Чтение онлайн

Повісилася. Залишила записку. Чотири слова: «А ти, Хитрий, помни».

Занадтий не любив загадок. Вони його дратували. Через те не читав детективів.

–  Чому Хитрий? Ходили ж усі.

–  Думаю, ті просто користалися, а цей - одурив і образив.
– І до чого ваша байка?
– терпець Занадтому вривався.

Валентина викинула недопалок.

–  Хочте, я вам свої роботи покажу? Тут, недалеко, в кінці вулиці.

Люмбаґо уважним поглядом провів Занадтого і Тіну до воріт маєтку. Лідка теж побачила і вкрилася червоними плямами. Люмбаґо зрозумів, що за мить одержить «аторваниє годи».

–  Лідуню, давай-но посидимо в саду, доки твій Занадтий виконає одне моє інтимне доручення, - Люмбаґо схилився до Лідчиного вуха і зашепотів.

Лідка миттєво вимкнула сльози і недовірливо глянула на Толіка.

–  Слово честі, - Люмбаґо притиснув руку до грудей і віддано зазирнув їй у вічі.
– Ти тільки не виказуй мене Мадам, згода?
– І давно ти?
– Лідка округлила очі, в яких уже світилася непідробна цікавість.

–  Тс-с-с-с. Скрізь шпигуни.

–  Толіку, кицюню, розкажи. Присягаюся, від мене ніхто нічого… А я було подумала, що Занадтий скакнув у гречку, доки я худла, як проклята.

Занадтий перестрибнув слідом за Тіною газову траншею, вкотре заприсягнувся відновити зарядку і хутко пішов за жінкою. Вже вірив Толікові, що все загараздиться, повнився чудовою травневою дниною, присмаченою алкоголем.

–  Сюди.

Тіна з висоти зросту легко перехилила руку через хвіртку, одкинула клямку, пропустила Занадтого. Кругом сліди нещодавнього будівництва, але красень-котедж повністю вилупився з шкаралущі і вивищився над садком. Зупиняв погляд незвичний скляний дах другого поверху.

–  Ще до ладу не обжилася, закінчено лише майстерню.

Маю працювати.

Відгонило фарбою, сирістю, пусткою, незатишком.

–  Мешкаєте сама?

–  З матір’ю.

Тіна відказувала коротко, як у суді чи в строю. Так, слухаю, нікак нєт. І це приваблювало. Мовчання для жінки - найвиграшна поведінка. Скринька, ключі від якої не знайдено, і яку не знаєш як відчинити, завжди увижається сповненою діамантів.

У майстерні Тіна всадовила гостя на раритетний стілець, гарно відреставрований або ловко підроблений під старожитність. На чверть просторого приміщення тьмянів комод.

Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна.

У чотири поверхи, з колонами, безліччю ящиків і шухлядок, оздоблений гірляндами з різьблених квітів і плодів. Дерев’яна мереживна діадема увінчувала всю споруду, сягаючи високої стелі.

–  Подобається?

–  Фантастика. Де ви його знайшли?

–  У Бельгії.
– ?

–  Я там розписувала собор. Замість частини гонорару взяла собі це і ще кілька речей.

–  Хто ви?

Тіна готувала каву по-турецьки у прилаштованому для цього залізному ящику. Вправно пересувала крихітні джезви, загрібаючи ними гарячий пісок.

–  Я - вовк.

–  Ви хотіли сказати - вовчиця?
– спробував пожартувати Занадтий.

–  Я вас попередила.

–  Дивний фах. Ікони - не жіноча справа. Не помиляюсь?

–  Ні.

–  То чому?

–  Гарно платять.

–  Відверто. Ви хотіли показати мені свої картини.

–  Хіба?

Занадтий щиро зареготав. Уперше за тиждень.

–  Як вас звуть?

–  Володимир.

Тіна перебирала іконні дошки.

–  А дружину?

–  Лідія.

–  А дітей?

–  Валерій.

–  Ви сільський?

–  Хіба помітно?

–  У нас у селі баби й діди - Параски, Христини, Фросини, Нечипори, Карпи, Савки, одного з них звуть Савусьок, Прокопи, Нестори, Орисі, Килини. Ваша теща - Семклита, є навіть один Северин, йому вже сто років. Ми, їхні діти, вже маємо на гурт лише п’ять імен: Ліда-Люба-Ніна-Галя-Валя.

А онуки - усі Валєрики і Свєти.

–  То й що?
– З цією жінкою не розслабишся.

–  Так. Спостереження. Симптом. Або діагноз. Чи вирок.

Як глянути.
– І що ж ви ще помітили в нашому житті?

–  Ви поголили вуса.

Занадтий відчув легкий протяг під ложечкою.

–  Кажуть, кожний чоловік має через кожні сім років міняти зовнішність, роботу, квартиру й дружину. Я почав з зовнішності, - Занадтий порадів за себе, відвертіше не скажеш.

Тіна нарешті поставила ікону на порожній станок. Святе Сімейство. Колір і світло розтинали простір ікони навпіл.

Божа Мати, просвітлена і лагідна, сидить у м’якому червоному пеплумі, тримає на колінах Дитя у білій льолі, під прихистком темного склепіння печери. За нею у напівтемряві ледве читається бородатий Йосип. На колінах перед Сім’єю три царі. На тлі світлого-світлого виходу з печери. До ніг Пречистої довірливо тулиться біленьке наївне овече дитя.

Проте з ікони струменіла не умиротвореність, а тривога.

Все написане за каноном, принаймні, без попсового модернізму, а водночас таке гостре, динамічне, як зведений курок. Хочеться відвести погляд. І водночас не хочеться.

–  Щось мені навіюють ваші роботи.

–  Ви бачили лише одну.

–  Другу бачив у Люмбаґа. Ви йому подарували на ювілей.

–  Я ніколи нічого не дарую. Тільки продаю. Ту у мене купив Володя-космонавт і подарував.

–  Вас саму.

–  Пр###ошу?

–  Картини нагадують вас саму. Чи ту, кого вдаєте.

–  Я вдавати можу, картини - ні.

–  З вами важко змагатися. Щиро кажучи, не збагну, навіщо ви мене сюди покликали.

–  А чого ви сподівалися?

–  Та сподівався.

Бути відвертішим - неможливо. Невже вона аж така фригідна? Тоді кругом марш і не витрачайся. Він давно на лапках розучився стояти. За півроку вона кусатиме лікті, але потяг удаль загуркоче.

–  Маємо час, - сказала Тіна і подивилася на Занадтого запалими бурштиновими очима з вогником на денці: так відбивається зоря на дні колодязя.
– Мамо, це ви?

–  Та вже, - почувся старечий голос.

–  Ходімо, вас певно чекають, - сказала Тіна.

–  А вас?

–  Мені працювати, мене ніхто не годує.

Гіп-гіп-ура! Вікторія! Сама Ніка м’яко сіла з небес на широких своїх крилах. Гаразд, розумако, я приймаю запропоновані тобою правила гри - просуватися поволеньки, крок за кроком. Доки я впораюся з ДТП. А тоді тебе ніхто не питатиме. Немає такої жінки у Всесвіті, яка б відхилила мою пропозицію… Нема і не буде. Сама прийдеш здаватися.

Вони зійшли дерев’яними сходами, тримаючись за вигадливі бильця.