Чтение онлайн

–  Ти можеш уявити, щоб таку верейку баксів та за наших плідників, ге?

Посміялися.

–  Коли ця людоловка об’явила, що вже сама знайшла нареченого, наші претенденти як показилися, - віддай їм гроші, плачені за перегляд. Виставили пікети перед моєю хатою, сказали вистежать і все’ дно віднімуть. Ось пробираюсь, як до Котовського, городами, городами. Жадюги.

–  То віддай їм гроші і спи спокійно.

–  Щас.

–  То кого вона знайшла?
– для годиться спитала Катерина.

–  Не повіриш. Учителя бувшого Романа Григоровича.

Знаєш його?

Коли б ніч не прихистила Катерину, розписувала б Нінон всім і кожному, як та пополотніла на виду, як похитнулася, аж рукою за хвіртку вчепилася.

–  А він… Роман Григорович?

–  Ти що, не почула. Кажу ж - десять мільйонів зелених.

Зловісна Хелейопса гадючим хвостом вказувала на нужник. З лугу потягнуло болотяним духом. «І плакали айстри, що жити дарма».

Наступного дня Катерина рушила до баби Семклити, вперше зайшла до Романової оселі.

–  Я до Романа Григоровича, бабо Сенько. Про хлопців своїх поговорити, - буденно пояснила Катерина.

–  А що їм поробилося?

–  Надумали школу кидати та в петеу йти. Прийшла порадитись.

–  Ти тепер удова. Мо’ нехай їдуть. Там і харч, і хворму дадуть.

–  Серед городських, без догляду?

–  Не сьодні, то завтра… А ти ще молода, справна. Може Бог дасть. Не чула, кажуть мій зять приїжджав? До того, з басейном.

–  Не чула.

–  Гуляли цілий день, а до рідної тещі не зазирнув - як ви, мамо, така-сяка-чортова, може треба чогось?

–  Як вам ліків, то я на базарі попитаю.

–  Ти - вштива й щепетильна, всі знають. Нічого мені не треба. Я за Романом Григоровичем як за рідним сином. А мій зять, кажуть, за Вовчиківною старшою упадає. Лідка діжде. Валька Федосьчина шаландала світами, тепер грошви повно… Лідка дурепа. Пізня вона получилася, вишкребок.

А Романа Григоровича немає. Тут таке, ти хіба не чула?

–  Та хіба мені зараз до чужого.

–  Заїхала ота-от, з Торонта, на авті, вся виблискує.

–  Канадійка?

–  Машина. А жіночка нічогенька. По-нашому балакає. І поїхали з Романом у Київ. Казав, буде пізно. Приходь, доню, завтра. Воно ж діло молоде.

Рондо. Ще й капріччіозо. Бувайте, Інвалідівно.

Роман Коханець з Тихих Вод і Василина Петрин з Торонта їхали джипком трасою Чернігів-Київ до столиці. Роман скинув дома гумові чуні, бабисенчину верблюдку і вовняного старого светра. У джинсах, майці і легкій куртці видавався Василині зрозумілішим. З Василининої пропозиції вже не насміхався.

Василина перед від’їздом пильніше розгледіла Романову оселю, стоячи на маленькому, вільному від паперів острівці перед письмовим столом.

–  Не подобається? Ця оселя нетипова. Ви, мабуть, бачили безліч новобудов-котеджів уздовж шляху? Баба Семклита у цій хаті народилася.

–  Йє, йє, бачила, не треба пропаґанди. Не захищайте від мене своє життя. Я палка прихильниця, аби кожний робив свій вибір. Як у нас, скрізь у вільному світі. У вашій хаті віки за плечима. Хай би так і залишалося. Без модерного несмаку…

–  А ви б зі свого електронного раю приїздили б сюди. На сафарі.

–  Не гнівайтеся. Мені б згадати, що бідні люди не люблять, коли їх… Коли їм вказують на їхню бідність. Даруйте.

Просто я дуже відверта. Так зручніше жити. Через те мені тут буває дуже важко спілкуватися. У нас майже немає заборонених тем… А тут чомусь соромно перепроситися, що ти йдеш до туалету. Вам теж спочатку буде в нас… незвично. Але я завжди буду поруч.

–  Даруйте, але я нікуди не їду.

Василина дивилася на Романа. Упертий як дядько Огірок.

Але ж достобіса гарний.

–  Що то є?

Над ослоном, встеленим колись розкішним, та вже геть протертим до дірок карпатським коцом висіли географічні півкулі. У кружечок біля Києва встромлена шпилька. Від неї до всіх континентів - товсті вовняні нитки. І до Австралії, і до Полінезії. На кінцях ниток - довгенькі, мов рецепти, папірці.

–  Це унаочнення моєї теорії Великого Пупа.

