Чтение онлайн

Колись на цьому півострові, на якому тато поставив будинок, було зо три десятки хат. Але їхні господарі поступово перебралися в горішню частину села, куди не дістають повені. Залишилися тільки ті, хто не уявляв своє життя без Прип'яті. І Юрків тато теж не зміг одірватись від річки.

Коли відступала вода, мати наводила лад у хаті. І смішно було дивитися, як вона віником вимітає з-під столу та лавок вайлуватих раків. Вони чіплялись клешнями за нехворощ, повисали на ній, злякано ховалися у темних кутках. Мати часто казала татові:

— Чого ти прикипів до цього острова? Набридло мені раків вимітати. І піч через два-три роки доводиться перекладати. Перенесімо хату в село на сухе місце.

Тато слухав материні нарікання, добродушно запитував:

— Набридло тобі, Марійко, на острові жити?

— А що ж, не набридло! Вчепився за цей острів, наче рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.

— Та хіба ж тільки мене?

— А кого ж іще?

— Юрку, — питає тато, — ти хочеш забратися з Прип'яті?

— Ні, не хочу!

— І я не хочу, і Санько, і Галя, — перераховував усіх тато, — і моя дружина, Марія, не може жити без Прип'яті. Як же нам залишити цей острівець, коли вийдеш з хати — і чуєш, як річка тебе своїми чарами огортає? Невже ми покинемо луг, садок, криницю, наші верби? Чи, може, ти, Марійко, забула, як захоплювалася красою Прип'яті? Скільки ми з тобою над нею стежок протоптали?

Мати замовкала, бо й вона любила цей півострівець, ласкаву й голубу Прип'ять.

І дядько Денис любить Прип'ять. Навесні трактористи орали поле, і один з них, Корній Гава, став розорювати берег річки. Побачив дядько Денис ту шкоду, налетів на тракториста, мов той шуліка, почав соромити:

— Що ти, чоловіче, робиш? Чи ти розумієш, яку шкоду Прип'яті завдаєш?

— А мене попросили цю місцину зорати.

— Хто тебе попросив?

— Хто? Хто? Іван Скрипаль. Прихопи, каже, шматок берега, бо тут все одно земля гуляє, а я тут латку картоплі посаджу, хоч якась користь буде.

— Батько його лисий гуляє! Повертай трактор і більше до берега не наближайся. А то й тобі, і Скрипалю буде на горіхи за самоуправство.

Не знає Юрко, чи дісталося винуватцям на горіхи, а береги Прип'яті більше ніхто не розорював. Зневажає Прип'ять і колгоспний шофер Віктор Торба. Зажене свою машину в річку і починає мити. Побачить дядько Денис, а він з ранку й до вечора біля порома, підійде до Торби, гримає:

— Іди геть від річки! Чи ти не знаєш, що від бензину риба гине? Навіщо ти Прип'ять мазутом опоганюєш?

Торба вдає, що не помічає дядька Дениса, набирає у відро води і хлюпає на машину. Потім скоса позирає на Дядька Дениса, мружить свої вузькі, ніби прорізані осокою очі і насмішкувато промовляє:

— Ой ти, дядьку Денис, в чуже просо не сунь ніс!

Дядько Денис ще більше гнівається.

— Яке ж це чуже пресо? — сердито вигукує він. — Це ж наша Прип'ять. Народу належить, а ти її паскудиш. Совісті в тебе немає. Виводь машину, халамиднику, бо, слово честі, моя палиця походить по твоїх плечах.

Торба, почувши про палицю, похапцем кидає відр'о в кузов, залазить у кабіну, виводить машину на берег річки і на прощання гукає:

— Даремно гніваєтеся, дядьку, даремно. На наш вік і води в Прип'яті, і риби вистачить. І не варто так скипидаритися! Набридли всім ваші проповіді. І як тобі, мудрагель, хочеться з кимось посперечатися, то ти, дядьку, сам себе гризни за п'ятку! І по цій мові — бувайте здорові!

Машина рушила, задоволений Торба визирає з кабіни, дядько Денис ще довго гнівається, ображено бурчить:

— Ти бач, укуси сам себе за п'ятку! Нема ні честі, ні совісті в людини.

