Чтение онлайн

– Лови, – кажу, – на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.

Чого я так сказав – не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:

– Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.

Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.

– Слухай, – кажу, – так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.

– Ну то що?

– Як – «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.

– А що ж я можу зробити? – розгубився Кукурузо.

– Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.

– Давай. Я хiба що – проти? А як?

– Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.

– Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.

– Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:

– А знаєш що – хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема – ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва – острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.

– Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, – бадьоро сказав я. – На такому островi не те що двадцять вiсiм – сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.

– Я теж так думаю.

– Ну, прощай!

– Прощай.

Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.

Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:

– Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.

Я теж зiтхнув i сказав:

– I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.

– Прощай! – сказав Кукурузо.

– Прощай! – сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.

Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.

Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо – потонеш, як слiпе кошеня.

Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.

– Це несерйозно, – сказав вiн. – Це було б нiби якась прогулянка: набридло – вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт – чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.

Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.

Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала – нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, – нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.

Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся – все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.

Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево – нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати – хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду… Поплавцi – анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив – нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавцi, мов цвяхи з дошки, – стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!

Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора – живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок – один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами – не мiг бiльше терпiти. Як допався – пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить – шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе – щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився – пече. Мокрої землi приклав – пече. Згадав – сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти – сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв – це безлюдний острiв, а не наш колгосп «Свiтла зоря», де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.

Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу – пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу – не висмоктується, зубами давлю – не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася… «А дульки! Дульки не хочеш? – сам собi iз злiстю. – У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?» Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi – таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв – маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.

Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики… Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов… Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.