Чтение онлайн

— А вони припруться з перевіркою… Коли тебе нарекли «позаштатним консультантом», значить, видри, копають…

— Прізвище Строїлов щось тобі говорить?

— У мене в районі генерал Строїлов живе…

— Наш?

— Ні. Військовий будівельник…

— Ну то як, Миколко?

Той зітхнув, підсунув Костенкові телефон, налив собі коньяку, зробив довгий ковток, вафлею не закушував, приклався до мануфактури…

Костенко набрав номер Бакаренкаї — Івана Львовича, будь ласка…

— Діду, тебе, — голосок був пронизливий, дівочий. Господи, в чому вони винуваті, маленькі? За що й на них гріхи дорослих падають?

Костенко згадав, як Розка (дочка його агента Рудого, був кишеньковим злодієм, зав’язав, не міг прописатися; Костенко допоміг, відтоді Рудий — дочку дуже любив — був з ним на зв’язку) кричала повіям, які розшифрували її батька: «Мій батько сука, кажете, еге? Я йому ноги митиму й воду питиму, бо через нього не стала такою лярвою, як ви, через нього я в сім’ї жила, як нормальна! Всі стукають, тільки одних наколюють, а інші вислизають! Серед вас, падлюк, дві стукачки, не менше! Бийте, бийте, все одно ваш програш, а батька мого не чіпайте, бритвою очі повирізаю!» Не вона вирізала… Їй вирізали; Рудий повісився; дружина його, Лінда, лежить в психіатричці й заливається істеричним сміхом з ранку до ночі, регоче вона без упину, ніяк допомогти не можуть…

— Бакаренко, — почув Костенко розкотистий, досить молодий голос.

— Полковник Костенко, — відповів йому в тон, рокотливо. — Я хотів би просити вас, товаришу Бакаренко, зайти у відділення…

— Милості прошу до мене… Можемо поговорити дома.

— Це службова розмова…

— У мене окрема кімната…

— Спасибі. І все-таки краще переговорити у нас, у відділенні…

— Щось негайне? Я ж тільки вчора розмовляв з Віктором Павловичем…

Та ти на зв’язку, ціпонька, збагнув Костенко, он як…

— Я приїхав з Владимира у справі, пов’язаній з «малограмотними внуками Дзержинського»…

— Пробачте, не зрозумів…

— Так у нас дехто розшифровує МВД [2] . Жду вас у відділенні біля Київського, ви знаєте адресу, поряд з вами, півгодинна розмова, потрібна порада, до того ж — невідкладно. Машину підіслати?

— Та я за три хвилини од відділення, товаришу Костенко… Добре, підійду…

Але спочатку він подзвонить у відділ, подумав Костенко. І ті вваляться сюди; мабуть, розумніше було б іти до нього.

А втім, дома він, як у фортеці; посвідчення пенсіонера на нього не вплине, а тут і стіни мені помагатимуть. Та ще сейф, та ще два портрети.

…Бакаренко виявився невеличким сухеньким дідком, у формі без погонів, з орденською колодкою: дві Червоні Зірки, медалі «За відвагу» та «За перемогу».

— Здрастуйте, Іване Львовичу, — Костенко підвівся йому назустріч, потиснув руку, але зразу руку засунув у кишеню й старанно витер її об сатин. — У мене до вас лише одне запитання, — він вийняв фоторобот Хрінкова, — коли ви його бачили останній раз?

— По-моєму, в п’ятдесят третьому, — відповів Бакаренко. — А в чому справа?

— Яке в нього прізвище?

— Не пригадую… Зустрічались мимохідь.

— Він заарештовував Зою Федорову разом з вами?

— Я справу Федорової не вів… Я оформляв документи, котрі заздалегідь підготували… Кілька разів розмовляв — та й годі.

— А він? — Костенко кивнув на фоторобота, не одводячи пильного погляду від обличчя Бакаренка.

— Кілька разів, здається, залишався з нею в камері, коли полковника Лібачова викликали на нараду… Вам краще спитати б про все це Лібачова, він був старшим, а я лише виконував…

— Лібачов її бив, так? — натиснув Костенко.

— Навіщо повторювати пусті вигадки, товаришу Костенко? Підірвемо довір’я до органів, хто порядку дотримуватиметься, коли страйки стануть загальними? Хочемо мати другу Польщу? Були садисти, безумовно, самі тільки Кобулови чого варті… Але не треба кидати тінь на апарат…

— Ви Федорову не били, я розумію, Іване Львовичу… А він, — тицьнувши пальцем у фоторобот Хріна, спитав Костенко, — міг? Коли ви були відсутні?

— До Зої Федорової заборонені методи слідства не застосовувались, тим паче, що в справі були беззаперечні докази: її зв’язок з американським розвідником, розмови з ним… Це все зафіксувала техніка… Але я не дуже розумію, навіщо мене потрібно було викликати до міліції, коли її справа закрита?

— Вона тільки починається, Іване Львовичу.

— Ви мені пред’явіть, будь ласка, посвідчення й постанову на допит… Ви ж не поради в мене просите, товаришу Костенко… Ви допитуєте мене… З нами такі фокуси не вийдуть…

— Постанова на допит не виписується, — Костенко витяг зі столу бланки допиту свідка, — що ж ви, юрист, а такі ази забули? Річ у тім, що він, — Костенко знову тицьнув пальцем у фоторобот Хріна, — нині зв’язався з громадянином США, який проходив у справі Федорової… А в мене до того ж є показання ветерана партії Савушкіна про те, як ви, особисто ви, його били… Він написав про це… Так от, від того, як складеться наша розмова, залежатиме доля цього листа: я вашої крові не хочу, мені лише треба докопатися до істини. Ясно?

— Ясно, — тихо відповів Бакаренко.

— З листом Савушкіна ознайомитися маєте бажання?

— Покажіть.

— Добре. Після того як ви мені дасте відповідь: перед тим як прийти сюди, до мене, ви Віктору Павловичу, оперуповноваженому, у якого перебуваєте на зв’язку, дзвонили? Він вам порадив прийти до мене?

— На жаль, він у відпустці…

— Кому ще дзвонили?

— Нікому…

— Читайте, — Костенко простяг Бакаренкові лист Савушкіна, який передав йому особист Ромашов.

Той немовби обдивлявся кожне слово, обличчя закам’яніло ще дужче, а коли дійшов до фрази «у суді підтвердити правильність моїх слів можуть Граєвський Роман Йосипович, він мене виходжував у камері після допитів, і персональний пенсіонер, ветеран КПРС Григорій Сергійович. Обидва живі, письмові показання дали в нотаріальній конторі» — хрипко попросив склянку води.

Випивши повільними ковтками, лист повернув…

— Де гарантії, що, коли я вам відповідатиму, цей лист не потрапить до комісії по реабілітації?

— Попроситесь у лікарню, — Костенко всміхнувся, — з серцем погано… Хворих не судять… А партквиток і погони у вас і так відібрали, чого ж боятися?

По цій справі ти не підеш, ти по Зої підеш, подумав Костенко, та й Савушкіну вже не допоможеш — три місяці як на Ваганьковському…

— Добре, — повільно відповів Бакаренко. — Я згоден розмовляти…

— Федорова відповідала на всі ваші запитання без примусу?

— Без примусу.

— Ви сказали, що її вам передали… Хто?

— Помічник това… пробачте, Абакумова викликав мене й Лібачова… Сказав, що Зоя Федорова призналася в шпигунстві на користь американської розвідки і в підготовці терактів проти тов… проти Сталіна… Дав нам папку із записами її розмов з цим самим американським капітаном… От і все…