Чтение онлайн

"Але ж не люблять двірські (міністри) жадних привілеїв зміняти". Та, ради Бога, що в тім злого: поправити і змінити, що треба. Чи не краще змінити згідно з правом, що проти права сталось, ані ж би шляхта польська таке зробила, як за Ягайла — що два привілеї на соймах перед королем і сенатом мечами порубались!

"Але ж раз собі сподобавши Крупецького, не годиться зміняти". А чи не краще змінити його, ніж би так з ним сталось, як з Домаратом, старостою великопольським за Ягайла, що його шляхта великопольська в Піздрах розрубала? Або з Куропатвою за Казимира Ягайловича, которого шляхта руська з староства холмського прогнала?

Що за користь має король й. м. з тих великих клопотів, що поробив з народом руським? Та тільки користь, що як єсть нас, слов’янських народів вісімнадцять (!), так усі рятунок своєї свободи покладали на королів польських: всі були того переконання, що польський нарід визволить їх з тяжкого поганського ярма, і всі готові були віддати життя своє в кожній потребі короля і народу польського. А тепер, як стала кривда діятись народові руському, — вони нам головні неприятелі! Тепер вони готові самі на війні померти, жінок і дітей своїх попалити — як у Смоленську вчинили, ніж прийти до якоїсь згоди з нами, своїми однокровними!

А що перешкоджає до заспокоєння Москви? Тільки покривджена руська віра.

Що спричинилося до погрому Потоцького?* Тільки неохота руського народу до народу нашого.

* Мова, очевидно, про один з походів на Волощину тих років.

Кількадесять тисяч русинів, вигнаних поборами, сіло коло Егра і Сольнока, чого сподіватись від них? Тільки одного, що вони за грабіж схочуть відплатити грабежем, за порушення їх віри хочуть помститись нарушенням гаманців, возів і статків ваших.

Хто має честь, хто любить свободу і спокій Польщі, мусить до того пристати, щоб старі права й звичаї в цілості зіставались".

Тон її взагалі здержливий і спокійний, далеко спокійніший, ніж Смотрицького і Мужилівського. Погляди автора на форму полеміки характеризує це закінчення четвертої книги, присвячене обороні Ортолога ("Треносу"):

"Хоч і Ортолог, і Філалет, і Зизаній мають свої хиби, але в тім, що їм закидає Апологуючий, їх погляди і гадки того роду, що сам Апологуючий, ганячи їх, виявляється вартим великої, коли не всілякої нагани. Бо хибно задає блуди і єресі трьом згаданим авторам. І видко, що слушно ляментував Ортолог, бо були і тепер єсть такі, що пішли за блудами, відступивши від правди (роз.: православної). Що дотикається ущипливих слів їх, особливо Ортологових, то їх ніякий побожний і уважний чоловік не може хвалити, але автор "Апології" неслушно за них ганить. Бо він сам не тільки в "Апології" щипає тих авторів, котрих погляди силкується знищити, але і в "Розправі" автора "Антидоту" і ще другого мужа разом з ним так штихує, що можна було б слушно сказати, що як автор "Апології" і "Розправи" хоче бути учителем Ортологовим в тих поглядах, які він проголошує за хибні, так і в ущипливих словах Ортолога дух того ж автора "Апології" і "Розправи" був його містром (наставником). І в те, що в вину він поставив Ортологові, він сам трохи не по вуха вліз у розправі своїй з автором "Антидоту".

Отже, хто не бачить того, що він не мав права ганьбити за це Ортолога, і за це заслужив якнайбільшу догану в тих, що люблять бога і честь" (с. 532 — 3).

Такі поняття про літературну честь треба поставити в заслугу молодому авторові; але ця здержливість полемічного тону при бідності змісту й думки тільки збільшує сіре й нудне враження від цього довгого трактату. Православна київська верхівка могла мати формальне задоволення, що останнє слово в полеміці з Смотрицьким зісталось за нею, і вона — хоч формально — вже все-таки порахувалася з інвективами свого відступника. Але враження "Антапологія", видимо, не зробила ні в своїх, ні в чужих. Вона прийшла запізно.

Уніатські плани були вже провалені, і з цього боку вже ніщо не загрожувало. Після соборного бойкоту 1629 р. козаччина провела весною 1630 р. дуже ефектну кампанію під знаком охорони руської віри, завдавши болючі удари польському війську. "От і унія, лежить русь з поляками", — записує сучасний український мемуарист, вкладаючи, очевидно, ходячу фразу в уста коронного гетьмана Конєцпольського як відповідь на уніатські вигуки на львівському соборі 1629 р.

Польський уряд узяв на розум цю научку. З другого боку, перспективи неминучої війни з Москвою, що справді цілком явно виявила охоту, за старою традицією, використати для воєнних і політичних завдань невдоволення православних Польщі й Литви, наказували державним польським верхам сугубу обережність супроти православної церкви. На останнім соймі, відбутім за життя старого короля в березні 1632 року, на адресу українського елементу взято тони можливо лагідні і прихильні. А смерть короля, що наступила в останні дні квітня н. ст., відкривала можливості енергійного наступу з боку православних і протестантів на католицьку більшість, щоб зліквідувати систему релігійних обмежень, виплекану за довге панування Жигимонта III. Замисли Смотрицького, Рутського та ін. в цих обставинах не мали вже значення, і не варто було ламати списів ні за них, ні проти них.

