Чтение онлайн

— Страшно?

— Трохи. А що як там хтось є? Я чув, що поліція влаштовує тут зпсади, перехоплює оточенців. За кожного впійманого оточення німці дають пачку махорки й півлітра спирту.

— Не бійся! — впевнено прошепотів Володя. — Поглянь, що я прихопив з собою, — він дістав з кишені пістолет і повертів ним перед Юрковими очима. — Натрапимо на поліцаїв — стрілятиму. Тільки нема в підземеллі ніяких поліцаїв. Минулої ночі оточенці убили Панаса Шрамка, старшого поліцая, так бобики цілий день справляли поминки. Вони й зараз дудлять горілку в Марфи Риженчихи і грають в дурня. Хто програв — ставить півлітра перваку.

Хлопці обережно підійшли до входу в каменеломню. На них дихнуло важке, просякнуте прілістю та грибами повітря.

— Світити?

— Зачекай, — зупинив його Юрко, — давай спробуємо знайти потрібну виробку навпомацки. Коли ми вперше були з татом в підземеллі, то вийшли до цього виходу, як поверталися назад — я порахував виробки. Наша п'ятдесята. Страшно запалювати свічку. І давай уважно рахувати старі виробки.

Важко йти в темряві штольнею. Але так безпечніше. Юрко тримається за холодну вогкувату стіну, часто натикається на отвори колишніх виробок. Десь тут має бути поворот, а за ним закапелок з мідними зірочками на кам'яній стіні. Тихо в каменоломнях — ніде й не шелесне. Тиша повисла навколо, і здається, що її можна навіть слухати, доторкнутися до її густого плетива. Серце калатає від напруги і ледве не вискочить з грудей.

Нарешті поворот. За ним і потрібна п'ятдесята виробка. Хлопці тихо, намагаючись не шарудіти ногами об кам'яну підлогу, переступили високий поріг. Тепер хочеш не хочеш, мусиш запалити свічку. У темряві не можна знайти мідні зірочки.

— Засвічувати? — знову пошепки запитує Володя.

— Давай, — нерішуче погоджується Юрко, — звідси вже світло не так видно, як у штольні…

Спалахнув сірник, затріщав гніт свічки і тремтливе, непевне світло ковзнуло по низькій, навислій над головою стелі. На кам'яній стіні ледь виднілися замащені сірою фарбою мідні блискітки. Не помилилися, точно знайшли потрібну виробку. Юрко наблизився до мідних блискіток, звично натиснув на потрібні бляшки. Кам'яний блок беззвучно повернувся. Лише там, в глибині масивних дверей, глухо клацнула невидима пружина і зразу відкрився широкий прохід, що вів до кімнати Червоної красуні.

Хлопці швидко зайшли в просторий коридор. Юрко попросив Вовку:

— Присвіти, бо не знайду потрібні зірочки.

Давні блискітки покрилися зеленавою сниддю і їх майже не було видно на сірому граніті. Світло свічки упало на ряди мідних цяток, і Юрко поставив кам'яний блок на його попереднє місце. Хлопці полегшено зітхнули. У підземеллі вони відчули себе певніше, хоча й тут їх не залишав страх та непевність. Згадувалася зустріч з паном Хоткевичем та Сиволапом. Володя віддав Юркові свічку, прошепотів:

— Тримай, а я йтиму з пістолетом. Якщо нарвемося на чужого — стрілятиму. Тільки ти не забігай наперед, бо ще й тебе можу зачепити.

Юрко взяв свічку, знизав плечима:

— Вигадуєш казна-що! Хто зараз тут може бути? Хіба що лейтенант Вершина або його помічники.

— Хто його знає… З пістолетом почуваєш себе певніше. Як не як, а зброя!

Полум'я свічки ледве пробиває непроглядну темінь. Воно вихоплює шмат стіни, сягає на мить високої, помережаної кам'яним орнаментом стелі, тут же безсило падає на рівну, ніби відполіровану підлогу і знову починає безпомічно ковзати по стінах. Щодалі напруження мимоволі зростало: а що, коли в німотних коридорах або в кам'яних приміщеннях затаївся хтось чужий, чатує за кожним їх кроком, тримає на мушці пістолета або автомата. І досить тому невідомому натиснути на курок, як вони обидва впадуть мертві на кам'яну підлогу. Серце то завмирає від найменшого шереху, то починає несамовито калатати. Володя зупинився, дістав з кишені піджака флягу, обтягнуту тонким сірим сукном, простяг Юркові:

— Хочеш води? Холодна, з нашої криниці. Юрко заперечливо похитав головою:

— Не хочу!

