Чтение онлайн

— Що ви собі думаєте, — розгнівано почала вона, пильно дивлячись на матір. — Як же ви могли приймати в своїй хаті таких гостей? Ви знаєте, хто сьогодні їв у вас юшку?

— Німці,— стомлено проказала мати.

— Полковник гестапо, — злякано промовила Галина Іванівна. — полковник!

— Ну й що? — знизала плечима мати. — Прийшли і пішли!

— Що ж ви собі далі думаєте, — злякано продовжувала Галина Іванівна, — і Юрко бігає, прислужує фашистам! А що буде, як прийдуть наші?

— Свято велике буде! — всміхнулася мати.

— І ви ще смієтеся? — обурилася Галина Іванівна. — Невже ви не розумієте, як усе це оцінюється? У вас гостював комендант, полковник гестапо, начальник поліції, староста! Це ж відверте, активне співробітництво з окупантами! А це страшно!..

— Не журіться, Галино Іванівно, — заспокоїла біженку мати, — якось воно та буде, прийдуть наші — розберуться.

Галина Іванівна заперечливо похитала головою:

— Подумайте про майбутнє своїх дітей. І нас ви ставите в незручне становище. Я мушу сказати вам, як думаю, попередити вас, застерегти! Чому фашисти прийшли саме до вас? Он скільки хат у селі, а вони вибрали вашу! І чого це Юрко ваш бігає навколо фашистів, крутиться, як та дзиґа? Ти ще, Юрку, молодий, а вже перекреслюєш своє майбутнє! Що ти скажеш, як прийдуть наші?

— Отак і скажу, — задерикувато відповів Юрко, — під час нальоту фашистських літаків урятував родину командира Червоної Армії. Потім виніс з поля бою пораненого підполковника! Можна буде й ще дещо розповісти.

— Це, хлопче, не жарти, — застерегла Юрка біженка, — мова йде про дуже серйозні речі.

Галина Іванівна вже з порога сказала матері:

— Ви нас порятували, прийняли, як своїх, але ми не можемо далі залишатися у вас. І ми переберемося на іншу квартиру. Прошу вас не ображатися!..

— Перебирайтеся, — погодилася мати, — вам видніше…

— Мамо! — вигукнула Леся. — Як ти можеш таке говорити? Я нікуди не піду! Не буду переходити ні на яку квартиру!

— Сама тут залишишся? — непевним голосом запитала Галина Іванівна.

— І залишуся! — стояла на своєму Леся. — Не можна так! Нам Марія Федорівна стільки добра зробила. Юрко нас всіх порятував, а ми образилися, будемо переходити на іншу квартиру! До вас фашисти приходили! Ну й що як приходили?

— Як що? — знову обурювалася Галина Іванівна. — Подумай, що воно робиться! Комендант приїхав у гості, полковник гестапо! Я не за себе боюся, за вас! Про нашого батька думаю!

— Хай хоч Гітлер сюди прийде, — розсердилася Леся, — а я знаю, що Марія Федорівна і Юрко — радянські люди!

Юрко захоплено і здивовано слухав, як Леся захищала його і матір, і ніяк не міг збагнути, чого вона так впевнено відстоює їх. Невже, подумав Юрко, Леся дізналася, що вони підпільники? Але ж такого не може бути! Не могла Леся догадатися про їхній зв'язок з підпіллям…

Під вечір наступного дня до Берегових зайшла дочка лісника Свічки Оксана. Вона поклала на стіл велику в'язку сушених білих грибів, попросила матір:

— Дайте мені, Маріє Федорівно, червоної заполочі. Почала рушник вишивати, а червоних ниток немає.

— Чи не заміж збираєшся? — пожартувала мати. — Але ж женихи тепер на фронті.

