Чтение онлайн

– Ой, я ж здачу з півсотні не взяв! – згадав раптом Вітковський. – От шляпа!

І він швидко вибіг з кімнати.

Ключина підвів голову, протер кулаком очі, взяв у руки пляшку, повільно прочитав кольоровий напис на етикетці: «Портвейн таврический, крепость семнадцать градусов».

Невдоволено глянув на Дмитра.

– Що, пошкодували на півлітра? Оцю мікстуру взяли?

– Вирішили, що так краще. Адже ми, Іване, вже добре випили, – спокійно відповів Чилікін.

– Ви-рі-ши-ли… – передражнив його п'яним голосом Ключина і в'їдливо додав: – Дивись, які непитущі підібрались. Ви-рі-ши-ли… Ти, мабуть, в колонії казьонку, як воду, дудлив, а тепер носа від неї вернеш, на благородні вина перейшов…

– Чилікін зблід, через силу видушив з себе:

– Це нечесно, Іване, дорікати мені колонією. Забув, що сам говорив?..

Ключина важко піднявся з стільця, по-бичачому нахилив голову.

– А чесно пожаліти для товариша зайву десятку? Колись клявся, що для мене нічого не пошкодуєш. Всі ви, злодюжки, такі дволикі!

: – Замовкни! Чуєш? – Темні очі Чилікіна спалахнули недобрим блиском. Вуста йому сіпалися, руки тремтіли.

– Що, може, по старій пам'яті горло переріжепі? – не змовкав зовсім очманілий від горілки Ключина. – На, ріж! – рвонувся він до Чилікіна.

Гостра образа ножем різонула по душі Дмитра. Не пам'ятаючи себе, забувши про все на світі, ображений і принижений, він розмахнувся кулаком, в якому була затиснута дерев'яна ручка штопора.

– Що ти робиш? – злякано крикнув з порога Вітковський.

Та було вже пізно. Кулак Чилікіна прорізав повітря – і дерев'яна ручка вдарила Ключину прямо в висок.

Іван тільки зойкнув і важко повалився під стіл. Чилікін не підтримав його, стояв поруч, не поворухнувшись, наче закам'янів.

Ключина глухо застогнав, розплющив очі. Вітковський допоміг йому стати на ноги. Притискуючи рукою висок, Ключина зовсім тверезим голосом сказав позеленілому від нервового потрясіння Чилікіну:

– Пробач, Дімо… Я не хотів цього. Зовсім одурів від горілки.

Похитуючись, він вийшов з кімнати. Чилікін безсило опустився на стілець, розпачливо обхопив руками голову. Одинока сльоза скотилася по його смуглявій щоці і повисла на підборідді.

– Чого ви завелися? – сів біля нього Вітковський.

– Не питай… Колонією дорекнув, злодієм обізвав… В саму душу плюнув…

– Що це з ним?

У сінях щось стукнуло – перекинуте відро чи табуретка. Вітковський кинувся до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату, болісно посміхаючись, зайшов з забрудненими в пісок колінами Ключина.

– Зовсім ноги ослабли, наче чужі стали. В дворі на пісок звалився, в сінях ледве не впав, – так же болісно пояснив він і, підійшовши до свого ліжка, безсило звалився на ковдру.

Вітковський присів поряд.

– Може, компрес тобі покласти?

– Що я, баришня? – скривився Ключина. – Поболить трохи голова і перестане. Коли я був пацаном, мені не так попадало.

Він повернувся до стіни і притих.

Мовчки роздяглися Вітковський і Чилікін. Гнітюча насторожена тиша запала в низенькій світлиці. Тільки за вікном шкрябала по склу голими вітами молоденька яблунька.

ЩО БУЛО ДАЛІ

– Вам ще не обридла моя сповідь? – зніяковіло запитав у Крилатого Чилікін, побачивши, що той вже не пише протокол.

