Чтение онлайн

“Вторицею вашему цар. вел. чоломъ бью и со слезами за обитель св. Николая Пустынского зЂло обнищавшую молю: Повели наши права и привился подтвердити, а до гетмана в. ц. в. вели грамоту написати,. дабы онъ тЂ имЂнья, на которыя права имЂемъ, святой обители отдалъ. ВЂмъ, яко не будетъ скорбенъ гетманъ в. ц. в. запорожскій, понеже и самъ до вашего ц. в. о семъ грамотою своею ходатайствуетъ и мнЂ при многихъ дюдЂхъ колкикратъ обЂщался имЂнія тЂ обители святой отдати, аще ему грамоту отъ вашего ц. в. принесу” 7).

Загалом треба признати, що в сих переговорах про права і вільности українське духовенство виявило ще найбільше політичного такту і обережности в сій ситуації-твердо обстоюючи свою автономію, традиції й звязки з землями, які зіставалися поза межами прилученої території. Трудно сказати, чи се залежало від вищої інтеліґенції і політичного розвитку (Косів, Тризна, Ґізель, Сафонович, Старушич, що стояли на чолі київського духовенства і вели сі переговори-се ж був цвіт тодішньої української інтеліґенції). Чи мало тут значіннє те, що вони вже мали за собою досвід попередніх депутацій-козацької і двох міських. Чи просто впливала тут складніша ситуація: потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої? Але як бачимо, сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України і не постаратися використати його інтервенцію, щоб вирвати деякі свої маєтности з рук “начальника і повелителя нашої землі”, “нашого гетьмана”. Хоч ховалися за його плечі, коли треба було забезпечити себе від неприємностей з московської сторони!

Результатом переговорів в царській кватирі було се, що цар наділив митрополита й манастирі доволі щедрою милостиною і дуже сухими грамотами писаними коротко і в тих самих виразах: Великий государ і т. д. пожалував такого то- дав йому сю царську грамоту на маєтности, надані йому привилеями від великих князів руських і королів польських, котрими він тепер володіє, щоб йому з нашої милости тими маєтностями володіти і збирати по давньому доходи які на нього збирано” 8). Воєводам київським наказано не приймати скарг на підданих і слуг митрополичих і манастирських, а відсилати їх до митрополита і в монастирі “гдЂ кто судимъ”, і взагалі “в ніякі духовні справи не вступатись” 9). Тим виконувалося проханнє духовенства-“духовного их суду судити не велЂти”. Гетьмана цар повідомив, що сповняючи його проханнє, він прийняв послів духовенства і велів видати їм жалувальні грамоти на маєтности. Що ж до прохання про маєтности, які від них відійшли, дано таку резолюцію: “Ти, гетьман наш, говорив нашому боярину В. В. Бутурлину, аби ми веліли післати писців в наші черкаські городи, у всю Малую Росію, та описати городи і міста і всякі землі. І нашим царським наказом (зачеркнено: за твоїм чолобиттєм) велено було післати наших дворян до наших черкаських міст, у всю Малую Росію. Та після того ти же, гетьман, присилав бити нам чолом, щоб ми тих наших послів не посилали сього літа, доки служба скінчиться. Тому тих наших дворян не післано; а як служба скінчиться, і за нашим указом наші писці будуть післані в наші черкаські городи і в усю Малую Росію, і городи, міста й землі і всякі угодья перепишуть, тоді буде наш указ митрополитові, архимандритові і всім манастирям, ігуменам і братії про манастирські маєтности, що відійшли від них за польських королів”. Се була відповідь на проханнє Ґізеля. Инші ж справи-себто питання про відносини до патріярхів-царгородського і московського, про епархії Литви і Волини і т. д.-цар відкладав до свого повороту до Москви 10).

Всі сі грамоти датовані 11 с. с. липня. Того дня цар приймав черців на прощальній авдієнції; дяк Лопухин проголосив їм резолюцію що до відібраних маєтностей виложену в грамоті до гетьмана. Потім так само відправлено Махаринського з товаришами; він мав відвезти сю грамоту до гетьмана що я тільки що переказав, а також царські проклямації до української людности, що зіставалася поза межами козацької території 11). Одна була адресована до шляхти, міщан і всього поспольства Браславщини, друга така сама-людности волинській, третя подільській, четверта “подгорЂской” (не ясно, що хотіли означати тим терміном). Прокламації для Галичини східньої і західньої були адресовані на ймення місцевих владик: Арсенія Желиборського і Антонія Винницького. Цар повідомляв їx про війну розпочату ним з польським королем за “многія грубости и неправды”: сам цар рушив з своїми підручними царевичами, на инші землі ідуть його воєводи і гетьман запорозький. Цар закликає владику з усім духовенством, щоб він “задля православної віри пошукав нашої государської милости”-намовляв місцеву православну людність, шляхту, міщан і уїздних людей, щоб вони теж піддавалися під царську руку, присилали до царських воєвід своїх представників і помагали царському війську промишляти над неприятелем. Цар за те потвердить за шляхтою і духовенством маєтности, і ще додасть, а міщан і уїздних людей “взище своїм жалуваннєм”, дасть “у всяких податях многую льготу” і т. д. Сі грамоти Махаринський мав розіслати на адреси 11).

