Чтение онлайн

— Моє місце на фронті. Я — кулеметник, танкіст. І тут нема чого довго думати. А от тобі, Юро, можливо, доведеться допомагати підпільникам. Тримайся Івана Петровича Вершини, слухай його поради. Завтра проведеш мене і підеш у район. Лейтенант чекатиме тебе у міліції о п'ятнадцятій годині. Палац може ще стати підпільникам у великій пригоді. Обов'язково треба впіймати того, хто знає таємницю підземелля.

Тато прикрутив гніт лампи і мовив:

— Іще, Юрку, в бабусиній скрині лежать папки з прадідовими документами. Я на них не звертав особливої уваги, бо написані вони нерозбірливо, та й був певен, що всі ті креслення та схеми давно застаріли. Тепер же, коли ми побули в підземеллі, думка моя щодо них змінилася. Колись давно мій дід запевняв, що в них є якась важлива таємниця, тільки він не знає, з якого боку до неї підступитися. Дід був не вельми грамотний, хоча і вважався неперевершеним ковалем. А показувати ті папери комусь боявся, щоб не дізнався пан Хоткевич. Може, й справді є якась таємниця в тих старих пергаментах і паперах? І про них розкажи Вершині…

Вранці всім селом проводжали мобілізованих. На полі, від самої пристані, крутими хвилями переливалася на вітрі дорідна пшениця. Вона тихо шерхотіла, ніби кланялася людям й запитувала їх здивовано та розпачливо: «Куди ж ви йдете, навіщо мене лишаєте? Ви ж мене посіяли, виростили, он яка я гінка видалася, яке маю ваговите колосся. Скоро вже дозрію, і мене треба буде збирати, давати лад урожаєві… Хто ж тепер жнивуватиме?»

Ідуть чоловіки та парубки на війну, а дома стільки всього лишається незробленого, не доведеного до кінця. І кожен відчуває, розуміє, що, може, востаннє йде цією знайомою з дитинства польовою дорогою. Юрко ступав поруч батька. Ніс речовий мішок і міцно тримав батька за руку, боячися відпустити. Підійшли до пристані. Тихо схлипували жінки, тулилися до чоловіків, припадали до синів, просили їх берегти себе, наказували скоріше повертатися додому. Неподалік озвалася гармошка і тут же змовкла, бо пролунала команда шикуватися. Чоловіки, парубки почали похапцем прощатися, пригортати дітей, жінок, дівчат. Батько поцілував маму, сказав:

— Тримайся, Маріє! Бережи дітей!

Потім попрощався з дітьми, швидко став у стрій. Знову пролунала команда, і мобілізовані по хисткому дощатому трапу рушили на пароплав. Тато поставив речовий мішок на підлогу, схопився за поручень і мовчки дивився з палуби на свою засмучену родину. Невдовзі на пароплав зійшли всі мобілізовані, забрали трап. Над Прип'яттю прокотився густий, басовитий гудок. Пароплав поволі почав відходити від берега, розвернувся на глибокому, зупинився на хвилину навпроти пристані. На палубі стояли чоловіки, махали руками, кашкетами, щось гукали, але вітер доносив лише уривки слів.

Батько подався вперед, невідривно дивився на своїх у натовпі на березі. Поруч нього видніється кремезна постать коваля Максима Середи. На березі стоїть вся його родина, тітка Варка і дев'ятеро синів і дочок. Нема лише старшого сина, Олексія, він десь там, у Бресті. Це вже втретє тато з Максимом Середою разом рушають на війну. Спершу забрали їх молодими парубками на першу світову, і вони довгі чотири роки гибіли в окопах від куль, голоду й холоду. Повернулися з революцією на часину додому і зразу ж гайнули до червоних козаків, до Віталія Примакова. І знову довелося воювати довгих три роки з біляками та інтервентами. Тепер вони знову, втретє, йдуть на війну з фашистами.

У Юрка котяться по щоках гарячі сльози. Важко розлучатися з татом, страшно й думати про ту небезпеку, яка чекає його там. Тато найкращий Юрків друг і порадник. Завжди він йому допомагав, учив. І не було такого випадку, щоб вони не порозумілися між собою. Ніяково Юркові плакати на людях, але тут сльози на очах в усіх.

Юрко стояв як скам'янілий, тримав за руку заплаканого Санька і мовчки дивився на пароплав, який на очах ставав усе меншим і меншим. Галя голосно схлипувала, витирала хусточкою заплакані очі. І тільки мама не плакала, очі в неї були сухі, ніби виболені. Вона, завжди привітна, весела, за ці дні дуже змінилася, обличчя в неї стало надто зосередженим, тривожним і водночас рішучим.

