Чтение онлайн

— Слухай, Антоне, мені зовсім не подобається Шміт. Щось із ним негаразд, тобі не здається?

Вони стояли біля Ларсенового кабінету. Ларсен мовчки відчинив двері, запалив сигару й сів до столу.

— Трохи погіршало, але минеться. — Він заспокійливо всміхнувся.

— Я не такий оптиміст, як ти, — мовив Ельмо. — Що там було складне? Коли під час операції виявляються якісь складнощі, а потім виходять кепські наслідки, то причини треба шукати в тих складнощах. Так нас завжди вчив Клем.

Ларсен заглибився в технічні подробиці. Розповідь його звучала якось дивно: наче він відтарабанював розділ із підручника, а не описував операцію, яку сам робив.

— У нього поганий стан, Антоне, і картина дуже неясна, тому мені здається, що нам не можна ще раз оперувати його, Може, попросимо Клема прийняти його до себе?

Ларсен затягнувся сигарою, підвівся й підійшов до вікна. Його широка тінь упала на Ельмо.

— Ми раніше ніколи не робили такого. Яльтесен ніколи не відсилав з лікарні своїх пацієнтів. І я не бачу, чого б наа мала спіткати біда. Я багато разів був присутній при таких операціях.

Голос в Ельмо тремтів, коли він запитав:

— А сам ти їх робив?

Запала тиша. У приймальні задзвонив телефон. Боні обидва почали дослухатися до голосу секретарки, не влов люючи окремих слів. Утеча. Усунення неприємності, що ма же статися. Нарешті Ларсен обернувся до нього.

— Мені здається, ти мав би запитати про це мене самого, а не слухати всілякі балачки. Так би наче годилося зробити. Я багато разів асистував Яльтесекові під час таки: операцій. Він нікому їх не доручав, тож я не можу сказати що й сам оперував. Але асистувати такому лікареві, як вії було однаково, що оперувати самому. Та я не втручаюся твої справи, боронь боже. Відтепер Шміт — твій пацієнт. Рс би з ним, що хочеш. Але хай я більше про нього не чуі Він повернувся до столу й почав переглядати пошт

— Я зовсім не те мав на думці, Антоне. Чому б нам, задля хворого…

Ларсен не підвів голови.

— Я розумію, роби, як хочеш. Ти ж тут шеф, не Б'єрн опустив очі на стіл і затарабанив пальцями і бильцю стільця.

— Я справді не знаю, що й сказати, докторе Поул сен. Це щось незвичайне. Ви хочете розписатися в тому, і неспроможні тут, у лікарні, надати необхідну допомогу і цієнтові. Ми часом відсилали хворих, коли Ларсен був cs але це зовсім інше. Відсилали тому, що нам бракувало одного лікгіпя. А тепер, коли вас двоє…

Ельмо співчував Б'єрнові: в нього, безперечно, було важке становище. Але саме ця їхня спільна слабкість дратувала його. Завідувач лікарні був наче віддзеркаленням його самого. Він стукнув кулаком по столі.

— Це чисто медичне питання. Ви тільки заповніть папери, а все решту я беру па себе. Я, властиво, тільки з чемності звернувся до вас. Пацієнтові не зроблено того, що треба було.

Б'єрн стояв на своєму. Не відводячи погляду від столу, він похитав голевою.

— Я не можу розв'язати цього питання. Побалакайте з Могексеном.

Той вислухав мовчки Гїоульсенове пояснення.

— Я заскочу до тебе. Ти в себе в кабінеті?

Ліса скоса глянула на Ельмо і принесла йому кави. За півгодини з'явився Могенсен. Він тепло привітався, поплескав Лісу по щоці, а Поульсена по плечі. Тоді затягнув його в кабінет і сам зачинив двері від приймальні, де сиділа Ліса.

— Я нічого не розумію, Поульсене. Мене ці балачки про Шміта просто спантеличили. Невеличка температура завжди буває, хіба ні? Операція вдала, як завжди в тебе. — Він люб'язно усміхнувся.

— Його оперував Ларсен. Могенсен здвигнув плечима.

