Чтение онлайн

Староста благально зиркнув на перекладачку:

— Пані Віро! Скажіть, що дарую!

Штарк міцно потис Щупаку руку, зворушено подякував:

— Данке шьон, пане староста!

Щупак підхопився з стільця, побіг у сусідню кімнату, вніс патефон, поставив платівку з німецькою народною піснею. Комендант сів у крісло, обтягнуте червоним плюшем, слухав патефон і задоволено повторював:

— Чудово!..

Перекладачка підвелася з-за столу, вибачливо звернулася до коменданта.

— Гер Штарк, дозвольте мені пройти на берег Прип'яті. У мене від слив'янки трохи запаморочилася голова… А крім того, я виросла в цьому селі, тут минули мої дитячі роки. І я хочу поглянути на знайомі місця, згадати минуле.

— Звичайно, фрейлейн Віра, — промовив комендант, зручніше вмощуючись у кріслі,— ви можете бути вільні.— Німець подивився на годинник — Погляньте на ріку свого дитинства, а рівно в три чекайте мене з палацу. Тут, у пана старости. І ми поїдемо ловити рибу.

Перекладачка вийшла на вулицю і поволі пішла на берег Прип'яті. Тут було все знайоме, рідне. Здавалося, нічого не змінилося, але водночас відчувалася зажура, тривога, неспокій. Рідна земля в неволі! У її рідному селі окупанти зі своїм кривавим «новим порядком!»… І вона, недавня вчителька, зараз роз'їжджає разом з німцями у незавидній ролі перекладачки. Віра Миронівна так і бачить осудливі погляди односельчан. Їй ніхто не сказав ні слова, але скільки зневаги і невисловленого болю було в поглядах близьких людей.

Вона підійшла до Прип'яті, зупинилася на високій кручі. Віра Миронівна й не помітила, як за нею назирці йшли двоє хлопців, колишні її учні Іван Кавунець та Павло Домко. Хлопці ще й досі під враженням того, як до старостату підкотила на фаетоні разом з комендантом їхня вчителька Віра Миронівна. Вона, що вчила їх бути чесними, порядними, вірними своїй Батьківщині, слугує ворогові, можливо, продає радянських людей…

Коли Карл Карлович Зоммер пішов на пенсію, його замінила молода вчителька Віра Миронівна. Випускниця педагогічного інституту сама попросилася в рідне село. Учні добре пам'ятають, як уперше нова вчителька з'явилася в їхній школі. Вродлива, гарно вдягнена, із значком парашутиста на грудях, Віра Миронівна зразу стала улюбленою вчителькою. Ніби радісне пожвавлення сталося в шкільному житті після її приїзду. Учителька створила в селі великий хор, організувала драматичний гурток. За зиму гуртківці поставили в сільському клубі кілька п'єс. Найбільший успіх мала вистава «Сватання на Гончарівці». А Стецька там грав учень Павло Демко. Та ще й як грав, як справжній актор. Сама Віра Миронівна хвалила його талант, а Павло твердо вирішив після закінчення школи поступити в театральний інститут.

Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…

І раптом — німецька перекладачка!..

До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».

Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!

І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»

Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:

— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…

Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:

— На, одержуй!..

Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.

— Пусти!..

Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:

— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!

Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:

— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..

На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:

— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..

Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:

— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!

Кучер підвів хлопця до старостиних воріт, почав ще голосніше кричати, погрожувати лютою карою. На шум з будинку вийшов староста. Побачив на лиці перекладачки кров, зойкнув:

— Пані Віро, що з вами?!

Перекладачка промовчала, а кучер знову дав стусана Павлові, люто процідив крізь зуби:

— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.

Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.

— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?

— Маленька подряпинка, гер комендант!

Кучер підвів Павла до коменданта:

— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!

Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:

— Ваш?

— Наш, пане комендант!

Комендант подумав, наказав:

— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!

— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!

Староста полохливо закивав головою:

— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!

Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:

— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?

Віра Миронівна заперечливо похитала головою:

— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.

— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.

Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.

— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?