Чтение онлайн

Сучасні польські філологи звертають ще увагу на велику силу українізмів, що вніс до цих своїх польських писань Смотрицький і дав початок тій язиковій польсько-українській мішанині, що дає потім далі себе відчувати, особливо в київських виданнях 1. Треба ще тямити, що майже вся літературна продукція, дана Смотрицьким, тільки на польській мові. Більше ніж який інший з визначних українських письменників писав він по-польськи, хоч це не перешкоджає нам сей його українсько-польський доробок уважати органічною частиною історії українського літературного руху XVII в.

1 Br"uckner A. Spory o unie, c. 622.

Провал уніонної акції. Школярський канон про Смотрицького. "Антапологія".

Відновлення святої єдності, що хотів підготувати своїм "Екзетезисом" Смотрицький, мало відбутися восени 1629 року у Львові. Тут намірялись виправити діло, невдало закроєне на Берестейському соборі. Правда, митр. Рутський, досить обізнаний в реальних відношеннях сил і настроях православної сторони, мав сильні сумніви про Львів як арену такої церковної ідилії, пам’ятаючи, що тут якраз була цитадель православної опозиції, і унія досі не встигла в ній посіяти й виростити ані найменших пагонців своїх. Але кн. Заславський, висунений уніатською стороною на промотора цієї уніонної наради як наслідник князів Острозьких і патрон Смотрицького (котрому той присвятив усі ті свої уніонні писання), навпаки, вважав Львів найбільш придатним її місцем — його настроювало оптимістично те, що тут можна буде використати для уніонних диспутів місцеві богословські католицькі сили (на уніатські він. очевидно, не дуже покладався).

Перед тим мали відбутися частинні собори на свято Петра і Павла: в Києві православний, у Володимирі уніатський. Обидві сторони потім мали зійтися на спільнім соборі у Львові 18(28) жовтня 1. З того, як стрічено було перших уніатських ластівок на попереднім київськім успенськім соборі (1628 р.), можна було міркувати, що для нової стадії уніонної акції якраз Київ послужить пробним каменем і дасть змогу судити про шанси цієї акції. Але ні у Смотрицького, ні взагалі з уніатської сторони ми не бачимо ніяких проб підготовки уніонної справи для київського собору, і вся увага їх звернена була на Львів як рішаючий момент у реалізації задуманого плану. Чи відчували вони свою повну безсилість що-небудь зробити в цім схизматицькім гнізді, яким показав себе Київ попереднього року, тому й не пробували як-небудь вплинути на тамошні дискусії? Чи, навпаки, сподівалися, що там усе потрібне зроблять без них місцеві пани ситуації — Борецький і Могила — і подадуть їм до Львова справу готовою?

Трудно судити про це, бо, на превеликий жаль, ми взагалі дуже мало знаємо про підготовку цього уніонного акту, — акту невдалого, але незвичайно характеристичного і симптоматичного для тодішніх відносин у своїх подробицях. Через недоцінення цих подробиць тодішні відносини уявлялись, та й досі уявляються в зарисах дуже неясних і невірних 2.

1 Про це див. в VIII т. "Історії України", ч. 1, с. 84 і далі.

2 Досить вказати, що в протиставленні до хиткого опортуніста Могили Борецький з його митрополичим центром вважався, та й досі часто вважається, незрушимою православною скалою, неприступною для ніяких уніатських підходів. Куліш, напр., дискредитуючи Могилу і інших опортуністів, величав Борецького (в 1 т. "Возсоединения" і в різних поетичних писаннях) як ідеального представника ідеальної православної церкви. Тим часом Борецький був партнером Могили, досить до нього підхожим.

Все-таки ясно, що підготовка велась позакулісними дорогами, вживаючи різних більших і менших шахрайств, обрахованих на те, щоб непомітними дорогами привести православне громадянство на уніатські позиції. Під час сойму, що відбувався в лютому 1629 р., уніатам удалось склеїти групку православних депутатів (Древинський, Кропивницький, Проскура-Сущанський), які згодилися на обговорення релігійного компромісу спільним собором, зложеним з православних і уніатів, з тим, щоб потім його результати були подані на найближчий сойм, але зараз же справа пішла потайними, "неготовими дорогами". На соймове рішення цієї справи не подано, тільки вже після сойму, заднім числом, нібито з сойму король видав свої універсали в цій справі, беручи її безпосередньо в свої руки, і, замість сойму, висліди соборної наради мали бути подані на затвердження королеві.

Взявши справу на себе, король став натискати на православних, щоб узяли в нім участь, але це зараз же викликало рішучий протест ширших кругів православної шляхти, яка відчула явну інтригу в такому відступленні від дотеперішньої позиції в цім питанні, твердої і непримиренної, що православні на ніякі спільні наради з уніатами не йдуть і без участі царгородського патріархату в ніякі обговорення релігійного порозуміння запускатися не можуть. Одначе митрополичий (православний) осередок виявив повну готовність іти вказаною королем дорогою: став агітувати за участь у соборі найширших православних кругів, духовних і світських, щоб осягнути "пожадану милость спокою". Таким чином ясно виявив свої спочуття чи солідарність з уніатською інтригою. Це було відчуто і зараз відповідно настроїло опозиційні православні круги: братства, козацьке військо. Протестантські круги, може, не без впливу Мужилівського, так би сказати удільного протопопа кн. Радивілів, теж ударили на тривогу 1. І спільним натиском усіх цих опозиційних сфер дійсно вдалось провалити уніонну інтригу і не допустити до повторення берестейського епізоду, невважаючи на натиск короля і спочуття київського владичого осередку.

