Чтение онлайн

— А знаєш, хто, мабуть, ховається в підземеллі? — висловив здогад Юрко. — Пан Хоткевич! Він і лимони з-за кордону привіз, прибув сюди як шпигун за наказом фашистів.

— Навряд, — засумнівався тато. — Тут хтось свій промишляє, сільський, і вже не перший рік.

— Чому ти так гадаєш?

— А оці всі сліди? І обріз, і батарея пляшок з-під коньяку в шафі. Їх за тиждень і віл не вип'є… Та все одно ми нічого не зуміємо дізнатися. Ліпше нам, Юрку, тікати звідси, щоб, бува, не натрапити тут на злочинця. Він, мабуть без зброї не ходить…

Юрко поглянув на шафу з книжками, не втримався, запитав:

— А можна взяти книгу Стівенсона «Чорна стріла»? Я давно хочу її прочитати, а взяти ніде. І Вальтера Скотта «Роб Рой»…

— Не будемо зараз тут нічого чіпати, — заперечив тато — Почекай, упіймаємо цього вовкулаку, тоді всі книги перенесемо до сільської бібліотеки. Аби не сполохати підколодну змію…

Він акуратно зав'язав папку, поклав її в шухляду, сховав газету, усе порозставляв назад на свої місця, а тоді погасив люстру. Узяв ліхтар, підняв його над головою і ще раз уважно оглянув кімнату.

— Ходімо, Юрку, назад.

— А тим ходом, що праворуч, не підемо? Там також щось повинно бути.

Тато поглянув на годинник, погодився.

— Час у нас ще є, хоча сказати правду, не дуже затишно мені в цьому підземеллі. Так і здається, що тобі хтось цілиться в потилицю. Весь час якось моторошно. Ти подумай, коли вже закінчилася громадянська війна, а бій все ще триває. Тільки ворог тепер зачаївся в глухих закутках, замаскувався, чекає свого часу. Цікаво, хто ж це такий?..

— А може, колишній дворецький Хоткевича Семен Шудря? — сполошився Юрко. — Він же часто вживає німецькі слівця: «зер гут», «гутен таг», «шнель». Показує, що він такий грамотний.

— Далеко куцому до зайця, — відкинув це припущення тато. — Тут хтось освіченіший, обачніший. Шудря зажерливий, він би давно переносив до себе срібні ложки, посуд, книжки, коньяк. А цей нічого не виносить з підземелля, остерігається, лише на коньяк налягає. Мабуть, з колишніх благородних, бо розуміється на коньяках, вибирає лише найкращі, французькі.

Ішли далі підземеллям. Тремтливий промінь «летючої миші» метався по сірих стінах, по крутому склепінню, падав на рівну підлогу, пригасав на мить і знову яскраво спалахував. Несподівано коридор уперся в глухий закуток. Попереду — лише грубезні мовчазні стіни.

— От і кінець підземелля, — тато підняв ліхтар, освітив коридор, і на сірій стіні тьмяно блиснули мідні зірочки.

— Тату, — підбіг до них Юрко, — і тут блискітки! Тут також є таємний хід. Натиснути?

— І он в кутку видніються, — показав на мідні цятки батько. — І там, мабуть, хід замасковано. Куди ж нам податися? Натискай, мабуть, на ті, що спочатку помітили, а там буде видно…

Юрко натиснув на потрібні зірочки, і прямокутна кам'яна плита, вмонтована в стіну, безшумно повернулася навколо своєї осі, відкривши досить широкий прохід. Тато обережно пройшов уперед і опинився в давній виробці. Що це була виробка, свідчив поїдений іржею каганчик, наглухо прикріплений до невеличкого виступу. У кутку виробки лежала чимала купа щебеню.

— Здається, ми потрапили в старі, закинуті каменоломні,— освітив батько виробку. — Ходімо, глянемо, куди ж ми потрапили. Десь тут має бути вихід з цього підземелля.

Простора штольня, якою колись вивозили битий камінь, вивела їх на чимале, заросле густим очеретом і верболозами Вільхове болото. Від каменоломень до Прип'яті колись була прокладена дорога, вимощена плитами. Нею вже давно ніхто не користувався, на ній росли навіть молоді верби та вільхи.

