Чтение онлайн

Мясковский і Освєнцім на підставі тих відомостей і чуток, що ходили тоді в польськім таборі, за оповіданнями дезертирів і бранців, так характеризують ситуацію в козацькім таборі. Військо весь час, ніби то благаючи милости, в дійсности тільки протягало час, легковажачи всі польські заходи до наступу та вичікуючи повороту Хмельницького з ханом, обіцюваного черни старшиною, та помочи від Тимошка. Правда, чернь бажала згоди, себто спокою для своїх приватних інтересів — щоб видертися звідти та поспішити до домів, на оборону своїх жінок та дітей, що їм забирали Татари, повертаючи до своїх кочовищ. І сам Джаджалій 14), заступник Хмельницького, вів справу до трактату. Але инша старшина, помітивши се і знаючи, що тут про їх голови й шиї йде, як би мало прийти до згоди, запобігла тому завчасу, і ратуючи себе, вчинила вночи в неділю на понеділок 15) бунт, скинула Джаджалія з гетьманства і на його місце зараз же вибрала Богуна. Той виконуючи гетьманські функції, пішов до переправи з двома тисячами комонних і кількома гарматами, щоб забезпечити переправу. Але чернь уже перелякана, почала підозрівати що старшина тікає, і як крикнув хтось з черни: “От уже старшина тікає!”, тоді що живо почало за голову хапатись і тікати, куди хто міг, гірш як по-пилявецькому 16).

В українських оповіданнях, як я зазначив, про гетьмана Хмєльовского і Богуна нічого не відомо, і наступником Джалалия виступає Гладкий. Сівські розвідчики побувавши в липні в Київі й “польських городах” оповідали, що після утечі хана, наслідком інтриги Карач-мурзи 17) і виїзду Хмельницького, “козаки на його місце вибрали гетьманом полковника Джеджелога і хотіли йти на королівський табор, — але Джеджелога не дозволив; тоді козаки вибрали на його місце Матвія Гладкого — але й він не велів їм іти без відома гетьмана Хмельницького”, і після того козаки, наслідком великої тісноти від Поляків і Німців покинули табор 18). Подібне, тільки коротше, оповідав звісний уже нам Забабурин, що був сам в козацькім таборі і вийшов з нього разом з козаками: “Як гетьман Хмельницький був у кримського царя, козаки (“Черкаси”) вибрали без нього двох гетьманів: Женжелу та Матвія Гладкого, але вони гетьманства не схотіли, і з того у козаків вийшла незгода (“рознь”). А Поляки під той час козаків і обоз обложили, і полковники та сотники з обозу побігли, а потім і всі козаки кинули обоз, гармати, рушниці й корогви, й побігли через річку Козинку болотом, і там потонуло та Поляки побили більш як 20 тис., і з того погрому прийшло до Паволочи козаків тис. 10” 19). Гладкого, як єдиного замістника Хмельницького знає також Єрлич.

Супроти того гетьмануваннє Богуна стає доволі сумнівним; може бути звістка про його гетьмануваннє вийшла просто з того, що він фактично командував козацьким виходом з табору, як то оповідає Освєнцім; в инших польських реляціях я того не знахожу, тільки у Коховского, що тут, очевидно, черпає з того ж джерела, а Твардовский згадує про “браславского полковника”, що він боронив табору, прикриваючи відступ, зовсім не в ролі “гетьмана” (с. 42).

Про саму катастрофу, що трапилася в понеділок 10 н. с. липня 20), козацькі полковники розповідали так. Коли козацький посол, післаний до короля з відповіддю на подані ним умови капітуляції, вернувся до козацького табору й оповів, що до короля його навіть не допущено, а Потоцкий збув козацьку петицію простою лайкою, — “полковники і військо Запорозьке вчинили раду і ухвалено було против Поляків стояти і другого дня всім військом на них наступати. Та потім, другого дня вчинили другу раду, і ухвалили відступати на Україну оборонною рукою, — тому що гетьмана нема і військом нікому правити, і тому також, що кримський цар їм зрадив, гетьмана у себе затримав, і вони боялись, що кримський цар прийде на козацькі українні городи і без них забере в полон жінок та дітей. Поробили й мости через річку — але в неділю, о 4 год. дня все військо, невідомо чого настрашившися, покидало в обозі гармати й корогви, й побігло на Україну. Поляки, почувши, що в козацькім таборі счинився гук і великий крик, думали, що то козаки йдуть на них наступом, і почали кріпити вал. А як побачили, що то козаки кинувши обоз тікають на Україну, вони вийшли з окопів в невеликих силах і почали рубати козаків, що лишилися позаду. Тоді козаки стали спинятись і починати з ними бій, і польські начальники стримали своїх людей — не позволили за козаками гнатись і їх рубати, так що Поляки козаків підчас утечі не рубали; тільки думаємо, що як козаки побігли з обозу, то подушили хорих в натовпі, а дещо в річці потонуло. В боях з Ляхами, скільки їх було, і що Ляхи в погоні порубали, всього побито козацтва тисяч чотири, або трохи більше, а решта війська прийшла на Україну до домів своїх ціла. А військо козацьке було зібране велике, тисяч 300 або й більше, а Поляків не було й 50 тисяч, — тільки без гетьмана військо Запорозьке не схотіло против Поляків стояти і битись, а також боялись приходу кримського царя на їх козачі українні городи. А коли б гетьман був у війську, і кримський цар з Татарами навіть і в поміч їм не приходив, то вони б і без Татар Поляків побили. Бо польське військо було невелике, і до тої війни людей досвідчених в воєнному ділі вийшло мало, а в посполите рушеннє набирано богато ріжних людей, що на війні не бували і в воєнному ділі не звичайні” 21).

