Чтение онлайн

Поляки дали їм кілька день на сі міркування, на укріплюваннє табору і на мощеннє переправ через болотисті річки, що прикривали від правого крила їx позиції. Після трьохденної тяжкої битви польське військо хотіло спочинку і дуже не радо виконувало які небудь воєнні доручення; до того ж іще йшли дощі, значно утруднюючи операції. Освєнцім в своїх записках — найбільш докладній історії тих десяти днів, що становлять сей другий акт берестецької трагедії (1-10 липня н. ст.) 3), гірко нарікає на отяжілість, лінивство, самолюбство польської шляхти і панів, що не взялися до знищення козацького війська зараз же, в перших днях, коли воно було в найбільшій депресії. Польське військо всяко ухилялося від яких небудь енерґійних операцій, дало козакам вийти з свого пригнічення і приготовитися до збройного відступу, так що знову тільки щасливий для Поляків припадок: замішаннє і паніка, що несподівано виникла серед козацького війська при переправі 10 липня н. с., дав їм сатисфакцію побіди — хоч і не привів до того знищення козаччини, про котре вони могли мріяти.

Сі дні пройшли з польської сторони в обстрілюванню козацького табору з своїх пільних гармат, на котре козацька армата відповідала з свого боку. Післано тим часом по тяжку артілєрію до Бродів — до фамільного арсеналу Конєцпольских, бо ся легка канонада ні одній, ні другій стороні не робила особливої шкоди. Робилися за той час деякі фортіфікаційні роботи для бльокади козацького табору; але з польської сторони вони велися що доволі слабко, з козацької ж сторони робилися вилазки для знищення сих неприятельських укріплень, часом досить бравурні і видатні 4), одначе теж без особливої енерґії і пляновости. З обох сторон ішли наради над ситуацією, які довго не приходили до остаточного висліду.

По довгих і бурхливих радах козацьке військо змусило старого полковника Джалалия взяти провід над військом. Він дуже відмовлявся, тим більше що се справді могло виглядати як вибір гетьмана на місце Хмельницького, а не в тимчасові коменданти табору (так се й представляють деякі джерела, правда — глибше не входячи в оцінку сього факту, так ще се може бути й простою неуважністю в вислові).

Нарешті Джалалий команду прийняв - але теж не виявив особливої енерґії, може бути — вичікуючи повороту Хмельницького, або нових інструкцій від нього. Тому кінець кінцем його скинули — що йому й треба було. Його наступником польські обозові реляції називають Хмєльовского — польського шляхтича, цікаву і визначну в козацькім війську фіґуру, на жаль мало відому — його брат одночасно служив ротмистром у польськім війську, і два брати бились в двох протилежних лавах! 5). Другим заступником Богдана польські реляції називають героя Богуна 6). Українські оповідання не згадують ні одного ні другого, знають тільки як наслідника Джалалия Матвія Гладкого — низче я ще до сих оповідань повернусь. Тепер ще відзначу звістку про визначну ролю, яку відогравав в козацькім таборі в сих критичних часах митрополит коринтський підтримуючи своїм духовим авторитетом настрій війська. “Мабуть в тім таборі патріярх константинопольський або єрусалимський. Що він там робить? Шатра пишні при шатрах гетьманових. Потрійний хрест перед шатрами, множество духовенства, попів і ченців сила” 7).

Поодинокі старшини старались завязати зносини з польським табором, з поодинокими маґнатами, пробуючи простелити собі стежку до переходу і амнестії. Освєнцім оповідаючи про се каже, що 2 липня був уже й загальний лист від козацького війська до короля, котрим воно просило помилування; але звістка дуже загальна, і коли таке писаннє було, то воно могло бути стільки ж виявом депресії, скільки звичайним у козаків тактичним маневром: переговорами протягнути і використати час. Богато козацтва й просто перебігало, принаймні пробувало: король спочатку велів не приймати й стріляти до них. Але старшину очевидно пропускали: було між ними богато шляхти, що вимовлялася тим, мовляв її силоміць брали до походу і затримували в війську; тепер сі оправдання приймались, розуміється, дуже скептично.

В королівській раді тим часом ішли міркування над тим, що робити з тим “хлопством”. Одні висловлювалися за те, щоб “дати під меч старшину і визначніших бунтівників, а чернь помилувати”. Инші тримались поради так блискучо заманіфестованої кампанією Каліновского: обіцяти помилуваннє “тільки словом”, а потім відібравши гармату і зброю “в пень викосити, привилеї відібрати, вживаннє зброї на віки заборонити, віру знищити й саме імя козацьке скасувати”. “Тому від сеї наради воєвода київський Ад. Кисіль був зручно виключений”, завважає Освєнцім. Оден з кореспондентів згадує, що Кисіль попробував був виступити з своїми звичайними порадами толєранції: не відстрашувати козаків від покорности і т. под., — але король, мовляв, різко відказав йому 8).

Наради сі не привели до ніякого висліду. “Хлопство” не поновляло своїх прошень. Від Хмельницького не було вістей. Тим часом привезено великі гармати, і 6 липня розпочато з них канонаду, далеко докучливішу для козацького табору, а одночасно потроху розгортувалась бльокада, не вважаючи на загальний майже саботаж королівських розпоряджень. Шанці й апроші польські обхоплювали все тісніш козацький табор; на лівий берег Пляшової переправилась нарешті частина польської кінноти, щоб відтяти козакам сей вихід — чого король даремно добивався весь час від початків бльокади. Далі почали і з того боку робитися шанці для окруження козацького табору. Хоча козаки робили енерґійні, часто небезуспішні вилазки, але все се затисненнє бльокади не могло не трівожити їх.