При всій здержливости царського уряду супроти єрархії признаннє ним церковного імунітету було цінним дарунком в тодішніх обставинах. Його вартість митрополит випробував в згаданім інціденті з Криницьким. Коли київські воєводи арештували в листопаді Криницького і його товариша і стали допитуватися, з чим їх митрополит посилав до Польщі, митрополит вигорожуючи арештованих зажадав, щоб їx відпустили до їх монастирів, згідно з признаними церковними вільностями, і грозився скаржитись на воєводу гетьманові “на его неволю и утЂсненье”; київський полковник дуже енергійно підтримував його домагання. “Митрополит і полковник говорили з великим шумом: Ц. в-во показав нам свою ласку-щоб ніяких вільностей не відбирано, а тепер починають чинити духовенству тісноту, якої ніколи не бувало! Старців треба пустити до монастирів. Митрополит і архимандрит беруть їх на поруки, що від них нічого лихого не буде”. Ситуація вийшла така серйозна, що воєводи мусіли випустити арештованих-аби в тутешніх людях не було “какова дурнаго сумнЂнья”, Щоб не взяли того собі за “большую неволю и утЂсненье” 13).

Бачимо, що царські грамоти все таки скріпили позицію єрархії і дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміністрацією.

Примітки

1) Повний склад делєґації був такий: представник митрополита Ґізель, з ним старець Софійського монастиря, диякон і 9 служок. Від Печерського монастиря два старці і 5 служок. Від Брацького монастиря старець і служка. Від Михайлівського монастиря старець Гавриїл. Від Видубецького монастиря сам ігумен Климент Старушич з 2 старцями і 4 служками. З сотником Махаринським його син і два товариші-значні козаки, два чигринські козаки прості і 6 хлопців.

2) Ейнгорн, підчеркуючи се, толкував, що гетьман підтримував митрополита, як представника шляхетської верстви-с. 71 і 73.

3) Акты Х с. 705-8.

4) Соловйов просто через недогляд, очевидно, написав в своїй історії, що Ґізель подав петицію митрополита цареві в Москві (с. 1642). Карпов і Макарій, тримаючися актів, представляли справу так, що делєґати приїхали просто до царської кватири; але Ейнгорн против їx поглядів старався довести, що делєґати наперед були в Москві. Найбільш серйозний довід, висунений ним (с. 75-6) такий: в своїх звідомленнях цареві київські воєводи доносили, що вони дали пропуск делєґатам духовенства “къ Моск—, з обовязком явитися в посольськім приказі (Акты Х с. 690). Але се приказний шаблон, і не можна на підставі сього твердити, що делєґати так таки й поїхали до Москви; в Путивлі вони могли дістати инший маршрут.

5) Акты X. с. 751-4, “список”.

6) Акты Х с. 745-6.

7) Тамже с. 753-4.

8) Акты X с. 761-4.

9) Тамже с. 763-4.

10) Акты X с. 759-762.

11) Акты X с. 753-6 і 770.

12) Білгород. ст. 382 л. 357-381, справа урвана. Про неї писав Харлампович, Малор. вліяніе с. 158-9.

“ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА”, ЇЇ ПРАВНОДЕРЖАВНІ КВАЛІФІКУВАННЯ, ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ В НОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ.

Відправу духовенства можна рахувати завершеннєм переговорів про взаємовідносини України з московським царем і його урядом, розпочаті в Переяславі гетьманською пропозицією, щоб царські посли царським іменем прирікли війську і всякого чину українським людям захованнє і примноженнє їx прав і свобід. Слово було дане, під се слово зложили присягу гетьман з старшиною, і на їх заруку присягало військо, шляхта, духовенство і міщане. Гетьман тому вважав своїм обовязком здобути від царя всім їм потвердженнє їx прав і свобід, так як се обіцяв йому цар. Се й зроблене було протягом півроку і разом з устною умовою в Переяславі утворило те, що тепер зветься “Переяславською умовою”.

Але цар давав сі свої потвердження не загально, а з певним розбором, вносячи ріжні застереження і обмеження в інтересах безпосередніх компетенцій свого уряду, і тим викликав ріжні незадоволення. На погляд гетьмана і старшини, що єдино обовязковим для себе вважали переяславське порозуміннє, уряд в своїх московських резолюціях відійшов від букви сього порозуміння, поробивши від себе ріжні додатки, ріжні “новини”, і се було причиною, що московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті. З пізнішого бачимо, що гетьман сих московських статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору- тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їx для себе обовязковими. Так як зборівські пакти як акт обовязковий, норма і дезідерат, виринули на верх тільки згодом, після того як становище української сторони попсувалося проти зборівської ситуації ще гірше,-подібне сталось і з московськими статтями; тільки що замість автентичних статей московські дяки підсунули український стороні їx довільну перерібку -фальсіфікат.

В науковій літературі, як я вище зазначив, дискутувалось головно, під яку катеґорію державного права підходять ті відносини, які уставились умовою 1654 року. Я дав перегляд сеї діскусії в своїй праці про Переяславську умову 2), але дещо вважаю потрібним повторити тут для орієнтації читача.

Величезна більшість дослідників констатувала, що піддаючись під зверхність московського царя Україна далі заховувала державні права і атрібути, тому в державно-правній оцінці сього акту вагалася між такими формами державних сполучень, як унія персональна або реальна, конфедерація, і васальство-протекторат. Лише дехто, вважаючи на централістичні тенденції Москви і внесені нею застереження, що в дальшім процесі звели на ніщо державне право України, кваліфікували її об'єднаннє з Москвою як інкорпорацію, хоча й неповну, або прилученнє з захованнєм автономних прав (Нольде, Розенфельд).