— Чого там, — сердито махнула рукою дівчина, — проходу від них немає. Оце, як ішла до вас, причепився Тимофій Шлапак, виходь за нього заміж! До чого ж підла й нікчемна личина! Учителя Кошового німцям видав, а тепер носить його годинник і вихваляється своїм злочином! — По обличчю дівчини пробігла відразлива гримаса. — Ледве втекла від клятого поліцая, нахвалявся, якщо не піду за нього заміж, донести в жандармерію, що я комсомолка. От гад повзучий, а ще й учився в нашій школі!..

Мати підійшла до столу, взяла в'язку грибів.

— Спасибі, Оксано, за гостинець! Які ж красиві боровики. Один в один! Де це ви їх збирали?

— У Стрілецькому лісі,— відповіла Оксана, — там є багато грибних місць. І зараз грибів повно.

Мати дістала з полиці пачку червоної заполочі, подала Оксані.

— Це добрі нитки, не линяють. Тут тобі на п'ять рушників вистачить.

— Спасибі,— подякувала дівчина, — люблю вишивати, Хоча тепер і не до вишивання.

— Іди, Оксано, — запросила мати, — на роботу у вишивальну майстерню. Пайок будеш мати, комендант аусвайс видасть і на роботу в громадське господарство не ходитимеш. І поліція не так чіплятиметься.

— Спасибі,— ухильно відповіла дівчина, — тільки зараз треба картоплю вибрати, лад на городі дати, а на зиму можна й за вишивання зачепитися.

Оксана старанно зав'язала нитки в білу хусточку, зиркнула на Юрка:

— Проведи мене трохи, бо страшно одній берегом ходити. Боюся, що Шлапак знову причепиться. Дожилися, — ремствувала дівчина, — серед білого дня й вулицею не пройти.

— Хай проведе, — підтримала Оксану мати, — тільки чи захистить Юрко тебе від того поліцая?

— Захистить, — упевнено відповіла дівчина, — Шлапака Юрко на весь вік провчив.

— Коли те було, — невесело всміхнулася мати, — а тепер у Шлапака гвинтівка, і кожен день у горілці мокне. Таке життя настало, що краще уникати зустрічей із такими пройдисвітами.

Коли вийшли на берег, Оксана взяла Юрка під руку, прихилилася до нього, прошепотіла:

— Юрку, голубчику, скажи, будь ласка, чи можна у вас вересового меду купити?

Почувши довгожданий пароль, Юрко відчув, як у грудях радісно закалатало серце. Юрко хотів дати відповідь, та враз мимоволі насторожився: пароль сказано неточно. Він пам'ятає, як лейтенант застерігав — не відповідати, якщо в паролі буде найменше відхилення.

Оксана насторожено дивилася на хлопця, чекала відповіді. Врешті не витримала, запитала:

— Чого мовчиш? Ти що повинен мені відповісти?

— Що ж я маю відповісти, — знизав плечима Юрко, — хіба ти сама не знаєш, що в нас нема пасіки і меду ми не продаємо, ні гречаного, ні тим більше вересового.

Дівчина сердито накинулася на Юрка:

— Невже ти не знаєш, про який «медок» іде мова? Не розумію, чого ти хитруєш!

— Так нема в нас, Оксано, ніякого меду! — стояв на своєму Юрко. — І навіщо тобі той вересовий мед?

— Не розумієш, — сердито мовила дівчина, — тоді слухай, як кажуть, відкритим текстом. — Вона геть стишила голос — Вершина наказав тобі зараз прийти до нас. Він чекає в хатині. А ти мусив мені відповісти: «Нема медку — весь німчики поїли!» Ти ж ні з того, ні з сього почав викаблучуватися.

— Правильно, «Нема медку…»

— Ой, Юрку, вибач: «Чи можна у вас вересового медку купити?..» А ти такий точний!..

— Не в мені справа, Оксано, лише через те, що добре знаю тебе, вірю тобі, відповідаю на пароль. Але, ти ж знаєш, пароль ще й для того придумується, щоб на його секретах спотикався ворог…