6 липня в польськім таборі ставились посли від війська: полковники Криса, Гладкий і Переяславець. Їх допущено насамперед до Потоцкого, що вичитав їм “добру латину”: називав їх зрадниками, яких світ іще не бачив, — не варті вони носити імя християнське після їх братання з Татарами і Турками, ні бачити лиця королівського і т. д. Посли, звичаєм козацьким, відповідали на се ріжною покаянною словесністю. По сім, ухвалою сенаторів, рішено їх таки допустити перед короля і сенаторів. Повторилась ще більш унижена церемонія: посли впали ниць перед королем, потім обходячи сенаторів цілували їм руки і поли їх кунтушів, і потім канцлєр заявив, що король “ідучи за прикладом небесного пана” і т. д. приймає їх в ласку — під умовою щирої покути. Доказом сеї щирости мало бути се, що оден з послів полишався в польськім таборі, а другого дня козаки одержать умови капітуляції. Затримано з них Крису. Освєнцім каже, що він сам потайки, просив сього, бо вже від початків бльокади вів кореспонденцію з Вишневецьким, просячи прийняти його в ласку і довірє; він дійсно зістався при Поляках — не вважаючи що козаки кілька разів допевнялись, щоб його їм повернено. Служив Полякам своїми корисними інформаціями і за сі докази “цноти і віри” був потім нобілітований на наступнім соймі 9).

Другого дня (7 липня н. с.) козакам оголошено умови капітуляції. Вони мають прислати 16 (инший вар.: 17) полковників, що будуть закладнями, поки козацьке військо приставить Хмельницького, яко причину всього зла, з його сином Тимошком. Мають видати шляхту, що пристала до козаків. Видадуть військові клейноти (в тім і корогву післану від короля Хмельницькому) — вони будуть передані тому гетьманові, котрого подасть війську король: надаваннє гетьманів вертається знову до короля. Число козацького війська і його орґанізація будуть ухвалені найближчим соймом, а поки що привертається куруківська ординація 1625 р. 10).

На се козаки відповіли такою деклярацією: 11)

Благаючи милосердя, сподівались ми милостивої ласки в. кор. м., а подано нам від в.к.м. пункти цілком неможливі. Насамперед що до старшини: видати її не можемо і не видамо, бо так ухвалила рада військова і чернецька. Армати також видати не можемо. Що до шляхти — тримаючися зборівських пактів, що то їй даровано і пробачено з ласки в.к.м., також не можемо того вчинити, і не видамо її. Хмельницького, його сина і Виговського ми видали б, бо він зрадник в.к.м. і наш 12), тільки його не маємо; але обіцяємо, що його будемо шукати скрізь: не тільки в нашій землі, але і в Криму, і віддамо в.к.м., бо він нас звів, і ми за ним і за Виговським як блудні вівці ходили. З поганством обіцяємо ніколи не спілкувати. Про козаків і чернь просимо, аби вони зіставалися при таких вільностях і свободах, як у зборівських пактах написано. Пани до своїх маєтків на Україні нехай здорові їдуть, тільки без хоругов (без дворового війська) — бо був би великий голод. Про все се просимо в.к.м., аби нам при тім бути, а нас самих аби в.к.м. зволив держати в милостивій ласці своїй як дітей своїх і вірних підданих.

Король був дуже розгніваний такою деклярацією — що своїм гідним тоном і змістом дійсно різко контрастувала з униженими благаннями козацьких послів. Велів скінчити перемирє і розпочати наново тяжку канонаду, а в додаток до привезених з Бродів гармат післав по инші до Львова; козаки відстрілювались, але слабко: Поляки здогадувалися, що їм не стає пороху. За порадою Криси загачено р. Пляшову понизче козацького табору, так що вона залила прибережну частину табору й позабирала гати й переправи що козаки поробили. По сім Поляки почали енерґійні заходи коло бльокади. Серед сих заходів (9 липня н. с.) приїхало нове козацьке посольство, просячи милосердя і заявляючи, що вони вже готові видати в застав тих 16 полковників, що від них жадано; попривозили листи до ріжних сенаторів того ж змісту: просячи пожалувати їх і полишити при зборівських пактах. Але Потоцкий не хотів навіть входити в розмову з ними: подер на їх очах листа не читаючи і як переповідає се Освєнцім — суворо крикнув на них: “Ідіть, хлопи, скоро будете знати зборівські пакти!”

Віддано приказ готовитись до приступу на другий день, а частині війська — перейти завчасу на другий бік Пляшової, щоб відтяти козакам відступ. Як тільки сей наказ про штурм був проголошений, зараз два вістуни, на очах у всіх, рискуючи життєм, побігли з сею вістю до козацького табору. Чути потім було, як з півночи почалась у козаків військова музика: маса труб і величезні котли гучали так, що в польськім таборі їх було чути, наче у них на майдані то було. Козацький дезертир перебігши до Поляків оповідав, що козаки ладяться до переправи через багнисту річку й стави, що закривали їм відступ: рубаючи вози стелять ними дорогу, кидають на те всячину: хмиз, шатра, одежу, — полишили тільки по два вози на сотню, а все инше беруть в сакви на коней. Такі переправи були зроблені в трьох місцях 13).