Чтение онлайн

Вони повернулися з ресторану, добре випивши. У Жориної матері гостювала її сестра-двірничка. Вона осудливо подивилася на свого племінника і сказала:

– Якщо ти, Жорику, сам з пляшкою дружиш, то не вчи інших. Зрозумів? Навіщо хлопця з собою по забігайлівках водиш? Йому вчитися треба.

– Тіточко, читайте великого Блока, – ледве повертаючи язик, мовив Жорик: – Він писав: «Істина у вині».

Похитуючись, хлопець підійшов до етажерки, взяв товсту книгу і, витягши з неї атестат, віддав Дмитрові.

– Тепер можеш сміливо здавати. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота.

Як і пророкував Жорик, Дмитра прийняли до технікуму без ніяких труднощів. Завуч, клопітливий запальний товстун, навіть зрадів, що до них прийшов такий здібний хлопець, майже круглий відмінник.

– А ти казав афера, – задоволено посміхнувся Жорик, коли Дмитро повідомив про зарахування до технікуму. – З приводу такої історичної події слід пропустити по чарці шнапсу. Ти ж, я гадаю, не жмот, все-таки столичний хлопець, мусиш знати тонкощі життя.

Вони знову просиділи вечір в ресторані і повернулися на квартиру, добряче випивши. Вранці Дмитро побачив, що в його кишенях залишилися лише мідяки. А він ще не розрахувався з хазяйкою. На душі було паскудно. Згадав розмову в кабінеті директора заводу, коли пропив першу зарплату. Дмитрові стало соромно. Він вирішив не повертатися додому, а залишитися до початку занять в Євпаторії, щоб заробити трохи грошей. Просити їх у матері він не міг. Жорик над ним тільки підсміювався.

НОВОСІЛЛЯ

Непомітно відшумів у місті листопад, прийшла зима, за нею й запізніла весна, а Чилікін все ще жив окремо од Вітковського і Ключини. Виявилося, що знайти кімнату для трьох було не так легко. Одного-двох охоче погоджувалися взяти на квартиру, а від третього скрізь відмовлялися. Це навіть дратувало хлопців.

– Нам усім разом треба жити, – переконували вони хазяйку. – Зрозумійте це!

– Трьох не можемо, шукайте в іншому місці, – щоразу чули друзі одну й ту ж відповідь.

Нарешті, на околиці, на Роздольній вулиці, № 82, їм все-таки пощастило знайти кімнату. Хазяйка квартири, Катерина Іванівна Волкова, погодилася прийняти їх з умовою, що в першу ж стипендію вони заплатять їй за два місяці наперед. Хлопці погодились, оскільки іншого виходу не було. Вони перенесли на нову квартиру свої речі і оселилися в низенькій світлиці, вікна якої виходили на вигін. Увечері домовились відсвяткувати новосілля.

Чилікін і Вітковський трохи затримались в технікумі. І коли прийшли додому, на столі вже стояв графин горілки і пляшка малаги. У плетеній хлібниці височіла купка тонко порізаного хліба, в тарілках поблискувала скумбрія, апетитно пахнув приправлений зеленню тамбовський окорок. Завершували сервіровку банка маринованих огірків і ваза з яблуками.

– Це нечесно, Іване, – насупив брови Чилікін, роздивляючись без нього накритий стіл. – Ми ж домовились разом купувати.

– І я так вважаю, – підтримав його Вітковський.

– От люди-народи! – засміявся Ключина. – Я їм сюрприз приготував, а вони ще й ображаються.

– У тебе ж не було стільки грошей. За що ти все це купив? – поцікавився Вітковський. Ключина, як хлопчисько, скорчив гримасу.

– А я не скажу. Не скажу і все!

– Тоді ми відмовляємося од твого частування. Правда, Дімо? – звернувся Вітковський до Чилікіна.

