Чтение онлайн

— Куди ж ми пішли!.. — розгублено прошепотів Юрко. — Повертай назад…

І вже цілком зорієнтувавшись, рушили до виходу з каменоломні. Десь тут на гранітному блоці, вмонтованому в стіну виробки, повинні бути мідні блискітки. Юркові здається, що він майже бачить їх.

Він поволі шарить руками по холодній шорсткій стіні але кругом тільки суцільний камінь. Вже аж пучки боліли аж піт виступив на тілі, а блискіток знайти не міг. «Тепер кінець, — холодним вужем заповзла в душу думка, — ніяка сила не допоможе вирватися на волю…» Хіба що випадок, але мало надії на таке чудо, що хтось свій навідається у підземелля. Загинуть вони з Вовкою страшною і безглуздою смертю… Уже й зараз страшенно хочеться пити, в горлі пересохло, в грудях ніби вогнем палить. А що буде через два-три дні?.. І все через безпечність і недбальство!.. Сам же вчора повчав Вовку, що треба бути обережним і завбачливим, а навіть сірників не захопив… І взагалі до кінця не обміркував, чим усе це може скінчитися. А вже ж була наука, коли в них з батьком погас тут ліхтар. А Юрко тоді ще ляду хотів закрити. Добре, що тато і ляди не дозволив закрити, і сірники в кишені припас…

— Ну що, є? — з надією спитав Вовка.

— Я їх не знайду…

— Ти що, Юрку, шукай, шукай ще!..

І Вовка теж заходився обмацувати кам'яну глибу. Він, як сліпець, тикав руками в різні боки, але стіна була мертва. Врешті і він безсило опустив руки:

— Все, капці нам… Так ми їх до скону не знайдемо… Де ж поділася пачка з сірниками? Коли б же було знать, що таке скоїться, то взяв би запасну пачку сірників… — катував себе Вовка.

Юрко знеможено сів на підлогу, прихилився до вологої стіни, лизнув її язиком. Та від того ще більше захотілося пити. Хлопець сидів і гарячковито думав, що робити далі… Тільки не піддатися паніці… Треба думати! У найбезнадійніших ситуаціях, казав тато, все ж є якийсь вихід… «Сірники нікуди ж не могли зникнути, вони десь тут!..» Зосередитися, заспокоїтись, пригадати, що було до того, як вони поснули…

…Він ліг на диван, а Вовка пішов принести шинелі. Кинув їх на диван… Потім Володя одягнувся в шинелю, почав крутитися по кімнаті… А тоді Юрко сказав йому, щоб гасив світло і лягав спати.

— Вовко!.. — смикнув він товариша. — Ану, товчи головою об стіну і думай, коли ти востаннє тримав сірники! Скинув шинелю, а що далі?!

— Здається, я поклав їх на столі коло пістолета… Пістолет є на місці, а сірників нема! Зникли!

— Ще думай, Вовко!..

— Слухай, — раптом збадьорився Вовка, — пістолет!.. А що як ми вистрелимо… Повинен бути спалах… Розумієш! можна буде знайти блискітки!..

— Ти що, ще тільки не вистачало тут стрілянини!.. І так уже нашуміли… І не буде ніякого спалаху!

— Може, блисне… — ще не міг розпрощатись із своєю ідеєю Вовка.

— Ти вже сірниками блиснув, вистачить, — сердито спинив його Юрко. — Краще думай, куди ти їх подів!.. Ти підійшов до столу в шинелі і тримав у руках сірники й свічку, а далі…

— Пригадав! — радісно вигукнув Володя. — Точно пригадав! Я поклав сірники у кишеню шинелі! Поклав, а тоді ми вкрилися нею.

Хлопці, уже не вибираючи дороги, наосліп кинулись до місця їхньої ночівлі, попадали на диван і почали вивертати кишені в шинелях.

— Ось вони голубчики, — хрипко вигукнув Вовка. — Живемо!..