–  Пане Романе, ви опікувалися мною і моїм автом. Я мала втіху побувати у вашій хаті. Ви ж не відмовитеся пообідати зі мною? А заразом і розповісте про свою теорію. Уперше в Україні мені трохи сумно і самотньо… Викрадати я вас не буду.

Роман щиро засміявся і погодився.

Кліп на легендарну «Червону руту» легендарної «Смерічки»:

ТИ ПРИЗНАЙСЯ МЕНІ, ЗВІДКИ В ТЕБЕ ЦІ ЧАРИ… Василина, кермуючи, нашорошила всі свої жіночі локатори і радари. І НЕ ТРЕБА ШУКАТЬ ТОБІ КВІТКУ НАДІЇ… Йому вочевидь подобається їхати в гарному авті поруч з гарною жінкою гарним літнім днем у гарне велике місто. БО ДАВНО УЖЕ ТИ УВІЙШОВ В МОЇ МРІЇ… «Мо’ ще не вечір, - думала Василина чистою англійською, - чому я маю відмовлятися від чоловіка, якого хочу, як нікого? Хіба це не знак долі, що дядькова забаганка помогла моєму серцю знайти себе?» ЧЕРВОНУ РУТУ НЕ ШУКАЙ ВЕЧОРАМИ, ТИ У МЕНЕ ЄДИНИЙ, ТІЛЬКИ ТИ ПОВІР. . .

А Роман тим часом натхненно просвіщав.

–  Наші Тихі Води засновані тисяча сімсот якогось року.

Сюди вивезли хворих на сухоти. На лісовому деснянському березі покинули. Виживуть, чи ні, як Бог дасть. Люди вижили, заснували багате і щасливе село. Бо працювали на себе і на дітей, і їх тому самому навчали. Вилонювали нові удатні покоління. Красиві й сильні. А світ про них, спасибі йому, забув. Але знайшовся серед них один і навів на село воєвод і бурмистрів. Відтоді Тихі Води жили, як увесь світ: на роботящих та удатних воду возили, красивими й гордими шляхи мостили. Та ж кращі з кращих, як убиралися в колодочки, тікали звідси мерщій, у багатші краї, світ за очі. Бо розуміли, що. І ставали там пророками, міністрами, ґеніяльними письменниками і живописцями, маршалами і главами чужих держав і армій, винаходили для людства ракети і телебачення, нові ліки, шукали і видобували нафту й газ, золото й діаманти, через півсвіту клали рейки й шпали, розорювали землі, що зроду не родили, і вигодовували чужі нації, підживлювали їх своєю кров’ю та розумом. Я дослідив і позначив на карті, яку ви бачили, долі майже двох тисяч наших односельців лише за два століття. Вони склали славу різних країн світу у різних галузях людської творчости. Там записані лише най-най. Нобелівські лауреати, засновники наукових шкіл, володарі «золотої бутси», чемпіони світу й олімпійські чемпіони. Є навіть один вождь індіанського племені у вашій Канаді. Кільканадцять космонавтів тиховодського походження, один уже й за нинішнім громадянством - наш Володя Кучеренко. Я переконався: копни глибше будь-якого Патріарха Константинопольського чи голівудського ґвяздора, знайдеш діда-прадіда тиховодця. Ось і виходить, що ми - Великий Пуп людства. А ти кажеш - бідні.

–  Страшенно цікаво!
– Василина читала у Карнеґі, що розмову, важливу для мужчини, жінка має підтримувати будьщо.
– А чому ж тоді ви такі бідні, як такі досконалі?

–  Досі вважалося, що помилятися, бути слабкодухою, підлою, хижою і взагалі - «не такою» може лише людина. Індивідуум. А народ, нація - священні корови, недоторкані й непідсудні. А таки є нації удатні, ікласті, хитрі, підступні. І є слабкі, беззубі, беззахисні. Існує велика компенсація за такий розподіл чеснот. Історія час від часу великою ложкою у великому казані перемішує людське варево, обертаючи сметанку на одвійки. Більшовики влучили в яблучко гаслом: хто був нічим, той стане всім. І зобиджені Богом нації стали під їхні знамена. Українці - нація-феномен, годі шукати такої подібної. Діставши від прибульців елітні гени, народжуючи сотнями ґеніїв і тисячами талантів, вони, як спільнота - нездара. З великої літери Не. Феномен, зворотний феномену мурашника, де кожний мурашка - ніщо, а цілий мурашник - Мураха. Чому? Питання не до мене. Передано нам еґоцентризму, недодано… добряче чогось недодано. Чи то співочі зграями не літають, - зграями літають інші. Вихід: або міняти карму, зрозумівши, що кулак сильніший за безпорадно розчепірені пальці, або чекати на велику ложку Історії.