– Ні, говоріть далі, – перегорнувши списаний аркуш, знову взявся за перо Крилатий. – Для мене і для вас все, що ви розповідаєте, дуже важливо. Я слухаю, будь ласка…

– Добре, тільки промочу горло. Вже зовсім пересохло, – налив Чилікін з графина води і жадібно випив. – Так от що було далі…

Розповідаючи про пережите, він відчував, що до нього приходить полегкість. Та невиразна тривога, яка жила в ньому з дня смерті Ключини, прорвалася раптом бурхливою течією хвилюючих слів. Чилікін говорив правду, не пропускаючи подробиць, не боячись розкрити свою душу. Крилатий, не перебиваючи, записував повні гіркої правди сторінки життя, так нерозумно скаліченого самим же оповідачем.

Лікар «швидкої допомоги», оглянувши труп Ключини, поїхав, і Чилікін залишився в низькій світлиці віч-на-віч з Вітковським.

– Ми з тобою друзі, Володю, – сказав він. – І ти повинен мовчати про те, що сталюся вчора на новосіллі. Я прошу тебе, дуже прошу нікому нічого не казати. Сам розумієш, що мене може тепер чекати.

Вітковський стривожено запитав:

– Посадять?

– Так. За вбивство, – нервово прикусив губу Чилікін, дивлячись кудись вбік.

– Він же сам помер.

– Але ж винен у цьому я.

– Цього ніхто не доведе Волкова, на щастя, пішла спати, а бачив тільки я.

– Тому я й прошу тебе, чуєш, як рідного брата прошу, тримай язик за зубами. Забудь про удар штопором, його не було, чуєш, не було… – тихо промовив Чилікін і з сумом додав – І навіщо я приїхав до Євпаторії, не послухав матері? Працював би зараз на заводі, жив би вдома і горя не знав би. А тепер мені загрожує тюрма, я став убивцею. Яке страшне слово: вбивця!..

Він замовк, в розпачі обхопивши руками голову. Йому до болю шкода було себе, втраченого місця в житті. Все, все полетіло до біса! Видно, даремно в нього вірили майор Буров і вихователь-волжанин, даремно так раділи його поверненню з колонії Сенька Патефончик і мати, марно возилися з ним заводські хлопці і майстер Червонцев, якщо він знову зірвався і став злочинцем. Страшно й подумати, що Іван загинув від його руки! Адже все було добре до вечірки. Ні, не до вечірки, а до вступу в технікум, коли він втратив свою честь і совість, обдурив усіх, став чимсь схожим на пройдисвіта і п'янчужку Жорика. З цього почалась його біда, саме з цього. Коли б не це, він не випив би зайвого на новосіллі, інакше реагував би на мову п'яного Ключини.

З важкої задуми Чилікіна вивів голос Вітковського:

– В тому, що трапилось, я теж винен. І не менше, ніж ти. Це була моя ідея вступити всім до технікуму, жити на одній квартирі. Цё я запропонував відсвяткувати новосілля. Якщо посадять тебе, то мушу сісти і я.

– Ти не маєш відношення до смерті Івана, – підняв голову Чилікін.

– Ні, маю.

– Яке?

– А таке, що Іван напився, що я залишив вас двох, що не встиг стримати тебе…

– Не будь наївним. Для слідства це не доказ, щоб посадити тебе за грати. 1 не видумуй дурниць, не бери на себе зайвої вини.

– Тоді й ти не винен ні в чому.

– Значить, обіцяєш мовчати?

– Як склеп Тамерлана.

– Слово честі?

– Дімо, хіба я тобі не товариш? – з докором глянув на Чилікіна Вітковський. – Можеш бути спокійним, з мене не вирвуть зізнання. Тільки давай подумаєм, що говорити всім, в тому числі й слідчому. До прокуратури нас, звичайно, покличуть і, можливо, не один раз…

Чилікін встав з ліжка, заклав за спину руки, пройшовся по кімнаті Зупинився, нервовим рухом скуйовдив чуба. Потім повернувся до Вітковського і твердо промовив: