Чтение онлайн

– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

– Ти що, – каже, – щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

– Нехай, – кажу, – аби було кому смiятися.

– Нi, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще спiвати.

– Нехай, – кажу, – хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

В траве.сидел кузнечик, —

жалiбно жалiбно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик, —

ще жалiбнiше пiдтягував я.

Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.

Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.

Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.

– Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! – зiтхнув Ява.

Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.

– Яво, – хриплю, – дивись!

Ява глянув i зiтхнув:

– Одна?

– Одна.

Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало – одна половинка вийшла бiльша, друга – менша. А ще кусати – тiльки покришиш.

Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.

– Чого це? Давай менi ту.

– Нi, – кажу, – бери. Ти дужче їсти хочеш.

– Чому?

– Бо я, – кажу, – добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.

– А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.

– Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.

– А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…

– А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…

Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

I раптом ми почули… пiсню.

Три дiди, три дiди полюбили бабу,А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!

– Гей! Гей! – скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:

– Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..

– I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» – я точно не пригадую. Пiсня припинилася.

– Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! – проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.

I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:

– Гу-ук-ає хтось…

– А, пiшли!

– Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так i присiли.

Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.

– Та пiшли! – каже Книш. – То хтось балується.

– Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? – загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

– Тут! – писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

– Го-го! Дак це ви?! Голубчики! – розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. – Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

– Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

– Ех, ви… ш-шмаркачi! – нареготавшись, сказав Книш. – Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей – сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу – тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

– А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

– Та його ж не було в селi, – пiдкидає Гриць Чучеренко.

– А де ж? – «дивується» дiд Салимон.

– Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

– Гга-га-га! – реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

– Ми недавно компаси одержали… Не треба?

– Га-га-га!

– Го-го-го!

– Ги-ги-ги!

– От хлопцi!

– От артисти!

– I кiна не треба!