Потім все на кораблі злилося в одну темну пляму — і вже не видно на палубі ні чоловіків, ні човна, що стояв прикритий брезентом на високому борту. Пароплав танув на очах, перетворювався на невеличку, ледь видиму цятку. Та ось і вона зникла в голубому тремтливому мареві. Тільки дим, як прозора, невеличка хмарина, все ще снував на обрії. Невдовзі вітер розвіяв чорно-сині смугасті пасма, і не стало ніякого сліду від пароплава.

Юркове обличчя вже було сухе, і він перевів погляд на своїх. Дивлячись на відразу постарілу матір, на Галю, на малого Санька, хлопець боляче відчув, що прийшло страшне, ще незнане горе, і це тільки початок великого і кривавого лиха. Але водночас Юрко збагнув, що ось одразу на нього лягає відповідальність за Санька, Галю, матір. Тепер він мусить стати їхнім захисником і порадником.

Першими ознаками війни тут, у Жовтневому, були тільки сумні й мовчазні постаті жінок і дітей, котрі щойно провели на фронт своїх рідних. А десь там, на заході, вже палають міста, села, сунуться по нашій землі танки фашистів. Щоправда, й на берегах Прип'яті, десь у лісах, шастають ворожі диверсанти, казала ж Віра Миронівна, що гітлерівці скинули десант в Погребищанському лісі, а Іван Гончар розповідав про фашистських диверсантів на Васильківських Дачах. І в їхньому селі затаївся ворог. Він знає таємницю замку і звідти, очевидно, вів радіопередачі. Треба негайно встановити, хто це там господарював, хто залишив газету з підкресленнями червоним олівцем, зберігає там зброю. Сьогодні піде Юрко в район, розповість лейтенанту Вершині про підземелля, виконає татове доручення. Треба якнайскоріше забрати звідти зброю і впіймати того вовкулаку, який внадився в підземелля.

Берегові мовчки поверталися додому. Зайшли на своє подвір'я і нерішуче зупинилися перед ґанком, не зважуючись зайти до хати. Зараз вона здавалась непривітною, спорожнілою. Не було батька…

Мати підійшла до Юрка, обняла і, як маленькому, витерла сльози.

— Не плач, Юро, не треба. Будемо чекати нашого тата, і він повернеться. Я вже проводжала його колись на громадянську, і він повернувся додому живий і здоровий.

Мати торкнулася Юркового чола і скрикнула:

— Ой, лишенько, та ти ж увесь гориш! Як же я зразу не помітила… Лягай, треба поміряти температуру.

Температура справді була висока, і мати докорила Юркові:

— Мабуть, знову купався в ставку і застудився. Покличу Оксану Василівну, хай огляне тебе…

Фельдшерка Оксана Василівна працює в Жовтневому вже років з двадцять. Юрко дуже шанує цю жінку, під час громадянської війни вона була медсестрою в Червоній Армії.

Фельдшерку в селі поважали, бо до людей вона була добра, чула, не було жодного випадку, щоб Оксана Василівна не допомогла хворому.

Юрко повертався в ліжку, важко зітхав, отак несподівано застудитися. Дуже холодна вода в затоплених льохах. У парку багато дерев, вони затіняють льохи, і вода в них майже не нагрівається. А з Іваном вони таки довго бовталися в тій ковбані. Але ж і зброї дістали чимало. Буде тепер у батальйоні станковий кулемет і гвинтівки зараз не зайві.

Ось до хати зайшла з мамою й Оксана Василівна. Довго вона слухала Юрка, то до грудей, то до спини прикладаючи холодну трубку. Її русяві, аж золотисті брови хмурились, і нарешті вона запитала:

— Де ж це ти, Юрку, вмудрився так застудитися?

Юрко промовчав, не будеш же розповідати, що пірнав на дно затопленого підземелля, довго кис у холодній воді.

— Боюсь, — продовжувала фельдшерка, — коли б не було запалення легень. У боку коле?

— Коле…

— Треба ставити банки, — порадила матері,— а потім побачимо, може, доведеться везти в район і в лікарню класти.

Оксана Василівна дістала з сумки коробочку, поклала її на стіл, сказала:

— По одній таблетці тричі на день. Пити гаряче молоко, чай з малиною та липовим цвітом і лежати, поки не спаде температура. Завтра вранці зайду.