Чтение онлайн

Виносять йому миску червоних,

А він на тоє не подивився,

Не поглядає, шапку не здійме,

Шапку не здійме, не подякує!..

Оберне війське з полудня сонця —

Аж всі панове задивували, і т. д.

Виводять йому коника в сідлі,

А він на тоє не подивився, і т. д.

Конем оберне з полудня сонця...

Всі ся русини задивовали...

Виводять йому панну молоду,

Панну молоду та як ягоду,

А він на теє все поглядає,

Шапку здіймає, перепрашає,

Перепрашає, панну вітає.

Ой славен-явен красний N.,

А чим же ти то прославився?

Що із вечеря коня осідлав,

А вже к світови під Царів-град став.

Ой як бє та й бє на Царів-город —

Цар ся дивує — хто то воює,

Міщане ходять — все раду радять,

Що тому вояці за дари дати?

Вивели йому коня в наряді —

Він коня то взяв, не подякував,

Шапочки не зняв, не поклонився,

Не поклонився, не покорився...

Винесли йому полумисок злота, і т. д.

Вивели ж йому панну в короні —

Він панну узяв, та й подякував, і т. д.

Ой спід гори стоять тумани,

То ж не тумани — пара з коней йде,

Ой там же військо — аж землі важко.

Ой там у війську пана немає.

Ой одозветься зличний паниченько

Славного отця і пані-матки:

«Я ж в тому війську да паном стану,

Велю гармати наворочати,

В Чернигов город велю стріляти».

Ой бе да бє він в Чернигов город...

Винесли йому мису червінців...

В Переяслав город велю стріляти —

Вивели йому коня у збруї...

Ой бе він да бе да в Київ город —

Да вивели йому панну в наряді 1.

1 Гнатюк N- 185, Антонович і Драгоманов, 20 і 69. Цікавий початок варіанта в старій збірці Ф. Бодянського:

Ой у Вельмові [уві-Львові] на оболони

Збиралася війна, вся їх рівня,

Захотіли вони царя звоювать,

Царя звоювать, царівну узять.

Тут війна — військо, рівня — дружина, егалітарна, як я думаю. Але далі се переходить на величання ватажка: Унесли йому лучок стрілочок. Увели йому панну в наряді (Гн., с. 56).

Героя будять слуги чи батьки вістю, що його край, його волость, його двір орда, чи татари, чи турки забрали і до своєї землі погнали; він догоняє орду, відбирає полон і осаджує свою волость ще краще, ніж передше:

Чи спиш, чи чуєш, пан господарю?

Вияви ж личко на оконечко,

А з оконечка на подвір’ячко:

Твоє подвір’я орда забрала,

Татаре взяли, в полон займили!

Ой ісхопився, перехрестився,

Та крикнув же він на свої слуги:

«Служеньки мої, найвірнійшії.

Одні виведіть коня перського,

Другі винесіть меча острого,

Най я поїду, орду догоню,

Моє подвір’я назад оберну,

Назад оберну, краще збудую.

О вставай, пане, бо наступає

Погана віра, турці й татарці!

— А всідлайте ж ми бахматого коня

І подайте ми — ей — булат-шаблю,

Ей булат-шаблю, копію в руки!

Ой виїхали в чистеє поле,

Скоро ся зняли — зараз ся стяли,

Аж їм конички поприпадали.

Бахматим конем всіх татар стоптав,

А булат-шаблев всіх турців зрубав,

А копіїйков славойки достав

(Гн., 63)

Сів на коника, як вітрець линув,

Бай заднє войсько став здоганяти,

Як іздогонив, конем потоптав,

Середнє військо мечем постинав.

Переднє військо вогнем попалив,

Своє подвір’я назад відобрав.

Назад відобрав — краще осадив

(А в три сторони, а в три перії).

Перше осадив бай дівочками,

Друге осадив бай молодцями.

Третє осадив бай стариками:

Із-за дівочок село веселе,

Із-за молодців село огрядне,

А з-за стариків порада в селі

(Шух., 100).

Герой при тім, чи не залежно від того, здибає чи на поєдинок викликає турського, чи невірного, чи якого-небудь іншого ворожого царя, вбиває або бере його в неволю, і хоч той як проситься, щоб його пустив, приводить у свою землю. Тим здобуває славу — або царство, королівство і т. д.

Скоро догонив, на ніч обложив,

Скоро ся зняли, в той раз ся стяли,

Аж їм коника поприпадали,

Аж їм шабельки повиперхали,

Аж їм шапочки та й поспадали,

Ой, як Біг поміг, N. N. переміг,

А імив коня близько стремена,

А на тім кони та й ще короля.

— Ой пане N.N., або мя зотни,

Або мя зотни, або мя пусти!

— Я тя не зотну, я тя не пущу,

А я тебе веду у свою землю,

Я в своїй землі правди добуду,

Правди добуду, королем буду!

Ой приїхали у Турещину,

Стукнули-грякнули, як гром загримів,

Блиснули шаблями як блискавиця.

Виїхав к нему сам турецький цар:

Хто кого спограе — той того споймає,

А N. спограв бай коня споймав,

Прив’язав царя коню до хвоста,

А пустив царя по пожарищі.

Ти господарю, чом N. N.,

Згорда ти собі та починаєш,

Сивим коником бай виграваєш,

Коником граєш, царя взиваєш!

Скоро ж го узрів, та й мечем ізвив.

Побіля коня, близько стремена.

Ой цар невірний красно ся просить:

„Віте пусти мене, віте зотни мене!“

— Ні, не пушу тя, ні, не зотну тя,

Ой повезу ж тя в Руську землю,

Ой поведу ж тя чорним пожаром!

Ой чорний пожар ніжки підпалив,

Що ж йому з ніжок кров виступає,

Кров виступає, слід затапає,

А чорний ворон бай залітає,

Та його кровцю бай попиває.

Ой що ж то в полі забовваніло?

То ж N. N. з війни їде,

З війни [він] їде, коника веде,

Побіля коня — турського царя.

А за ним біжить турецький мужик:

«На тобі коня, верни нам царя!»

— Коня не возьму, царя не верну,