Гніт свічки зачадів, його треба було б обрізати, але в хлопців не було ножиць. Юрко нахилив свічку, і на руку впало кілька гарячих крапель стеарину. Він поморщився від болю, сказав Володі:

— Пий і підемо в кімнату Червоної красуні, візьмемо електричний ліхтарик.

Володя випив води, витер рукавом губи, сховав у кишеню флягу, мовив полегшено:

— Зразу від серця відлягло! Душно мені стало під цим німим камінням. Тепер пішли візьмемо ліхтарик.

У кімнаті Червоної красуні, здавалось, нічого не змінилося, але ліхтарика в столі вже не було. Зникла й синя папка, в якій лежали списки їхніх односельчан, тих, хто активно підтримував більшовиків.

Володя розгублено зиркнув на товариша, сказав:

— Нема ліхтарика! Зник! Мабуть, тут був лейтенант Вершина і прихопив його під час відвідин. Я ж точно пам'ятаю, що ліхтарик лежав у цій шухляді на синій папці.

— Нема, то й нема, — заспокійливо мовив Юрко. — вистачить нам двох свічок. І місяць зараз світить як панікадило. Давай братися за роботу!

Хлопці пішли коридором, що вів до квадратного приміщення, в якому зберігалася зброя й стояв на столі станковий кулемет. Тьмяне світло свічки упало в закапелок, вихопило з темряви череп закатованого повстанця. Володя спіткнувся на рівному місці і випустив з рук пістолет. Зброя глухо брязнула об підлогу. Він підняв пістолет і жалібно простогнав:

— Не можу йти далі… Ноги підгинаються! Тремчу, як той заєць. Ніколи не думав, що я такий страхополох. Краще давай, поки ще нічого не сталося лихого, повернемо назад. А що буде, як у Зоряній і справді є вартові? Там нам каюк буде!

Юрко сам потерпав від страху й чудово розумів стан свого товариша. Справді на них чигає неабияка небезпека. Тут уже сумніватися не доводиться. І в нього ноги зробилися неслухняними, руки дрібно тремтіли, через що вогник свічки дрижав, сполохано пострибував по стінах. Хлопець ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, навіть тоді, коли несподівано виявили в цьому підземеллі пана Хоткевича з Сиволапом. Тоді все було інакше. Звичайно, зустріч у підземеллі з такими досвідченими і запеклими ворогами була смертельно небезпечною. Але хлопці, пильнуючи за ними, знали, що в палаці, в селі, на переправі кругом свої, надійні люди і вони зразу прийдуть на допомогу. Нині все змінилося. У селі порядкують фашисти. Їхня варта знаходиться на подвір'ї палацу, мабуть, німці розмістилися і в самому палаці, їх повно на переправі, в селі, всюди окупанти. Зараз їхня сила, їхнє право. Провалився — на допомогу не сподівайся. Повісять на майдані, як учительку і родину лісника, без суда і слідства. І з рідними розправляться. Можна не сумніватися, що пощади не буде нікому. Юрко раптом уявив, як ведуть його матір до шибениці, і йому стало ще більш моторошно. Але тут же хлопець ніби наяву побачив учительку Ніну Павлівну, почув її сповнені ненависті до окупантів і пройняті вірою в перемогу слова: «Борітеся — поборете!»

Ні, треба йти вперед, треба переховати в підземелля зброю. Це й буде боротьба з загарбниками, їхня хай і невелика допомога Червоній Армії, тату, який зараз на фронті відстоює рідну землю від фашистів. Це з тих автоматів, що їх поскладали гітлерівці в палаці, завтра вони будуть стріляти в тата. І він, Юрко, міг перехопити цю зброю, але злякався, не відважився — і не виконав задумане. Згадка про батька зразу додала сили і впевненості. Хіба ж тато зараз там, на фронті, не важить своїм життям? І йому страшно! Але він воїн, захисник рідної землі і мусить чесно виконувати свій обов'язок. Треба пересилити страх, діяти. Піти таємним ходом в палац, забрати в німців припаси, зброю, обмундирування і все те передати партизанам. Не фашисти стрілятимуть з тих автоматів, а наші, партизани…

— Ні, Володю, підемо далі, — твердо мовив Юрко до товариша, — ти правду говорив, що треба в фашистів позичити хоч трохи зброї. Не позичимо — стрілятимуть з неї в наших бійців. Давай пересилимо страх і будемо діяти!

— Давай пересилимо, — погодився Володя, — хоча легко сказати, а важко зробити! І все ж ми повинні виконати те, що задумали.

У квадратній кімнаті все лишилося без змін. У кутку лежали гвинтівки, шаблі, коробки з патронами. На столі стояв кулемет і насторожено зорив за хлопцями своїм ледь примітним в напівтемряві вічком. На підлозі звивалася довжелезна кулеметна стрічка.