарікав на свою долю.

Пізніше, уже перегортаючи протоколи допитів Вітковського, Чилікіна та Волкової, що за два роки встигли пожовкнути, знайомлячись з висновками судово-медичної експертизи, він знову упіймав себе на думці, що заздрить іншим слідчим, яким доручили справи свіжі, приваблюючі таємничою невідомістю, з десятками припущень і варіантів розв'язки. А йому що дісталось? Кимось недопрана білизна. Переполіскуй її заново, вишукуй і виправляй чужі огріхи дворічної давності. А якщо не зуміє їх виявити? Пиши тоді довжелезну доповідну начальнику, ось, мовляв, нічого нового не вдалося встановити, даремно тільки сили витрачав.

Дійсно, перспектива не втішна… Проте служба є служба. Крилатий затамував внутрішнє невдоволення і з усією властивою йому добросовісністю приступив до виконання нового завдання. Він уважно вивчив усі документи, що мали відношення до таємничої смерті Івана Ключини, склав детальний план слідства, щоб відшукати вірніший шлях до розкриття злочину, якщо він дійсно був. Та в цьому майже не було сумніву: якщо справа відновлювалась, значить, в ній чогось не врахували. А що саме – йому, Крилатому, і доводилось вияснити. Якщо Ключина дійсно помер не своєю смертю, то хто ж тоді вбивця? Непричетність Вітковського, Чилікіна і Волкової доведені слідчим Туляковою досить переконливо. Та чи все вона врахувала, ведучи справу? Чи не пропустила при слідстві якоїсь важливої, можливо, непомітної на перший погляд деталі, яка могла б стати ключем до розкриття вбивства? Значить, треба перевірити все знову, самому зустрітися з свідками, побувати в приморському місті. Шкода, що Тулякова вже не працює в євпаторійській прокуратурі, виїхала ще в минулому році з чоловіком на Далекий Схід. Якби вона жила тут, було б легше розібратись. Що ж, доведеться обійтися без її допомоги. Отже, завтра – у відрядження.

ВМ'ЯТИНА В СТІНІ

Зійшовши з сірого від пилюки автобуса, Крилатий без особливих труднощів знайшов Роздольну вулицю і непримітний на вигляд будинок № 82. Хазяйки, у якої два роки тому жив Ключина з своїми товаришами, дома не було, і старшому слідчому нічого іншого не залишалось, як присісти «на низенькій лавочці, вкопаній у землю, і чекати, коли прийде Волкова.

Запаливши цигарку, Крилатий з професійною цікавістю роздивлявся двір. Нічого примітного в ньому не було. На піщаному майданчику неправильної форми росло кілька миршавих акацій, уздовж північного боку під глиняною стіною тулилися невеличкі сарайчики, вкриті червоною черепицею, в далекому закутку виднілася вбиральня. Двір, як і десятки інших на околиці приморського міста.

Але зараз він найменше цікавив Крилатого. Йому не терпілося швидше оглянути квартиру Волкової, злощасні сіни, де падав Ключина. А хазяйка наче навмисне все не приходила. Довелося чекати майже годину.

Нарешті ледве чутно стукнула хвіртка, і в двір зайшла худа, довголиця жінка із старомодною зачіскою і густо наведеними бровами. Її зеленувато-сірі очі сердито глянули на лавочку, де сидів Крилатий.

І він інтуїтивно відчув, що перед ним не хто інший, як Волкова.

– Пробачте, – підвівся Крилатий, злегка прищурившись від сонця, – ви будете Катерина Іванівна?

– Так, я… – колючим поглядом пронизала його жінка і, стиснувши тонкі губи, сухо додала: – Якщо прийшли проситися на квартиру, то даремно. Не здаю.

– Чому ж?

– З особистих міркувань. Краще жити без всяких квартирантів. Так спокійніше.

Крилатий пильно глянув у нервове обличчя Волкової.

– Але ж раніше ви брали студентів?

– Брала, та зареклась, – різко відповіла вона. – Я жінка самітна, чоловікової пенсії мені вистачає, а неприємностей більше мати не хочу. Одного разу вже зазнала страху через цих квартирантів. Досить з мене!

– Це коли помер Ключина? – із знанням справи запитав Крилатий, переклавши з руки в руку бенсову папку з «молнією».

– А ви звідки знаєте? – здивувалась Волкова і зразу ж роздратовано запитала: – Уже в сусідів наслухались?

– Ні, не встиг, – посміхнувся Крилатий. – Мені з інших джерел відомо. Я старший слідчий обласної прокуратури. Давайте познайомимось. Прізвище моє Крилатий, звати Сергій Дмитрович.

– Що, знову слідство? – злякано втупилася в нього очима Волкова. Вона явно була вражена і схвильована появою представника прокуратури.

Крилатий стримано відповів:

– Так, Катерино Іванівно, мені треба з вами поговорити. Дозвольте пройти в кімнату.

– О господи, знову починається!.. І за що такі муки?! – важко зітхнула Волкова, підходячи до своїх дверей. Їй не відразу вдалося відкрити квартиру. Руки тремтіли, і вона ніяк не могла потрапити ключем в отвір замка, що її дуже сердило.

– От прокляття!

– Дозвольте допомогти вам? – ввічливо запропонував свої послуги Крилатий.

– Якось уже сама впораюсь… – роздратовано відказала Волкова.

Через хвилину Крилатий був у низенькій світлиці, де два роки тому нагло помер Іван Ключина, здібний легкоатлет, весельчак і баламут, улюбленець студентської молоді. Чому його старенька мати не вірить у раптову смерть сина? Чи не помиляється вона?

Крилатий почав своє перше опитування по злополучній євпаторійській справі. Говорив він з Волковою довго. Але все, що вона розповіла, слово в слово сходилося з її колишніми свідченнями, даними Туляковій. Нічого не додала, нічого з їй відомого не приховала. «Що це, блискуче вивчена роль чи істинна правда, яку не збити ніякими, навіть найнесподіванішими запитаннями? – виникла у Крилатого підозра. – І звідки у Волкової така впевненість, що Ключина вдарився сам? Адже вона не бачила, коли він падав. Значить, їй хтось підказав це. Хто? З якою метою?»