— Вік же теж блискучий хірург. Школа старого Яльтесена. Що може бути краще. А це не тому… не тому ти хочеш відіслати пацієнта, що його оперував Ларсен? Може, ви не спрацювалися з ним?

Щелепа в Ельмо почала тремтіти.

— Не тому. Просто з пацієнтом щось негаразд, а в нас немає потрібної апаратури, щоб обстежити його як слід.

Могенсен сердито звів брови:

Ну знаєш, ви отримали її чимало, відколи ти прийшов. Дорогої апаратури, якої Яльтесен ніколи не просив. Ги не можеш сказати, що ми тебе не забезпечили як слід. Відділення професора Клема, звичайно, має більші можливості, ніж ми. Але та його апаратура призначена для досліджень, а не для лікування людей. Для лікування ми маємо все, що можна побажати. Ти сам знаєш, Ельмо. А що каже Ларсен? Нам треба запитати його, оскільки це його пацієнт.

Могенсен сам звелів Лісі покликати Ларсена.

Ельмо знає, що я не згоден з ним. Якщо ти питаєш мене, Могенсене, то я скажу, що не бачу ніяких підстав відсилати Шміта. Але це тільки моя особиста думка. Могенсен поплескав Ларсена по плечі.

— А вона якраз і важлива. Ще б пак, думка такого досвідченого, старого фахівця! Чуєш, Ельмо? Не суши собі голову хтозна-чим.

Могенсен уже почав підводитися.

— Я його відішлю, — мовив Ельмо.

Могенсен знов опустився на стілець. Ларсен кинув на Ельмо погляд, не позбавлений пошани. На хвилю всі троє замовкли.

— Якщо були всілякі інші…— почав Могенсен, підшукуючи слова. Він не дивився на жодного з співрозмовників. — Ви ж розумієте, Шміт тут відома людина. І знаєте, які підуть розмови. Буде більше, ніж прикро, якщо ви не зможете долікувати його до кінця. Одного з наших громадян, який справді боровся за побудову лікарні! Так, я вам щиро кажу, як є. Я забороняю відсилати його. Забороняю! Хоч раз особисті інтереси повинні поступитися громадським.

Шміт помер через три дні. Вони так і не дізналися, що в нього було. Поульсен і Ларсен більше ніколи про це не говорили, але добрі стосунки між ними скінчилися. Ларсен уже навіть не прикидався, як спочатку. Ельмо виразно відчував, що він чекає, аби й його спіткала невдача, і що йому не буде прикро, коли таке станеться.

Ельмо зіщулився на лежаку. Вечорами камера вихолоджувалась, а ковдра була тонка. Мабуть, йому дали б ще одну, якби він попросив. Але він не хотів нікого турбувати. Він узяв піджак і накрив ним ноги.

Коли Тюге подзвонив Карлові Якобсену, той відповів йому надзвичайно люб'язно. Сказав, що він буде більше, ніж бажаним гостем. Редактор стояв у дверях перед сходами, простягаючи руку назустріч Тюге. В зубах у нього стриміла люлька. Він був у зношеній хатній куртці та розстебненій біля шиї сорочці і тхнув алкоголем, але не здавався п'яним. Він упевнено рушив попереду на горішній поверх будинку. Квартира на піддашші зі скісними стінами й заскленим дахом. Сила книжок від підлоги до стелі, приємний нелад. Карл Якобсен відразу заходився готувати коктейль. Приніс склянку й кригу для Тюге, не слухаючи його протестів.

— Ет, дурниці. Трохи посидимо. Я завжди після обіду сиджу отак зі склянкою коктейлю, але приємніше посидіти вдвох. Будьмо здорові, Сзенсене, за нашу зустріч.

Він підняв склянку й випив. Не жадібно, як пияк. Він утішався питвом, затримував його в роті, відхиляв назад голову, щоб воно поволі спливало по язику. Настільна лампа освітлювала тільки один бік його обличчя, чітко окреслюючи його профіль — шпичастий ніс, бородавку біля рота й важке підборіддя. Щось у ньому було старомодне — ніби кабінетний вчений кінця минулого чи початку теперішнього сторіччя. Або й ще з давніших часів.