Після львівського фіаско Смотрицький тихо гас у своїм Дерманю, на початку 1631 року пошанований від папи за свої католицькі заслуги титулом "архієпископа гієраполітанського" "in partibus infldelium" замість архієпископства полоцького — маленька потіха за крах великих планів.

Єзуїт-панегірист описує ще інші знаки пошани, показані йому від римської курії: папський секретаріат доручив Смотрицькому перекласти на латинську мову свої писання в обороні унії і прислати до Рима "на потіху св. отця", і коли Смотрицький прислав ці писання, папа звелів списати копію і зложити її в замку Ангела, в бібліотеці вибраних писань.

Уніати і католики оповідали, мовляв, смерть його прискорила отрута, нібито православні постановили зігнати його зі світу, і якийсь чоловічок з Києва, впросившися до нього в службу як добрий співак і писар, отруїв Смотрицького. З серпня 1633 р. він почав хорувати на селезінку, їздив лікуватися до Острога, але, пробувши там два тижні, повернувся ще немічнішим і 27 грудня помер. Ті, що виряджали його на той світ, оповідали, що коли він уже помер і тіло його застигло, руки його легко розігнулись, щоб прийняти папську грамоту (breve), котрою йому надано титул архієпископа. А потім так міцно стулились, що не можна було вийняти її з його пальців; коли ж до другої руки хотіли вложити патріаршого листа, то небіжчик його "ані одним пальцем" не прийняв; таке було посмертне чудо, засвідчене друкованою атестацією митр. Рутського.

Єзуїт, сповідник небіжчика, в похвальному слові описав його великі чесноти й заслуги з становища католицької церкви. Слово було надруковане під заголовком: "Образ подвигу довершеного, бігу докінченого, віри дотриманої 1 превелебним архієпископом гієраполітанським, архімандритом дерманським" і т. д.

Це було подзвіння не тільки по душі нездатного діяча, але й по всій акції за "святу єдність".

1 Вирази апостола Павла про свою роботу в однім з посланій, приложені оратором до Смотрицького.

На друкованому виданню він підписаний Wojciech Kortuscius, особа поза тим невідома.

Ісайя Копинський.

Схвилювання і роздразнення, викликане в православному громадянстві уніонною чи компромісною акцією, в котрій замішані були найблискучіші представники вищої церковної інтелігенції, цвіт шкільної науки несподівано, для контрасту, висунуло на шпиль церковної ієрархії представника суворого аскетизму, православного старовірства в стилі Вишенського, Княгиницького й ін., за якого найменше можна було б побоюватись, що він дасть себе звабити на цю компромісову стежку. Був це Ісайя Копинський, довголітній наставник Антонієвої печери, перший організатор Братського монастиря і т. д. — людина високо шанована в православних кругах, але менше всього придатна на кермування церковним, то значило тоді, національним життям України і Білорусі в тодішніх складних обставинах — церковних, політичних, культурних. Митрополит з нього вийшов ефемерний; фактично усунений за який-небудь рік з свого становища вибором Могили, він не зорієнтувався в ситуації, поступився на всякі способи боротьби з противником, ставив себе в фальшиві і малопочесні положення і лишив пам’ять людини амбітної, упертої, обмеженої. Але це не повинно вибивати нам з пам’яті, що цей невдалий митрополит сам у собі для свого часу був людиною змістовною, цікавою, яка яскраво відбивала на собі певну ідеологічну течію — нехай пережиту, засуджену на заникання, але в той час ще живу й популярну в широких масах. Мусимо пам’ятати, що це була людина, обдарована довір’ям цих широких мас, і поскільки ця цікава постать відбила себе в певних літературних творах, ці твори варті уваги вже як відбиття ідеології часу, — цих правовірних течій, що тішилися спочуттям і підпорою козацьких, міщанських і всяких взагалі демократичних мас. Але і з чисто літературного становища вони не безінтересні, хоча, на жаль, ми не певні повної автентичності їх форми і наскільки потерпіли вони від пізнішої літературної редакції.

Біографія автора до заснування братства 1615 р. майже невідома. Те, що його в 1620 р. посвятили на єпископа перемиського, видимо, послужило підставою вважати його людиною західноукраїнського походження і виховання, і це само собою дуже правдоподібно, що він належав до тої галицької громади, що перенеслася до Києва в першім десятилітті XVII в., слідом за Плетеницьким, як Копистинський, Борецький й ін., але ніяких конкретніших вказівок про час і обставини, коли Копинський з’явився в Києві, досі не маємо 1. Тому, що в печерських кругах його пам’ятали як довголітнього наставника чи доглядача Антонієвої печери 2, треба думати, що це місце він займав уже досить довго до 1615 р., коли йому, як вище ми бачили, доручено було, очевидно з ініціативи печерської верхівки, відповідальне діло організації нового Братського монастиря, себто того, що мало бути скелетом братської організації.