На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки. Яскраво сяяло сонце. Його скісні промені пробивалися крізь верхів'я високих вільх, розсипалися по траві безліччю золотистих зайчиків. Ліворуч на узвишші виднівся старий парк за високим білим муром, над ним здіймався стрімкими баштами палац.

У густій траві весело дзюрчав невеличкий струмок, що починався з джерела в крутобокому камені, спадав униз, утворюючи осяяний сонцем водограй. У гаю дзвінко виспівували невидимі птахи, неподалік подавала голос іволга.

— Підземелля вивело нас на Вільхове болото, — розмірковував тато, — а за ним пуща, ще далі село Грибарі й залізничний роз'їзд Сухиничі. Он як прислужився колись петлюрівцям і білополякам підземний хід. Тепер зрозуміло, як петлюрівська старшина на чолі з паном Хоткевичем зуміла випорснути з обложеного палацу. Вивів їх пан підземним ходом на Вільхове болото. Люди бачили петлюрівців на світанку під селом Грибарі. І тоді не вдалося поквитатися з осоружним паном.

Юркові давно була відома ця історія. Тато не раз розповідав, як петлюрівці неждано-негадано вислизнули з оточеного палацу і вийшли на залізничний роз'їзд Сухиничі. Тільки сьогодні колишній червоний козак Василь Береговий збагнув, як удалося ворогам уникнути полону і справедливої розплати.

— Пора, Юрку, повертатися, скоро люди почнуть сходитися до клубу, а він замкнений.

Знову пішли старою штольнею до виробки. Тато, освітлюючи шлях, наказував Юркові:

— Ти ж дивися, нікому й слова про наші знахідки. І не думай вести хлопців у підземелля. Поки що хай тут порядкує лейтенант Вершина.

Тепер зрозуміло, як з колгоспної комори, що в лівому, господарському крилі палацу, зникали продукти: борошно, мед, сало, масло. А злодія впіймати не могли, наче той проникав крізь товсті кам'яні стіни. А він і справді проникав крізь них. Мідні блискітки були й на стіні колгоспної комори. Хто їх бачив — дивувався: навіщо пани прикрасили комору такими оздобами?

Скільки через того клятого злодія довелося переживати Юрковому татові! Ледве під суд не потрапив. Шарпинський з шкіри пнувся, намагався довести, що це він сам покрав мед і продав його в Києві. Краде — і списує на пацюків! Ті ж самі злодії минулої весни забрали взуття, привезене для дітей-сиріт. А підозра знову впала на самого комірника.

Шарпинський, як і лейтенант Вершина, працює в міліції. Тільки вони зовсім різні люди. Лейтенант Вершина — привітний, справедливий, а старший сержант Шарпинський завжди нахмурений, злий, розмовляє з людьми, наче зі злочинцями, поводиться грубо. Часто він викликав тата в міліцію, допитував, вимагав признатися, кому збуває колгоспний мед і борошно, кому продає взуття, прислане для дітей-сиріт. Нелегко татові було вислуховувати всі ці звинувачення, доводити свою непричетність до крадіжок.

— Гляди ж, Юрку, — знову нагадав тато, — нікому про підземелля. Навіть мамі… Потерпи трохи, поки все з'ясується.

— А чому критися навіть перед мамою? — образився Юрко. — Їй можемо довірити будь-яку таємницю! Вона нікому не проговориться!..

— Ти не ображайся, — заспокоював тато, — я цілком довіряю мамі, завжди з нею раджусь, не маю від неї ніяких таємниць. А тут ліпше не хвилювати її. Затаївся дуже небезпечний ворог, можливо, шпигун, який діє за завданням іноземної розвідки. Отож це особливо таємне діло, я навіть Шарпинському про нього не скажу, не дуже певна він людина. В шухляді стола лежить кілька книжок німецькою і французькою мовами. А хто знає в селі німецьку чи французьку? І пан Хоткевич не міг довірити першому стрічному таємницю підземелля. Це, без сумніву, його соратник, спільник, колишній аристократ. Мусимо діяти обережно, щоб не сполохати рибку. У нас, Юрку, ще дуже багато ворогів. І вороги ті — підступні…