Він похапцем запалив сірник і засвітив свічку. Тремтливий вогник освітив кам'яну світлицю. Зі стіни на хлопців лагідно і водночас ніби трохи насмішкувато дивилася Червона красуня. Вовка міцно тримав у руках дорогоцінну пачку сірників.

— А тепер додому! — командував Юрко.

Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.

— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.

— Що ти знаєш?..

— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!

Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»

Юрко подивився на Володю і розреготався.

— Ти чого?..

— А ти глянь на себе, як порося в шоколаді!..

— На себе краще подивися! — незлобливо відказав Вовка. — Ти теж, як той підсвинок, вечеряв шоколадом і не вмивався. А це могли в такому вигляді і в село попертися.

Хлопці вмилися, порозчісували розкошлані чуби, почистили одяг і берегом Прип'яті подались додому. Біля пристані Юрко зустрів Оксану Василівну. Побачивши хлопця, запитала докірливо:

— Де це ти пропадав цілу ніч? Мати сама не своя пішла на роботу. Тут і так пекло в селі, а ти ще коники викидаєш.

Юрко промовчав, нічого не відповівши на докори. Що тут скажеш? Ганебно вийшло. А мама, бідолашна, через нього, дурня, хвилювалась…

— Бачила недавно Петровича, — серйозно вела далі фельдшерка, — просив попередити тебе, щоб ти був готовий до зустрічі з гестапівцями. «Знайомство» має відбутися з дня на день. Доведеться тримати екзамен на расову приналежність. Як з твоєю новою «біографією»?..

— Вже вивчив, Оксано Василівно, — винувато усміхнувся Юрко, — детально знаю житіє «своїх» предків, можу про кожного розповісти у кількох колінах.

— Добре. Настав, Юрку, час задуманої операції, і твоя роль у ній важлива і небезпечна… Конкретно твого завдання не знаю, бо у підпіллі кожен повинен знати лише те, що стосується його особистої діяльності. Такий закон підпілля — сувора конспірація. Мені доручено передати тобі, що фольксдойч Юрген Берг мусить довести своє арійське походження.

— А як це і коли?.. — не дуже певно запитав Юрко.

— Лейтенант наказав, щоб ти прийшов двадцятого серпня о дванадцятій годині до старостату і чекав там приїзду коменданта Штарка. Комендант приїде з перекладачкою Вірою Миронівною, твоєю колишньою вчителькою.

— Віра Миронівна перекладачка?! — недовірливо запитав Юрко.

— Головна перекладачка, — уточнила Оксана Василівна, — сільськогосподарської комендатури, працює у відділі перепусток.

— А що я повинен робити в старостаті? — допитувався Юрко.

— Побачиш, — ухильно відповіла фельдшерка, — все залежатиме від обстановки. Важко передбачити все наперед. Будеш діяти, як порадить тобі Віра Миронівна. І постарайся вчасно прийти до старостату.

— Зроблю все, як ви сказали, — вже радісно всміхнувся Юрко.

— От і добре, — підбадьорливо мовила фельдшерка. — Основне — не хвилюватися, вести себе спокійно, без зайвої напруги. І все буде гаразд. Можливо, скоро з тобою зустрінеться Вершина, і тоді багато чого зразу виясниться.

Ще на світанку, коли хлопці спали в підземеллі, до Берегових прийшла Вовчина мати, тітка Варка. Вона привіталася, сказала вибачливо:

— Довелося йти до вас спозаранку, бо сама не змогла намолоти борошна на перепічку. Оце виміняла в діда Панасюка за Миколин піджак жорна, а їх і з місця зрушити не можна. А тут поліцаї загадали йти на роботу. Цибулю наказано вибирати. Не підеш — в льох посадять. Марина Комличкова позавчора в льоху цілу ніч висиділа. Дитина прихворіла, вона й лишилася дома… Страшне життя настало! Так ви вже будіть мого парубка, нехай іде додому та допоможе покрутити ті прокляті жорна!..