Чтение онлайн

— Хто варив?

— Пан начальник поліції…

Майєр подивився на Ситарчука, який мовчки сьорбав юшку, на Щупака, на поліцаїв, і теж заходився їсти. Штарк швидко з'їв миску юшки, і тут же попросив добавки.

— Згодься, Отто, — вдоволено промурмотів комендант, — Що такої смачної страви нам не доводилося куштувати навіть в паризьких ресторанах. Славнозвісна юшка з черепахового м'яса не йде ні в яке порівняння! Фюрер пообіцяв кожному німецькому офіцеру дати на Україні по п'ятдесят гектарів землі. Чудова юшка ще більше утвердила мене в тому, що брати земельний наділ треба на Прип'яті.— Штарк підняв руку і урочисто проголосив:

— Сьогодні я призначаю Юргена Берга своїм особистим рибалкою! А вам, пане старосто, наказую доставляти виловлену рибу в комендатуру!

Юрко переклав наказ коменданта Штарка.

Староста тут же наповнив чарки, проказав захмелілим голосом:

— Вип'ємо, панове, за здоров'я наших визволителів, пана Майєра і пана Штарка. Хан їм добре живеться та добре ведеться!

Поліцаї випили, почали закушувати, а їх жадібні очі все тяглися до сулії з перваком.

— Наші охоронці,— бридливо промовив Майєр, повернувшись до Штарка, — надто вже нагадують мені отруєних алкоголем ірокезів. У них якась непереборна жадоба до алкоголю. Поглянь, Вальтер, як світяться їхні очі, коли вони дивляться на горілку.

Невдовзі німці піднялися з-за столу.

— Данке шьон! — задоволено подякував комендант — У наступну неділю ми знову приїдемо ловити рибу. Ти, Юрген, приготуй волок на дванадцяту годину дня. І скажи старості і начальнику поліції, що вони теж мусять бути тут з вартою.

Майєр і Штарк поволі вийшли на вулицю. Юрко ніс слідом за ними двоє невеличких відер з раками.

Відчинивши дверці машини, Майєр несподівано запитав Юрка;

— Якою мовою написані ваші пергаменти?

— Німецькою, гер Майєр, готичним шрифтом. На жаль, я не все зміг там розібрати.

— Я постараюсь приїхати до вас, — пообіцяв гестапівець, — і прогляну документи. Мене дуже цікавить історія палацу. Можливо, у тих пергаментах є щось невідоме про палац. Я хочу купити в дружини пана Хоткевича цю кам'яну будівлю і стати її власником. Крім того, я хочу побачити колекцію грошових знаків, зібраних твоєю матір'ю. Я здавна захоплююсь нумізматикою.

Поліцаї й староста залишилися біля вогнища. Вони допивали горілку та доїдали юшку. Староста не витерпів, запитав Юрка:

— Про що говорили німці? Чи хвалили нашу юшку?

— Дуже, — запевнив Юрко, — Штарк казав, що навіть у Франції йому не доводилося куштувати такої смачної юшки та риби.

— Що та Франція! — недбало махнув рукою Щупак. — Де їм набрати отакої риби? Покажи їм судака або жереха, то вони слідом сто верст будуть бігти! А що ще німці говорили?

— Пан комендант казав, — пригадав Юрко, — що фюрер видав наказ, за яким кожному німецькому офіцеру виділяється маєтність на п'ятдесят гектарів. Пан Штарк вирішив узяти свій наділ на березі Прип'яті.

Щупак приголомшено блимав рудими повіками, недовірливо похитував головою. Він тримав у руках чарку, і прозора рідина тремтіла, злегка вихлюпувалася через край.

— П'ятдесят гектарів кожному офіцеру? — знічено перепитав він. — А ти все правильно зрозумів? Може, по п'ять гектарів?

— По п'ятдесят, Юхиме Мартиновичу! — впевнено підтвердив Юрко.

— Ого! — буркнув староста. — А що ж тоді нам залишиться? Що Штарк виділить мені за мою службу?

— Не знаю, пане старосто, — знизав плечима Юрко, — про це взагалі не було мови.

— А як же воно буде з моїм хутором, — бідкався захмелілий староста, — повернуть мені мою земельку чи віддадуть її якомусь офіцерику? Як не як, а в мого батька було, вважай, п'ятдесят гектарів гарного поля. І ставок, левада, гай…

— Було, та загуло, пане старосто, — насмішкувато кинув Ситарчук, — і в мого батька був добрячий хутір. Тільки нам нічого не лишилося. Правду хлопець каже. Я сам чув, як про це говорив пан комендант. Навряд, щоб нам з вами щось перепало. Доведеться Омельку забувать про земельку. Пропали наші хутори.

— Таке й скажете, пане Ситарчук! — обурився староста.

— Кажу, як воно є, пане Щупак, — очі в Ситарчука мстиво заблискотіли, — не зуміли втримати земельку, проциндрикали її в вісімнадцятому, то тепер і дивися, як голодний пес, у чужі руки! Треба було не допустити більшовиків, то й хутори нам би лишилися.

Ситарчук замислено дивився на вогонь, його широкі ніздрі роздувалися, як у голодного, лютого вовка.

— Нічого, пане старосто, — погрозливо сказав він, — не будемо наперед журитися. Ще, як кажуть, не вечір. Хай тільки німець розколошматить більшовиків, а там буде видно…

Поліцаї доїли юшку, допили горілку. Ситарчук запитав Юрка:

— Про батька нічого не чути?

— Ні.

— На фронті?

— Як пішов, то ніяких чуток не було.

— Отак воно в нас на Вкраїні,— глумливо посміхнувся Ситарчук, — батько на фронті голову кладе, а синок німців рибкою пригощає, як той горобчик до них цвенькає! Той тягне в один бік, а той — в другий!

Староста схвально поплескав Юрка по плечу:

— Молодець! Догодив Штарку! І пан Майєр задоволений. Бач, знову пани-німці захотіли рибку ловити. Сподобалося! І юшка в нас вийшла на славу, їж і хочеться. А батько в Юрка — орел! Хіба не він, Василь Береговий, виніс вас, пане Ситарчук, в Галичині з поля бою? Вважай, з-під носа в австріяк вихопив. І кілька верст віз вас на своєму коні, а сам біг поряд. Справжній козак!

— Було таке, — прогув Ситарчук, — що було, то було. Порятував мене від видимої смерті. Як тільки прийде батько, — Ситарчук повернувся до Юрка, — хай зразу йде до мене і нікого не боїться! Тут же зачислю його в поліцію.

Староста звівся на ноги, пошарив у кишені своїх плисових штанів, дістав плескату пляшку горілки. Поліцаї зраділо загули, похапали чарки, попростягали їх до Щупака.

Староста налив келихи, сказав поліцаям:

— На коня, хлопці, і додому!

Поліцаї і староста посідали на воза і поїхали.

Юрко допомагав матері мити посуд, розставляти його на полиці. Потім розвісив сушити волок. Дивно, міркував Юрко, що ж дала ця пиятика для операції, задуманої Вершиною? Понапивались поліцаї, пожирували рибою німці… Яка ж із того користь? Мабуть, тут є якісь свої таємниці, про які йому нічого взагалі не відомо. Але він, здається, своє завдання виконав. Німці побули в гостях, лишилися задоволені.

Як уже добре стемніло, до хати зайшла Галина Іванівна з Лесею. Вона, як чужа, зупинилася біля порога.