Чтение онлайн

Костенко похитав головою:

— Не сходиться, Іване Львовичу… Ви за шпигунку «Червоний Прапор» одержали б… А у вас лише «Зірочка»… І в постанові Особливої Наради її в шпигунстві не обвинуватили… Лише розмови з метою послаблення, підриву й повалення Радянської влади… Свідків практично не було, тільки дані, зібрані на капітана Тейта…

— Моя заслуга, що її під шпигунство не підвели, ну мені й віддячили за це… Все життя партії віддав, а зробив добре діло — вишвирнули з рядів…

— Як же ви наважились? Проти самого міністра державної безпеки повстали?

— А не треба усіх, хто тоді правив державою, робити недоумками. Ця недалекоглядність породжує у молоді нігілістичну недовіру… Про державу вболіваю, не про себе…

— Між іншим, «держава» походить від слова «держати», «не пускати», «загнуздати»; є така приказка з російської казки: «жив-був татарський державець…» А державець — це хан, володар, султан… Це поняття до нас від таро-монгольської окупації прийшло — «держава»… Обачніше з ним поводьтесь… А що стосується «безвір’я», то як ви мені поясните той феномен віри в Сталіна, який знищив усіх, хто разом з Леніним керував Союзом Республік?

— Разом з Леніним Союзом керували Молотов, Калінін і Ворошилов.

— Молотов був технічним секретарем ЦК, Ворошилов — з чотирма класами освіти — боровся проти Леніна у «військовій опозиції», а Калінін підписав декрет про «суцільну колективізацію». І правити вони стали після Леніна, а не разом з ним… Ленін не правив, він керував. Є різниця?

— Історія розсудить…

— Розсудила… Її, звичайно, можна і в четвертий раз переписати, проковтнемо, але правда — сказана, і щоб її вбити, треба каральний апарат разів у п’ятсот збільшити… Ви в органи прийшли у тридцять п’ятому?

— Нічого подібного… У тридцять восьмому, напередодні арешту Єжова… Я перші реабілітації проводив, коли Лаврентій Пав… коли тов… пробачте, коли Берія прийшов…

— Скільки разів ви були в Абакумова у справі Федорової? Чим він цікавився насамперед?

— Він її викликав, я тільки вів її в секретаріат…

— Як довго він її тримав у себе?

— Не пригадую… Години по три, треба ж розім’яти людину, а вже потім приступати до діла…

— До якого?

— Хіба не зрозуміло? Вона ж за дочкою побивалася, крихітка зовсім була… Абакумов обіцяв її вислати — без суду, потім, говорив, повернемо, на студії поновимо, познайомимо з іноземцем, начебто з англійцем… Ну, мовляв, працюватимеш з ним…

— До американця її також підвели?

— Ні. А взагалі ніхто цього не знав, такі речі това… Берія на особистому контролі тримав: взаємовідносини із союзниками, а тим паче сорок п’ятий рік… Це в мене таке припущення…

— Ви знали, що Зоя ні в чому не винувата?

— Вона жила з американцем…

— Це кримінал?..

— У ті часи — звичайно!

— Але ж ви не вірили, що вона шпигунка?

— Ні. Я й відмив її від цієї статті.

Костенко похитав головою:

— Ви ж підписали — для постанови Особливої Наради — «шпигунство, антирадянська пропаганда й злочинна група спільників». Хтось на Особливій Нараді залишив їй одну лише «пропаганду». Хто?

— Не мій рівень. Не можу знати.

— Хто вам передав матеріали, вимагаючи оформити статтю про шпигунство?

— Полковник Лібачов.

Костенко знову закурив:

— Який уже мертвий… Слід обривається…

— Це точно, обірвався.

— Пригадуєте Савушкіна? — знову натиснув Костенко.

— Пригадую.

— Кого викликали на допити у справі Федорової?

— Запросіть архіви… Скільки років минуло… Хіба в голові все вдержиш?

— Бориса Андреєва, народного артиста, важко з пам’яті викинути…

— Та він же мимрив, ні «за», ні «проти»…

— Отже, декого пригадуєте… Добре, знайдемо всіх, кого ви висмикували на допити та очні ставки…

— Усі повмирали, — посміхнувся Бакаренко. — Марна праця.

— Після того як порішили вашого шефа, люди все розповіли близьким…

— Переповідання — не доказ… Немає й не може у вас бути доказів… Нас тепер так легко не візьмеш — демократія…

І Бакаренко раптом розсміявся дрібним тремтячим сміхом.

У цю мить двері відчинив Миколка Ступаков і, не дивлячись на Костенка, сказав:

— Я одержав ордер на обшук у вас дома, Бакаренко… З приводу самогонного апарата. Ходімо, будемо забирати, телебачення я вже запросив, «Добрый вечер, Москва!» приїде… Фізіономію твою покажуть москвичам, жди дзвінків і зустрічей у під’їзді з тими, хто тебе пізнає.

І тут Бакаренко зламався:

— Гаразд, ставте запитання.

…Запитання ставити не довелося; Костенко подзвонив Глинському, і той сказав, що слюсар Окунєв, власник саблагівської викрутки з кооперативного гаража, утонув на риболовлі; човен перекинувся; останній свідок мертвий…

Дмитра Степанова пощастило знайти не зразу; раніше, до того як він займався своєю головною справою — літературою й журналістикою, — Костенко знав, де його спіймати, а тепер, коли прочитав інтерв’ю про те, що той почав випускати газету, шукав його два дні, поки нарешті Бембі, старша дочка Митяя, не продиктувала йому таємний телефон батькового офісу.

Дзвонив години три — без перерви; без упину зайнято; вирішив був, що Бембі переплутала номер; та розсміялася: «Дядю Славо (а самій уже тридцять! от час летить, га?! Життя минуло — й не помітив!), у них лише дві кімнати, один апарат на десять чоловік, там пекло, але зовсім особливе — відчуття шаленого, короткоплинного, невідомого всім нам досі щастя». — «І таке з’явилося?» — «З’явилося, зайдіть до батька, самі впевнитеся…»

…Секретар дзвінким голосом поставила жахливе запитання:

— А у вас яка справа?

Костенко хотів був повісити трубку, але втримався: всі секретарі в нашій країні однакові, у чомусь подібні до сищиків, тільки в нас, у сищиках, закладено інстинкт гончака — наздогнати й схопити, а в них — гени німецької вівчарки: оберігати й не дати.

— Скажіть вашому шефу, що це Костенко… Він у мене стажувався на Петровці, у шістдесят другому… (Господи, двадцять сім років минуло! Старі люди пихато й самовпевнено не відчувають власної слабості… Справу Федорової треба б якомусь двадцятисемирічному розслідувати, а не мені!)

— Не сердьтесь, — відповіла секретарка вже добрішим голосом, — його рвуть на шматки, тому я дістала вказівку від колективу стати цербером.

— Перечитайте Булгакова, — порадив Костенко. — Там про це вже було.

Знявши трубку, Степанов посміхнувся:

— Не лютуй, Славику… Зоя у нас каторжанка, дисципліни не на курсах вчилась, у концтаборі, школа чудова…

Зустрілися в кооперативному ресторані «Кропоткінська, 86» близько десятої, за годину перед закриттям.

— Чого сумний? — спитав Степанов, глянувши на змарніле обличчя друга.