Чтение онлайн

Поверталися назад швидко, Юрко натискав на мідні зірочки, і за ними безслідно закривались потаємні ходи.

— Тату — нагадав Юрко, — а ще, зірочки в закапелку.

— Годі на сьогодні,— заперечив тато. — Чого доброго, той хід виведе нас до Старої Гути, і проходимо ми галереями до самого вечора. Ні, відкладемо на потім…

Татова заборона нікому не розповідати про підземелля просто мучила Юрка. Це б зібрати хлопців, завести їх у Зоряну, показати, як діють мідні зірочки, спуститися з ними по крутих чавунних східцях у квадратне приміщення, поглянути на кулемет… А яке диво кімната, де зберігається така багатюща бібліотека! А хіба не цікаво пройти довгим коридором до старих каменоломень? Якби не той таємничий «зергут», мабуть, підступний, небезпечний ворог, який, можливо, справді виконує завдання іноземної розвідки. А сполохати — він ще більше затаїться, замаскується. Скільки років живе цей «зергут» у селі, а про це досі ніхто й не здогадувався. Хай уже лейтенант Вершина впіймає злочинця, а тоді вже всім можна буде походити кам'яними коридорами, подивитися на підземелля. Але віковічний бій між панами і людьми-трудівниками триває далі. Он доходили до села чутки, що пан Хоткевич живе в Берліні, мріє повернутися в свій маєток. Позаминулого року надіслав листа колишньому своєму дворецькому Семенові Шудрі, просив сповістити, в якому стані палац, чи вцілів старий парк.

Тато погасив ліхтар, поставив його на широкому підвіконні.

— Закривай, Юрку, хід до підземелля, — наказав він, — і будемо йти додому. Нам ще треба переодягтися, пообідати і встигнути зустріти гостей.

Юрко швидко натис на потрібні зірочки, масивна ляда тихо, майже беззвучно опустилася на металеве перекриття.

— Молодець, — похвалив тато, — освоїв уже цю потаємну машинерію. Пригодилася нам прадідова скриня. Допомогли тобі, Юрку, мідні блискітки розгадати таємницю Зоряної кімнати.

Зоряну кімнату заливало сонце, і мідні блискітки на стінах і стелі сяяли золотом.

Тато ще раз оглянув ляду, потупцював на ній, похитав головою.

— Хто б міг подумати, що звідси є потайний хід в таке просторе підземелля? Ще й рурки повиводили, щоб перемовлятись між собою. Не було чого панам робити…

Тато замкнув Зоряну кімнату, клуб, і вони вийшли на подвір'я. Здивувалися, що ніде не було видно жодної душі. Навіть пляж на Прип'яті був порожній. І тільки біля порома маячила постать дядька Дениса. Він чекав людей, щоб перевезти їх на протилежний берег.

Тато, все більше дивуючись, розглядався довкола. Годинник показував час, коли люди мали б уже сходитися до клубу, особливо шанувальники шахів і більярду.

Коли наближалися до пристані, з двору вибіг піонервожатий, учень дев'ятого класу Іван Гончар. Мокре русяве волосся спадало йому на очі, він раз у раз відкидав його рукою.

— Почалася! — ще здалеку вигукнув Іван. — Та ми їм покажемо, як нас чіпати. Кінець фашисту! Ми всім класом рушаємо до військкомату!

— Що сталося, чого ти, Іване, кричиш? — не розуміючи, про що йдеться, запитав парубійка тато. — Кому це ти і що збираєшся показувати?

Тепер уже дивувався Гончар.

— Хіба ви, Василю Івановичу, досі нічого не знаєте?

— А що я мушу знати?

— Війна почалася! — випалив Іван. — Сьогодні на світанку на нас напали фашисти. Запеклі бої тривають по всьому фронту — від Білого до Чорного морів. До кордону підходять регулярні частини Червоної Армії. Ми покажемо фашистам, як лізти на нашу землю!

— Щось ти, Іване, не те говориш, — все ще не вірив батько. — Як могли на нас напасти фашисти, коли у нас з Німеччиною договір про ненапад на десять років? Це, хлопче, якась провокація, а ти бігаєш і галасуєш…

— Війна, Василю Івановичу, — переконував Іван, — напали фашисти, як бандити, на світанку, без оголошення війни! Молотов по радіо виступав, говорив про тяжкі бої, казав, що фашистська авіація бомбила наші міста, вчинено наліт на Київ. Ну, бувайте, мене біля порома хлопці чекають, йдемо добровольцями на фронт.