Червонястий поплавок давно вже занурився у воду, а Юрко задумався, то й не помічає. Знову тривогою війнула думка про батька. Завтра він попрощається з ними, з селом, з Прип'яттю…

Враз ліска натяглася, здригнулося затиснуте в руці замашне вудлище. Юрко притримав його, забрів у воду, почав поволі підтягати улов до берега. Велика і сильна рибина потрапила на гачок. І тут треба пильнувати, щоб, бува, не зірвалася. Невдовзі на піску забився сріблястий, мало не півметровий жерех. Пощастило. Не завжди трапляється такий улов. Правда, ще більшого жереха Юрко впіймав навесні позаминулого року. Поводила його тоді рибина — ніяк не хотіла даватися до рук. Добре, що нагодився тато, саме йшов додому обідати, допоміг витягти велетня-жереха на берег.

За годину у відрі плескалося ще десятків три окунців, пліток, пічкурів. На юшку цілком вистачить. Тепер можна б піти до палацу, провідати тата, хоча й заважати йому не варто. За день він мусить здати комору, клубні справи, розрахуватися. Спершу вирішив піти на пристань, може, зустріне когось з товаришів, дізнається про останні новини, а тоді до комори.

На півдорозі до пристані зустрів Івана Гончара. Той міцно потис Юркові руку, пригладив кучерявий розкошланий чуб і почав скаржитися:

— Не взяли нас в армію навіть добровольцями, всіх відправили додому. Сказали, ще рано. Спробували ми з Петром Солодовниковим на фронт пробратися. З-під Житомира повернули додому! Та я одержав направлення у винищувальний батальйон. Хоча це, звісно, й не фронт, а й тут робота знайдеться.

— У який батальйон? — не зрозумів Юрко.

— У винищувальний, кажу. — І почав пояснювати: — Будемо шпигунів і диверсантів ловити. Фашисти на світанку десант під Васильківськими Дачами скинули. Поїхали наші на облаву, а таких, як я, не взяли, бо всім не вистачає зброї. На весь батальйон двадцять гвинтівок і карабінів. Кому дісталася зброя — боєць, а кому ні — на кухні картоплю чисть. Обіцяють підкинути ще гвинтівок, і кулемет є. Командир батальйону, — розповідав Гончар, — директор школи Микола Павлович Федорчук. І штаб наш у школі.

— А хто в загоні? — поцікавився Юрко.

— Комуністи, комсомольці, активісти. А гвинтівки, з ними допризивники марширували, іржею покрилися. Вчора цілий день їх чистили, доводили до ладу…

Дуже хочеться Юркові розповісти про зброю, знайдену в підземеллі. Не дає йому спокою ця таємниця, аж груди розпирає. Та й нічого дивного. Спробуй витримати, коли знаєш отаку надзвичайну таємницю, а мусиш мовчати! Там же приховано кулемет, з сотню гвинтівок, патрони, гранати. Чи, може, сказати і попередити, щоб не виказував таємниці? Іван вірний і надійний товариш. Що як вони зараз через старі каменоломні зайдуть у підземелля і візьмуть з десяток гвинтівок? Ніхто нічого не помітить, і винищувальний батальйон одержить потрібну зброю. Можна буде прихопити й ящик гранат-лимонок. От здивується Гончар, як потрапить у кімнату, побачить рожеві шафи з такими цікавими книжками. Іван змалку дуже любить читати. Є в нього свої найдорожчі книжки. І ще хочеться Юркові перевірити, куди ведуть мідні зірочки, які тато помітив у кутку коридора. Мабуть, там є хід до панської скарбниці. Піти самому — страшнувато. А що як наткнеться на отого невідомого вовкулаку? Тоді живим із підземелля не вийдеш! А коли піти вдвох — певніше себе почуватимеш.

Юрко зітхає і відганяє від себе цю спокусливу думку. Не має він права розповісти про цю таємницю. Навіть матері не розказав про підземелля і сховану там бібліотеку. Мама так захоплюється книжками, читає завжди, як випаде вільна хвилина. Навіть на роботу бере книжки, читає дівчатам. Прийде до вишивальниць, роздасть їм роботу, підбирає заполоч і напам'ять читає вірші Шевченка, Некрасова, Пушкіна. Це ж мама привчила Юрка читати. Взяти б у підземній бібліотеці кілька книжок і подарувати матері. Правда, книжки можна буде взяти згодом, а зброя потрібна винищувальному батальйонові вже сьогодні.