Се, очевидно, занадто оптимістичне, такби сказати — офіціозне представленнє справи, як се показує навіть порівняннє з коротеньким оповіданнєм наочного свідка Забабурина, — так як з другої сторони польські дневники і реляції явно надають козацькій катастрофі занадто вже траґічний вигляд і ґрандіозні розміри. Але в оповіданнях польських кореспондентів все таки є чимало подробиць, які можуть корисно доповнити і справити сумаричні й недокладні українські повісти.

Поляки оповідають, що після того як у польськім обозі був даний приказ ладитися до штурму на другий день, і сей наказ, зараз перенесений до козацького табору, там дав привід, очевидно, до зміни старшини і постанови відступити з табору оборонною рукою, — в польськім обозі тим часом поширилися вісти, що хан з Хмельницьким спинилися під Вишневцем (або краще мабуть толкувати — повернули назад і прийшли під Вишневець), і Хмельницький іде з трьома полками в поміч берестецькому таборові. Ся чутка страшенно збентежила їх — “аж церу змінили”. Вислано зараз кілька під'їздів на розвідки, а хоч тим часом прибув оден роз'їзд з відомостями, що бувши недалеко від Вишнівця нічого про Татар не чув, проте з огляду на сю відомість відкликано завтрашній штурм, і війська, що мали заходити в тил козакам, не пішли туди. Тільки воєвода Лянцкороньский з невеликим відділом кінноти по довгих відтяганнях пішов замкнути козакам виїзд за фуражом. Від хана потім принесено було листа, писаного нібито 30 червня — він поясняв свою утечу тим, що в берестецьких болотах не міг битись, а викликає короля на бій на широких полях під Константиновим — там він чекає коли не самого короля, то принаймні панят руських. — Але приписка анонімного писаря поясняла, що все се пусті балачки, Татари ані думають битись, і Хмельницький своїм козакам дав знати, щоб помочи не сподівались і утікали; тільки сього листа отримано вже після утечі козаків 22).

Та козаки не знали, що польський наступ відкликано, і тримаючись попереднього далі вели гарячкові приготовання до відступу. Богун, довідавшися від дезертирів про марш Лянцкоронського їм в тил за переправу, за порозуміннєм з старшиною вийшов на світанку з кількома тисячами комонника і гарматами за річку, щоб дати йому відсіч і забезпечити переправу. Лянцкоронський був так збентежений сею відсіччю і великим рухом козаків на переправі, що спішно відступив, і дорога для козацького відступу була відкрита і забезпечена. Але чернь, не знаючи плянів старшини, і дуже підозріливо й трівожно настроєна попередніми поголосками, що старшина хоче кидати табір, зле порозуміла сей марш Богуна, і коли хтось крикнув: “От старшина тікає!” — раптом почалася нестримна паніка 23).

Було се перед обідом. Вся величезна маса народу зібрана в таборі: козаки, селяни, жінки, діти, почали рватися в нестямі і кинулись на всі три переправи. Помітивши се Богун повернув назад до табору, щоб заспокоїти сю масу і стримати її панічний порив, але вже було неможливо стримати несамовиту юрбу. Польська обозова сторожа, запримітивши сей панічний рух, кинулася до козацького табору, і хоч її зовсім було небогато, сього вже було досить, щоб довести до краю безпамятну утечу. Козацька кіннота пробувала охоронити від польського наступу сю безоружну масу; але й вона піддалась сьому псіхозові. Полк Лянцкороньского, розібравши нарешті в чім діло, з відступлення перейшов в наступ, і пішов в погоню за утікачами, побиваючи їх майже без опору — хвалилися потім — так що аж руки заболіли (на що король мав іронічно завважити, що мабуть ноги — натякаючи на попередню їх швидку ретіраду перед Богуновим полком).

