Чтение онлайн

Вона якось і сказала Дмитрові про це.

– Ні, мамо, я вже так вирішив, – уважно вислухавши її, відповів він. – Бути викладачем не менш цікаво, ніж металістом.

Мати не заперечувала: розуміла, що синові видніше, ким бути в житті. Хай робить так, як вважає за потрібне. Адже хлопець уже дорослий, комсомолець, армію відслужив. Мусить розбиратися, що й до чого.

Та перед від'їздом до Євпаторії Дмитро раптом занедужав: розігрівшись після роботи, випив кухоль холодного пива і захворів на фолікулярну ангіну. Довелося лягти в ліжко, правда, після категоричних наполягань лікаря.

І раптом прийшов короткий, тривожний лист від Вітковського:

«Дмитре, що ти собі думаєш? Днями закінчує роботу прийомна комісія. Поспішай, бо інакше не бачити тобі технікуму. Чи, може, вже вирішив не вступати? Тоді навіщо давав обіцянку? Ми з Іваном зовсім не шкодуємо. Перший курс з божою допомогою закінчили на «відмінно». Бери приклад, кримська твоя душа!

Словом, чекаємо. Приїзди!»

На другий день Дмитро знявся з військового обліку, взяв відкріплення в міськкомі комсомолу і виїхав автобусом до Євпаторії. Навчання разом з армійськими друзями обіцяло цікаве студентське життя.

Та коли Дмитро приїхав до Євпаторії, він ні Вітковського, ні Ключини в технікумі не застав. Володимира викликав телеграмою в Керч батько, який збирався в далеке плавання на науково-дослідному судні «Жуковський», а Івана міськком комсомолу терміново послав з агітбригадою в підшефний район. До їх повернення Дмитро вирішив тимчасово влаштуватись десь на квартирі. В цьому йому допомогла двірничка технікуму, привівши хлопця до своєї сестри.

Несподівано Дмитро дізнався, що прийом документів у технікумі на загальних підставах припинено. Але у демобілізованих, що мали середню освіту, їх ще брали. Та, на жаль, у нього не було атестата зрілості, тож поза конкурсом потрапити до технікуму йому не пощастить. Дмитрові стало дуже прикро, що не доведеться вчитися разом з Вітковським і Ключиною. Вони ще подумають, що він зрадив своєму слову, даному рік тому на пероні алма-атинського вокзалу. А тут, як на гріх, обидва поїхали до Євпаторії. І порадитись нема з ким.

Повернувшись на квартиру, він розповів про свою невдачу хазяйчиному синові Жорику, прищуватому хлопцю, який працював палітурником в одній артілі. Жорик любив стильно одягатись, танцювати й просиджувати вечори в ресторанах.

Примруживши мигдалевого кольору око, він облизався, як кіт, і прогугнявив:

– Пляшка коньячку, парочка порцій лимону в цукрові, фужер аліготе – і ти будеш студентом. Гарантія – стопроцентна.

– А як ти це зробиш? – з сумнівом поцікавився Дмитро. – У тебе там є знайомі?

– Я роблю зараз в технікумі одне дільце, – загадково натякнув Жорик. – Так, що маю доступ до декого і дечого. Словом, все буде в ажурі. Гуд бай!

На другий день він повернувся додому раніше ніж завжди і підморгнув Дмитрові.

– Все в порядочку. Дільце зроблено.

– Ти серйозно? – зраділо запитав у нього Дмитро.

– Жорик жартувати не любить, – вийняв той з кишені вчетверо складений аркуш. Розправивши його, поклав на стіл. Це був атестат зрілості, виданий Сквирською середньою школою Львівської області учениці десятого класу Ганні Загатченко.

Чилікін здивовано глянув на Жоржика. Той, зрозумівши його погляд, пояснив:

– В канцелярії технікуму знайшов під шафою. Щасливчик ти все-таки, Дімко. Наче навмисне хтось впустив на підлогу цей потрібний тобі документик.

Дмитро байдуже кинув атестат на стіл.

– Навіщо він мені з чужим прізвищем?

– А для чого на світі я, багатьох справ майстер?

Жорик підійшов до етажерки, взяв з полички пузатий флакончик з якоюсь рідиною.

– Хвилиночку терпіння, і атестат Загатченко стане атестатом Чилікіна.

– Це ж афера. – насупився Дмитро. Він уявляв собі, як обуряться його друзі Ключина й Вітковський, коли дізнаються, що він вступив до технікуму по підробленому атестату. Особливо Ключина. А втім, їм можна цього не говорити. Просто притримати язик за зубами. А то ще винесуть на комсомольські збори.

– От людина! – засміявся Жорик. – Я благородну справу хочу вчинити, допомагаю йому стати студентом, а він в шахрайстві мене звинувачує. Ти просто ідіот, дорогушо, хоч і приїхав з обласного центру. Ану поворуши добре мозком. Ця Загатченко вже перейшла на третій курс. На біса їй атестат? А тобі він до зарізу потрібен Якщо ти такий принциповий, я можу не братися, будь ласка!

Дмитро гарячково думав, що йому робити. Жорик. закривши пробкою флакончик, чекав. Помовчавши, Чилікін промовив:

– Я й сам розумію, що без цього папірця мене не зарахують. А вчитись хочеться. Давай…

Жорик сів до вікна. Рідиною з флакончика змочив шматочок вати і заходився обережно змивати на атестаті прізвище, ім'я та по батькові колишнього власника, назву школи, що видала атестат. Їдкий запах якоїсь хімічної рідини наповнив кімнату. Потримавши документ над електроплиткою і через чистий аркуш паперу провівши по ньому прасом, Жорик чорною тушшю охайно вписав в кожну графу нові дані.

– Комар носа не підточить! Одержуй свій документик, – звернувся він до Дмитра, протягуючи підроблений атестат.

Чилікін покрутив папір в руках, подивився на світло і ніяких вад не знайшов. Документ був бездоганним.

– А ти й справді багатьох справ майстер, – схвально відгукнувся Дмитро про цю роботу.

Задоволений Жорик сказав:

– Тільки от оцінки у Загатченко були неважні: трійки та четвірки. Не солідно. Все ж ти не з якогось там містечка Сквир, а з столиці Криму. Трійки тобі не підходять.

– Хай будуть, – махнув рукою Дмитро.

– Навіщо тобі, дорогушо, репутація посереднього учня? – заперечив Жорик. І з вдаваною серйозністю промовив: – Зараз ми проекзаменуємо випускника десятого класу Дмитра Чилікіна по пройденій ним скороченій програмі. Що заробить, те йому і запишемо. Спробуємо бути об'єктивними в перевірці його знань. Учень Чилікін, скажіть, будь ласка: ким і коли було засноване місто Петроград?

Дмитро, увійшовши в гру, витріщив очі і бадьоро відрубав:

– Петром Першим, товаришу викладач, в тисяча сімсот третьому році.

– Прекрасно! Відмінні знання! – потер руки Жорик. – Поставимо з історії п'ятірку.

Далі йшли одне за одним питання з хімії, фізики, російської граматики, літератури, алгебри, астрономії. І в графі оцінок проти кожного предмета з'являлись нові п'ятірки або четвірки, старанно вписані його рукою.

– Тепер інший компот! – замилувався своєю роботою Жорик і вклав атестат в товсту книгу. – Нехай підсохне, а ми тим часом сходимо в одне місце і розіп'ємо належну з тебе пляшку коньяку з грузинським лимончиком.