1 Кн. Радивіл висилає спеціального агента до Києва, щоб запобігти яким-небудь компромісам, нібито затривожений тим, що його протопоп поїхав туди без порозуміння з ним (П. Могила, І, дод. 63), але в дійсності це могло робитись так власне для того, щоб зняти всякі підозріння з протопопа, що це він підбиває свого патрона.

Факт дуже важливий. Він забезпечив дальший розвиток київського життя по лінії національної опозиції, вирятувавши його від небезпечного компромісу, і приходиться дуже жалувати, що так багато подробиць цього моменту нам лишаються невідомі. Тим цінніше те, що знаєм.

Передусім виразно виступає непримиренна позиція православної шляхти, що зібралась у Києві саме перед собором на земській сесії. Я вище вказував, що київська шляхта того часу була, так би сказати, експозитурою шляхти всієї центральної України, і те, що зібралося тут на київських "роках", репрезентувало Волинь, Брацлавщину й Полісся. Коли Адам Кисіль, один з прихильників порозуміння, призначений королем на комісара київського собору, приїхавши до Києва, відвідав митрополита і занадто заманіфестував свій зв’язок з ним, шляхта скликала спеціальну нараду в братстві (маніфестація її зв’язку з братством!) і, запросивши до себе Борецького, висловила йому велике невдоволення за його опортуністичну тактику 1.

1 "Громи на нього, що ними (шляхтою) прислугується й корол. милості — проти права й вольностей за приватним універсалом синоди складаються. Нащо він універсали свої розсилає? Сердиті крики на нього — заяви: "Ми тут тебе мати не будемо (на київській митрополії) — синодуй!" Домагалися, щоб протестацію підписав. Він відмовлявся, наводячи свої рації, що я чоловік приватний (не політик), що я, мовляв, і так тільки з кор. і вашої ласки при тім монастирі своїм живу, не моя річ говорити про закони, і т. д. Завзялись на нього за це. Але інші, обачніші, згодилися з його раціями. Потім: пощо зо мною (Киселем) мав нараду? Виправдувався, що я тільки його відвідував, як людина їх сторони (православна). Нарешті (не) заборонили йому синодувати, але заявили, що самі про той синод нічого не хочуть знати і протестацію занесли до актів". Так переказує зміст дебатів Кисіль. "Материалы для истории Киевского и Львовского соборов 1629 г." Жуковича, с. 9 (копія дуже несправна, я перекладаю, виправляючи помилки як можна). Пор. Історія України, т. VIII, с. 88, дд.

Докладно обговорено взагалі всю цю компромісову акцію, рішуче осуджено королівський універсал, що ним скликався собор, і висловлено гостре незадоволення всім, хто до тої справи приложив руки. В королівському універсалі звернено увагу на фразу, що завданням собору ставиться не "заспокоєння" релігійних відносин, а "з’єднання з римською церквою": справу преюдиковано, "унія вже дійшла", казали. Зложили протест і домагалися, щоб митрополит його підписав також. Митрополит відмовлявся, виправдуючись тим, що міг би тим розгнівати короля і втратити свою одиноку матеріальну базу — Михайлівський монастир. Голоси шляхти по цім поділились; одні далі гостро наступали на митрополита за його опортунізм, інші прийняли до відома його резони і не забороняли йому відбути собор, тільки самі вважали потрібним відтягнутись від усякої участі в нім і опротестувати всякі соборні постанови як неважливі й некомпетентні. Так було й рішено і списано протестацію, котрою "дигнітари, урядники, шляхта, рицарство, обивателі Київського воєводства" заявляли, що вони тих соборів не просили, згоди на них не давали і настоюють далі на тім, щоб релігійна справа була полагоджена на соймі.

По цім Борецький рішив бути обережнішим і просив Кисіля більш не підтримувати з ним явних зносин. Натомість Могила, що саме перед собором приїхав до Києва і, видимо, ще не орієнтувався в ситуації, одверто виявляв усяку приязнь і прихильність Киселеві і обіцяв усе зробити для того, аби собор був відправлений. Дійсно, його розпочато приписаного дня; на свято Петра і Павла і все духовенство, з одної сторони, і з другої — згадані вище шляхетські депутати, що взяли участь у тій варшавській акції, з’явилися на соборі. Але інша шляхта не прибула, а натомість з’явились інші, менш приємні гості, делегати, прислані від козацького війська, мовляв, щоб добути певну відомість, чи православній вірі не загрожує якась небезпека і не вимагає козацької інтервенції.