Цілий день потім, аж до вечірнього смерку, польське військо займалось полюваннєм на сих утікачів — стріляли, рубали тих що позагрузали в болото, спинилися на переправах то що. “Цілком як качок ловлено по болотах, витягано і бито, нікому не попускаючи, але все під шаблю пускаючи — навіть жінок і дітей їх” 24).

Головно ж кинулись грабувати козацький табор, що стояв отвором як був, з усіми припасами і запасами, з готовою їжею, приладженою до обіду! Вояки і пахолята перед усім заходилися шукати грошей, дорогих річей, коней, харчів. Не було того богацтва як у польськім таборі пилявецькім, але дещо знаходилось, особливо з запасів. Захоплено в цілости шатро Хмельницького з його річами: соболину шубу, і дорогі соболі, привезені з Москви, гроші приготовлені для Татар, секретну шкатулу з усіми дипльоматичними актами — між иншим з останньою султанською грамотою привезеною до Животова — “буде що читати!” завважає оден з кореспондентів.

Одного з грецьких духовних, що нібито привозив Хмельницькому шаблю від патріярха, посвячену на війну, “з благословенннєм на війну від усеї грецької релігії”, схоплено і живим приведено та мабуть потім убито. Другого вбито в замішанню, але його ризу і богослужебні річи принесено королеві 25).

Особливу приємність справило Полякам, що між клейнотами була й корогва, післана Хмельницькому з комісарами 1649 р., і друга — дарована Володиславом (мовляв та що була післана ним 1646 р. для походу на Турок). Грошей сорозмірно було небогато; розповідали, що оден щасливець знайшов в покиненім кафтані півтори тисячі червоних, инші знаходили менші суми 26).

Розуміється, далеко приємніш було займатися такими пошукуваннями в козацькім таборі, ніж гонити за козаками, і міркуваннє козацьких полковників, що козаків властиво більше погинуло в стиску і потонуло на переправах, чим було вбито в погоні, заслуговує повної уваги. Тим більше, що козаки далеко не всюди покірно підставляли голови під польську шаблю, а місцями давали відсіч і громили Поляків.

Особливо звернув на себе увагу оден епізод, записаний Мясковским і Освєнцімом, спопуляризований Пасторієм, а новішими часами, з його слів, Костомаровим. “Одна ватага козацька, зложена з двох або трьох сот козаків, — оповідає Освєнцім — зробивши засіку на однім острівці, ставила мужний опір так відважно і самовідречено, що Потоцкий велів їм обіцяти життє (коли піддадуться). Але вони не хотіли того прийняти. На знак повної резіґнації викинули з чересів своїх гроші в воду, і так сильно почали відбиватися від наших, що кінець кінцем піхота мусіла на них гурмом наступити. А хоч розірвала (їх укріпленнє) і розігнала з острова (з великими власними стратами, як видко з дальше поданої замітки) — але вони уступилися на болота, не хотячи піддатись, так що там їх кождого приходилося добивати. А оден з них, добившися до човна, на очах короля і всього війська дав докази мужности не хлопської! Кілька годин відбивався він з того човна косою, зовсім не вважаючи на стрільбу — котра чи то припадком його не трапляла — чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж оден Мазур з Ціхановецького повіту, розібравшися на голо і по шию бредучи, насамперед косою вдарив, а потім оден салдат пробив посередині пікою або списом і добив його таким чином — на велику потіху і вдоволеннє короля, що довго дивився на сю траґедію” 27).

Одним з актів вдячности короля за ласку божу, показану йому, мало бути відновленнє уніятського владицтва в Холмі (звідки взято ту чудовну православну ікону, що патронувала польський похід) і загальне скасованнє соромної, на погляд клєрикалів, постанови про поверненнє православних церков забраних уніятами. Рахували їх на 600 28).

Примітки

1) “Дуже добру диспозицію дав свому таборові той зрадник (Хмельницький) — як у вилах сидить, голодом його треба виморювати, і не можна инакше як тільки окопавши його” — лист Войші з 1 липня. Ос. 225 л. 390 об.

2) Акты Ю. З. Р. III с. 466-7.

3) Очевидно, і тут ми маємо компіляцію таборових реляцій з тих днів, і можливо, що основу знов таки становлять листи А. Мясковского; напр. історія останнього дня, 10 липня, буквально відповідає “копії листу” “р. М. s. t. (остання буква мабуть помилена) do kla i. mci z obozu d. 11 iulii” в збірці Осол. 225 л. 407-410 (кінчаючи серединою 355 сторінки друкованого тексту), а місцями сходиться з реляцією виданою в Ojcz. Spominki II c. 78.