Чтение онлайн

“Тепер неприятелі наші, Турки й Татари, стоять над нами замахнувшися шаблею: хочуть нашу кров розливати і нас руйнувати. Ляхи збирають посполите рушеннє під Камінець, чекаючи на поміч собі Турків і Татар, щоб нас руйнувати. Ми взявши бога в поміч ідемо против них, щоб дати відсіч, не допускаючи Турків і Татар до городів на руїну нашу. І от як будемо-бог дасть-у війську 8), пішлемо людей гідних і уважних, велівши їм все те розслідити і хто в чім буде винен, звелимо їх покарати по військовому праву без милосердя-инших і на горло, щоб у всім згідно з царським наказом і нашими правами негайно зробили порядок. Про полковника Нечая не думаю, аби міг говорити такі слова: що буде громити царських людей і битися з ними як з неприятелями; одначе велю і то розслідити і після слідства розпоряжуся по військовому праву. А на Лупулові жити (козакам) заборонимо, і надалі під карою смерти закажемо чинити які небудь кривди чи зачіпки” 9).

Далі посли поставили жаданнє, щоб гетьманич Юрий зложив присягу цареві з огляду на вибір. Путивльські торгові люде, бувши на Україні, оповідали свойому воєводі про сей намір гетьмана: буде рада, і на тій раді гетьман хоче зложити гетьманство і просити військо, щоб вибрало гетьманом його сина, а самим послам їхавши довелося чути від усяких людей війська Запорізького, що рада відбулася і гетьман здав гетьманство на сина, “і тепер гетьманом всього війська Запорізького став той син Юрий”.-“Ти б, гетьмане, звелів свому синові зложити при нас обіцянку перед святою Євангелією, що государеві нашому, цариці і царевичу буде в підданстві вовіки нерухомо, служитиме і добра хотітиме-як і ти перед Євангелією свою обіцянку вчинив”. Але гетьман відмовився, як ми вже знаємо 10), тим що за його життя гетьманська влада при нім, і Юрий як стане гетьманом по його смерти, тоді й присягу вчинить.

Потім, маючи на увазі царського листа, одержаного мабуть в дорозі, посли порушили справу оселення стрільців у Київі: цар велів їм жити в Київі з сімями, і для того треба дати їм місця під садиби і ґрунти під ріллю,-аби вони на несподіваний неприятельський напад завжди були готові; але полковник і війт київський без гетьманського наказу ґрунтів не дають, і стрільці з сімями живуть в шалашах. “Ти, гетьмане, пишеш цар. вел. про злі замисли турецькі, польські і кримські, що мають прийти на царські городи війною, а коли ратним людям не дадуть ґрунтів під двори і під ріллю, то ви ж самі наведете руїну на місто. Стрільці без дворів у Київі жити не будуть, розійдуться, а коли щось станеться з Київом через недостачу “осадних людей”, се буде з вашої вини. Тепер мешканців у Київі мало, і вони часто виїздять, а стрільці житимуть постійно, і від неприятельських нападів буде безпечно. Тому, гетьмане, написав би ти київському полковникові скоро, щоб він негайно велів дати ґрунти стрільцям під садиби і ріллю”.

На се гетьман відповів ухильчиво: “B Київі мені давно не доводилося бути, але від тих, що у них під город забрано ґрунти, і досі клопіт і плач великий. Трудно селити на чужих ґрунтах: тим ломиться право”.

Писар же і осавул заговорили “шумно”:

“Як же се можна зробити: відібрати власні стародавні ґрунти, надавані святій соборній церкві від великих князів руських і королів польських, або хочби й власні доми й ґрунти козацькі і міщанські та дати під садиби стрільцям? Тим наведемо на себе люту біду! Ляхи відібрали були у гетьмана стародавню його маєтність Суботове, і за сю кривду досі ллється кров-аби й нам на себе не навести такого ж! В Київі можна й без московських стрільців обійтись, а такою малою скількістю від неприятеля не оборонитись!”.

“І відмовили рішучо, що давати ґрунти під садиби і ріллю ніяк не можна”.

Посли відповідали теж досить різко: “Чи се пристойна річ, щоб указ цар. вел. про стрільців і салдатів не був виконаний? Воєводи бувають з людей поважних, думних (з царської думи), для їх чести й оборони, і на випадок несподіваного неприятельського нападу при них бувають великі відділи кінного і пішого війська. Тепер, коли станеться якась халепа над Київом і воєводами, се не буде на славу царського імени. І тому не можемо надивуватись, як се стрільці й салдати вже другий рік як приїхали до Київа за царським указом, а й досі не мають де голів своїх приклонити: блукають з жінками й малими дітьми між дворами, терплять мороз, дощ і слоту, спеку і порохи, і з того помирає їх багато: не то що дивитись на них жахливо, але й чути страшно, що таке немилосердє діється. Ти, гетьмане, зараз би повинен дати їм ґрунти, нічим не відмовляючись. А вам, писарю й осавуле, приставити до гетьманських слів не годиться: так роблять тільки негідні люде, а ви робите царському ділу “розврат”, забувши його ласку до вас! В домах своїх ви не тільки своїм челядникам покої ставите, але й псам буди, коням стайні, худобі хліви-а військові царські, в службі й. вел. не мають де голови прихилити? Бога побійтеся. Сорому не маєте! Чи то ваша любов до одновірців-православних?”

Гетьман сказав, що подумає про се й дасть знати через Виговського й Ковалевського 11).