Той з напускною суворістю промовив:

– Якщо не признається, до того ж негайно й чесно, оголосимо його випивці і закусці бойкот. Нехай сам усе їсть. Ми й не доторкнемося. Ось так!

– Змилуйтеся, друзі! Не пропадати ж добру! – комічно виголосив Ключина- Ви змушуєте мене виказувати родинну таємницю. Та заради ваших шлунків признаюсь: моя матінка наче знала, що у нас новосілля, і прислала мені двісті карбованців. Задоволені?

– Абсолютно, – відповів Вітковський, – при умові, що дві третини витрат ми з Дімою беремо на себе.

– Добре, добре, горе-рахівники! Хай буде по-вашому, – погодився Ключина. – Баба з воза, коням легше. А тепер прошу всю чесну компанію до столу. Вовко, запрошуй мадам Волкову. Тільки культурно, з реверансом. Та прихопи зайвий стілець ще для однієї гості… Теж жіночої статі…

– Для кого ж це? – поцікавився Вітковський.

– Секрет. Прийде, побачите.

Господиня вийшла до столу напудрена, з старомодними кучерями, в пересипаній нафталіном сукні. Скільки їй років, важко було сказати. Мабуть, не менше п'ятдесяти. Незважаючи на похилий вік, вона трималась кокетливо. Коли в чарки налили горілку, Ключина ще раз подивився на годинник і махнув рукою:

– Не будемо більше чекати. Аллах з нею!

– З ким це? – майже водночас запитали Чилікін і Вітковський.

– Та з Вірою Зоріною, – кладучи в тарілку підсмажені шматочки м'яса, недбало кинув Ключина. – Пам'ятаєш, Вово, ту блондинку з друкарні, з якою я тебе познайомив біля технікуму? Обіцяла прийти о восьмій, а зараз уже без десяти дев'ята. Так що почнемо без неї. Отже, прошу підняти бокали. – І цокнувся з господинею – За ваше здоров'я, мадам Волкова.

Після першої випитої чарки за столом почалася розмова. Друзі згадували свою службу в армії, перебирали в пам'яті цікаві випадки. Волкова, помітно захмелівши, почала з усіма подробицями розповідати, як вона поховала чоловіка-конструктора, що загинув під час випробування якоїсь нової машини, як на похороні зареклася ніколи більше не виходити заміж.

Непомітно горілку і вино випили, закуску з'їли. Хлопці взагалі не скаржились на апетит. Бал закінчився. Волкова, подякувавши за гостинність, плутаючись у шовкові химерної сукні, пішла в свою кімнату. Але Ключина, який випив більше за всіх, мабуть, через те, що не прийшла його дівчина, раптом затявся:

– Ніякого сну! Гуляти, друзі, до ранку!

– Ти що, Іване? Завтра ж треба на заняття. І так голова йде обертом Куди ж іще пити? – намагався вмовити його Вітковський.

– Вовко, не псуй мені настрою! Чуєш? – вперто стояв на своєму Ключина. – Я хочу веселитись! Зрозумів? – Він порився в кишенях і, витягши зім'ятих двадцять п'ять карбованців, недбало кинув на стіл. – Біжи в гастроном, поки ще не зачинено. Візьми пляшечку святої води. Та тільки з білою голівкою…

– Сховай свої гроші, – суворо глянув йому в очі Вітковський… – Я піду, мені не важко. Тільки даремно ти все це затіваєш. Завтра будеш каятись.

Він натяг на себе пальто і, круто повернувшись, пішов до дверей.

– Почекай, я з тобою… – взявши з вішалки шапку, кинувся за ним Чилікін.

Повернувшись з гастроному, вони побачили, що Ключина солодко хропів за столом. Голова його лежала на тарілці з-під тамбовського окорока.

– Вставай, поклоннику Бахуса, – поставив на стіл перед Ключиною пляшку портвейну Вітковський. А Чилікін по-діловому виклав з кишені пальта сир та ковбасу.