На сільському майдані юрмилися люди. Схвильовані, збентежені, розгублені. До Юркового тата підійшов Максим Середа.

— Знову, іроди, посунули на нашу землю, — сказав обурено. — Тут такий урожай виростили, а фашисту війну давай. За дітей страшно. Мій старший у Бресті служить, на самому кордоні… Сказано, перший удар прикордонники на себе прийняли. Знову війна на нашій землі…

— Може, ще втихомириться, — непевним голосом почав тато, — у нас же пакт про ненапад…

— Який там пакт, — махнув рукою Середа. — У фашиста все одно, що в скаженого вовка, одне на умі. Доведеться нам, Василю, знову сідлати бойових коней, пре німець, як чорна хмара! Зненацька напали, як ті злодії, серед ночі. І треба спинити цю страшну силу.

— Чи не перебільшуєш, Максиме? — з тривогою заперечив батько. — Червона Армія одразу дасть відсіч фашисту! Скільки вже ми інтервентів розгромили, і цих осилимо!

— Звісно, осилимо, — погодився Середа, — тут у мене сумніву нема. Але якою ціною, — задумливо мовив він, — дістанеться нам перемога над фашистами, не знаю. Послухав я виступ товариша Молотова і зрозумів, що не на один день заварилася ця каша… І все про Олексія думаю, як він там… Може, вже й живого немає… Будь вона проклята, ця війна, разом з фашистами!..

Звістка про війну не злякала Юрка. Він дивився на розгублених чоловіків, переляканих жінок, — і не міг збагнути, чого вони так хвилюються та переживають. Напали фашисти, ну й що? Наша Червона Армія скоро розгромить ворогів, і знову настане мир. Юрко хоч зараз згоден іти на фронт, лише б йому не відмовили. Подумки Юрко вже був разом з прикордонниками, з червоноармійцями, котрі зараз там, на кордоні, відбивали атаки фашистів. Він уявляв, як на нашу землю повзуть гітлерівці в круглих, приплюснутих зелених касках, повзуть, як вужі, тримаючи в руках зброю. А наші кулеметники нещадним вогнем косять їх, як бур'ян.

— Київ бомбили, — знову стривожено озвався Середа, — є вбиті й поранені, завдано шкоди заводам, житловим будинкам. Фашисти й через наше село пролітали, на світанку хвиля за хвилею йшли ворожі літаки.

І тільки зараз до Юркової свідомості дійшло, що всі оті літаки, які збудили його своїм незвичним гудінням і хмарою подалися на схід, були фашистські бомбардувальники. Вони летіли на наші міста, несли смерть і руїну. Як же їм вдалося перелетіти через наш кордон? Чому їх не зупинили наші винищувачі, зенітки? «Як же це так? — занепокоєно розмірковував Юрко. — Ворожі літаки зуміли долетіти до Києва? Де їхні аеродроми, а де Київ? Яку ж відстань довелося подолати фашистам, щоб досягти Жовтневого? Не менше семисот кілометрів від Прип'яті до державного кордону! А ворожі літаки безперешкодно пролетіли ще далі, вглиб нашої землі…»

Тут важко щось збагнути Юркові. Всі ці події сьогоднішнього дня — наче фантастичний, дивовижний сон. Підземелля, все там ніби в казці, а тут — війна!..

Тато якось лагідно взяв Юрка за руку:

— Ходімо хутчій додому, бо мама, мабуть, хвилюється, думає, куди це ми поділися.

Мати зустріла їх біля ґанку бліда, зосереджена. Вона ступнула батькові назустріч і припала йому до грудей, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Тато провів рукою по її чорних, дбайливо заплетених косах, сказав заспокійливо:

— Не журися, Маріє! Хіба нам уперше переживати таке лихо? А може, ще й затихне, може, провокацію фашисти влаштували.

— Війна, Василю, — приречено мовила мати, — справжня війна. Як тільки почула по радіо, зразу й побігла до клубу, а двері замкнені. Я додому, а вас і дома нема… Що ж воно тепер буде?..

— Що людям, те й нам. Не треба зарані журитися, — підбадьорював маму батько. — Не такий страшний чорт, як його малюють, і фашисту роги зуміємо обламати!

Ніколи Юрко не бачив матір такою схвильованою і розгубленою. Завжди спокійна, розважлива й лагідна, вона ніколи не сварилася за якісь дрібниці, як це буває в інших жінок. Тато завжди радиться з матір'ю, прийде з роботи і давай усе розповідати, що сталося за день. Та часто запитує: