Чтение онлайн

Солдати ще трохи порозмовляли і пішли з Зоряної кімнати, а хлопці стояли в темноті, боячись поворухнутися. Потім, ще трохи перечекавши, Юрко запалив свічку, дбайливо заткнув ватою чорну рурку, і хлопці не змовляючись рушили в кімнату Червоної красуні, як подумки Юрко назвав округлу кам'яну залу, в якій знаходився портрет молодої вродливої дівчини.

— Засвітимо люстру? — запронував Вовка.

— Як хочеш, — відповів Юрко, сідаючи на широкий диван. — Зараз треба трохи перепочити.

— Засвічу люстру, повечеряємо і поспимо, бо на світанку в селі найбільше вештаються патрулі.

Володя став на стілець, засвітив лампу і тут же стрибнув на підлогу, задоволено оглядаючи враз звеселіле приміщення.

Потім хлопці пішли до своїх «трофеїв», принесли трохи припасів на вечерю. Володя, як добрий господар, пригощав Юрка шоколадом, цукерками, печивом, запропонував покуштувати згущеного молока. Коли він давав Юркові цукерку в лискучій барвистій обгортці, вона випорснула з рук і упала під диван. Вовка нагнувся, щоб дістати цукерку, і побачив під диваном шкіряний чемодан та пузату валізу з блискучими замками.

— Під диваном чемодан і валіза, — не підводячись сказав він. — Давай подивимося, що там сховано.

У величезному шкіряному чемодані лежав випрасуваний мундир з золотими еполетами. На зеленому френчі зблискували невеличкі хрести.

— Це Георгіївські хрести, — пояснив Володя, — найвища нагорода в царській армії. У мого діда було три таких хрести. Золоті. Їх здали в торгсін у голодні роки…

Під френчем лежала кобура з пістолетом, кортик, срібний портсигар. Володя розкрив його, і в кімнаті несподівано пролунали урочисті слова: «Боже, царя храни!»

Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.

Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках:

— Візьмемо?

— Нічого не будемо брати, — рішуче мовив Юрко.

— Чому? І цукерок не будемо брати?

— Нічого не візьмемо, — повторив Юрко. — Треба почекати, поки ці німці, що отаборилися в палаці, виїдуть з села. Попадемося з шоколадом або цукерками, і накинуть на шию зашморг. Можуть фашисти виявити пропажу, і на кого в першу чергу впаде підозра? На тих, хто носив вантажі, бачив, де що лежить. Проведуть обшук. І що буде, коли знайдуть в нас хоча би одну цукерку? Треба бути дуже обережним та завбачливим. Забув ти пістолет на підвіконні, а через «таку дрібничку» могли й головами накласти. Тут би німці з усіх, хто носив вантажі, душу б витрясли.

— Я ж ненавмисне, — вибачливо озвався Володя. — Так уже вийшло по-дурному. Забув…

— Не можна нам нічого забувати, — роздумливо мовив Юрко, — ні мені, ні тобі! То правильно сказано, що підпільник, як і сапер, помиляється лише раз у житті.

— Як кому пощастить, — замислено відповів Володя, — Як кому на роду написано. Чому бувать — того не минувать.

— Неправда, — заперечив Юрко, — від людини тут багато чого залежить. Казав мій тато, що кожна людина коваль свого щастя.

Хлопці вирішили покуняти до ранку, а як настане день, вибратися з підземелля й піти додому. Блукати в селі в комендантську годину дуже небезпечно.

У кімнаті Червоної красуні було холоднувато. Від кам'яної стіни тягло вільгістю.

— Тихо як, — Володя сонно щулився, — і холодно. — Скоро й дрижаки почнуть бити. Поснемо й застудимося в цьому кам'яному льоху.

Володя підвівся з дивана, пішов до квадратної кімнати і приніс тюк з есесівськими шинелями. Він розпоров його кортиком і кинув на диван дві шинелі. Потім дістав ще одну, натягнув її на себе і, високо піднімаючи ноги, як той гусак, пройшовся по кімнаті, зупинився перед Юрком, презирливо закопилив губу:

— Шнель! — вигукнув він. — О гросе швайн! Сакрамент! Доннер ветер!

— Гаси лампу, — несхвально відгукнувся на Володину витівку Юрко, зручніше вмощуючись на дивані та вкриваючись шинеллю, — бо пора спати.

Володя засвітив свічку, став на стілець, погасив лампу, і пішов до дивана. Дмухнув на свічку — і хлопців огорнула суцільна темрява.

Незчулися, як поснули. Першим прокинувся Юрко і спершу ніяк не міг збагнути, де він, чому навколо така темінь і ніде не сіріє хоча би одна шибка. Хлопець почав мацати навколо себе, натрапив на Вовчину голову — і все враз пригадалося. Це ж вони в підземеллі, в кімнаті Червоної красуні!.. Скільки ж вони отак проспали! Мабуть, надворі вже день, люди про обід думають, а вони ніяк не виспляться…

Юрко поторсав Вовку за плече:

— Вставай!.. Чуєш! Додому треба поспішати, там вже не знають, що й думати, де ми.

Володя сів, позіхнув, відповів незадоволено:

— Чого квапишся, ще б трохи подрімати…

— Дома будемо дрімати. Запалюй свічку і будемо виходити.

Володя знову голосно позіхнув, підвівся з дивана, пошарив рукою по столі, шукаючи сірники. Пальці натикнулися на пачку з печивом, на цукерки, шоколад, а сірників не було. Вовка ще й ще раз перемацував усе на столі, а сірники наче випарувалися. Про це йому не хотілося казати товаришеві. Але врешті не витримав, сказав перелякано:

— Юрку, нема сірників!

— Як це нема? — сполошився той.

— Нема, — голос у Вовки тремтів, — отут я їх на стіл поклав, як лягав спати, а тепер ніяк не можу знайти. Увесь стіл вимацав, а пачки немає. Може, на підлогу впала…

Володя став на коліна і почав обмацувати підлогу навколо столу. Сірників ніде не було. Хлопці потерпали від страху. Без сірників їм ніколи не вибратися з кам'яного мішка, в такій темряві не знайдеш блискіток.

— Куди ж ти їх засунув? — стривожено допитувався Юрко. — І що ж нам тепер робити? І все через твою неуважність. Тепер ми як ті миші в пастці.

— Пішли навпомацки, — несміливо запропонував Володя, — спробуємо в темноті знайти блискітки і відкрити вихід у каменоломні.

— Нічого ми не відкриємо, — сердито буркнув Юрко. — Це все одно, що знайти голку в копиці сіна.

— І все-таки спробуємо, — винувато просив Вовка, — а то ось тільки від спраги можна дуба дати…

Юрко встав з дивана і, тримаючись рукою за стіну, почав пробиратися до виходу. Широкий кам'яний коридор ніби повужчав, ноги спотикались на рівній підлозі. Кам'яній стіні, здавалось, не буде кінця. І раптом наткнулися на ящики з автоматами. Тільки тепер збагнули, що пішли в протилежний бік.