Чтение онлайн

– А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?

– А менi що – хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене… – тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: – Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб…

– А ти й рушницю братимеш?

– Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового «Зауера».

Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися – хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.

В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:

– Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!

– Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, – прохальним тоном сказав Кукурузо.

– Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! – буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.

– Нiчого, пiдем, – тихо сказав вiн. – Я знаю ту «хвилиночку». Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.

Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх – тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив – у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi – для довбанки, i довгi – для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти – вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки – беркиць! – i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли – нам не страшно.

– Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, – сказав Кукурузо.

Одiпхнулися ми й поїхали.

Обiгнули острiвець – i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо – хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно – пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, – разi – i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа – морока! Добре гребе Кукурузо – нi разу в очерети не вгнався.

Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора – геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!

Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь – анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi – як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас – i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк – метрiв за двадцять – наче й не вони, а iншi…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!

Качки пролетiли.

Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.

– От би рушницю! – каже Кукурузо.

– Ага, – кажу я.

Пливемо.

– Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, – гiрко мовив Кукурузо.

– Тьху! – плюнув я в той бiк.

Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) – як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький – нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли – до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? – I так далi.

I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком – є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.

– Здається, воно, – сказав Кукурузо. – Давай пристанемо.

– Давай, – з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля – на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, – качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, – у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.

– Курiнь я тобi поможу зробити, – сказав я, – ти ж знаєш, як я куренi роблю.

По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.

На обличчi в Кукурузо було вагання:

– Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.

– Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, – заперечив я. – Не можна ж точно копiювати.

Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.

Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.

– Всi двадцять рокiв простоїть – гарантiя! – впевнено сказав я.

Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.

– Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, – сказав Кукурузо – Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…

– Значигь, вирiшив уже завтра? – спитав я.

– Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…

Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.

– Перш за все ложку, – вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. – Солi обов'язково, без солi пропаду. – Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi – Хлiба! – з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. – Мало…

Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.

– Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, – заспокоїв я його.

– Чаю? – вiн покрутив у руках цибик з чаєм. – Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…

– Лiхтарика не забудь. Згодиться, – нагадав я.

– Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.

Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:

– Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.

– Що вiн – жонглював ними, чи що? – здивувавсь я. – Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.