Посли вернулися ще раз до непорозумінь козацької старшини з воєводами на Білорусі. Козаки ставлять свої залоги в воєводських повітах, де сидять царські воєводи; силоміць записують міщан і селян в козаки, виганяють шляхту з покозачених маєтностей, бються з царськими людьми і под. Покозачені люде говорять “смутные рЂчи”- нібито вибрали вони на польське королівство Ракоція, а про самого гетьмана цареві стало відомо: “Говориш ти, що вел. государ до тебе і всього війська Запорізького милостивий, а бояре вас буцім ненавидять, щиру твою службу цареві не доносять і не об'являють. Так се тобі хтось сказав про бояр ,на ссору' не правдиво: боярам цар. вел. тебе ненавидіти нема чого, вся служба твоя і вел. государеві і боярам його відома, нічого від вел. государя не затаєно. Ти, гетьмане, таким воровським смутним словам не вірь!” 12).

Гетьман потвердив свою підданчу вірність і обіцяв вислати на Білорусь “чоловіка уважного і годного”, щоб припинити на далі конфлікти між козацькою і воєводською адміністрацією 13).

На кінець прийшли ще жалі дворян і боярських дітей Брянського, Карачівського, Рильського і Путивльського повітів на їх підданих, що повтікали на козацьку територію до Новгородка-Сіверського, Почепа, Стародуба-підчас коли сі поміщики були в походах на Білоруси в 1654 і 1655, і тепер приходять та їx садиби грабують, побивають їx родини, а селян і хлопів забирають з собою “в черкаскіе городы”, полковники їх не розшукують і не видають. Гетьман обіцяв видати нові накази. На тім авдієнція скінчилась.

Другого дня знову прийшов Виговський і говорив послам: “Не майте за зле, що вчорашнього дня не приніс я вам гетьманської відповіди про київских стрільців: велів гетьман бути у мене на розговорі шведському послові, а мені наказав добре розвідатись у нього, яка гадка шведського короля про мир: прочитати йому всі причини дані з боку шведського короля до порушення договору, та намовляти, щоб він свої неправди перед цар. вел. виправив, а як не виправить і з царем не порозуміється про мир і згоду, то гетьман і військо Запорізьке будуть йому неприятелями. Шведський посол вислухавши ті королівські неправди, завагався, розуміючи їx справедливість. А колиб вел. государ вважав за добре, щоб ми післали свого посла до шведського короля, щоб припинити війну, ми і то зробимо. Бо знаємо, що шведський король поєднався з ріжними володарями і королями”.

В справі київськіх стрільців гетьман післав до Київа товариша Ів. Волевача, щоб підшукати для них ґрунти під садиби і ріллю, і що він напише, з того можна буде обміркувати. Але посли не задоволилися сим і вичитали дуже гостру науку за те що на вчорашній авдієнції писар і осавул “говорили розвратно и шюмно”, так що викликали сумнів що до своєї вірної служби. Нині ти клявся, що вірно служиш вел. государеві, а вчора говориш на всякий розврат і непристойні слова видумуєш”. Писар просив на нього не сердитись, бо він говорив так з гетьманського наказу, против гетьманського наказу инакше говорити йому було неможна,-“а більш усього перешкоджає в тім осавул Ів. Ковалевський-дуже суперечиться в тім зі мною перед гетьманом; може б йому якийсь дарунок дати, щоб у тім не чинив перешкоди”.

Посли домагались закінчення своїх переговорів-щоб гетьман на всі пункти дав відповідь на письмі й відправив їх не затримуючи. Писар обіцяв то гетьманові переказати 14).

Наступного, 25 н. с. червня Виговський прийшов і повідомив, що гетьман велів приготовити листа цареві і відправити послів, а відповідей на письмі дати не може, бо такого звичаю нема: “Що гетьман говорив з вами в господарських справах, ви то вел. государеві передасте і без листу”. Посли настоювали, щоб таки дано їм ті писані відповіди, аби гетьман потім від своїх слів не відрікався: Те що говорено гетьманові, він позабував, а як буде “отвЂтное писмо и ему рЂчей своих отмЂнить будет нельзЂ”. Намовляли також писаря, щоб він видав їм листи цісаря, шведського короля, Ракоція, хана, господарів, і всякі вісти. Писар обіцяв-“хоч би прийшлося від гетьмана й постраждать”, і того ж дня приніс 9 листів в ориґіналах і кілька копій, між ними вірчі листи Парчевича, Лілієкрони, Шебеші й ин. і сказав такі вісти: король з посполитим рушеннєм іде під Камінець, з ним 18 тис. цісарського війська, і гетьмани коронні стягають військо. Гетьман велів Антонові Ждановичу йти також туди, шведське військо піде з ним також 15).

Нарешті 28 червня н. с. після обіда прийшов Ковалевський, і запросив на відправу-“на отъЂздЂ поеднатца”, як се записує звідомленнє,-“а лист до цар. вел. і відпуск ваш зовсім готов”.

Церемонія була дуже коротка. Гетьман взявши від писаря листа передав його Бутурлину з етикетальними вірнопідданчими фразами: “Ми його цар. вел. служити і всякого добра хотіти і против неприятеля стояти і битись і кров свою проливати, не жалуючи голови своєї готові, і від царської високої руки не відлучимось”.. Посли прийнявши листи поїхали до дому, провожав їх Ковалевський, а згодом прийшов Виговський-з прощальними дарунками від гетьмана-по коневі окольничому, його синові й дякові, і грошима окольничому на 20 рублів, а дякові на 13. Потім іще підписок Федцкович приніс від Виговського два листи “вістові”, і посли поїхали. Проважали їх Виговський і осавул Мисько верст з 5, “і поклонившися звичайно і попрощавшися, поїхали назад” 16).