Чтение онлайн

Ельмо лишився стояти, не знаючи, як йому повестися. Якобсен теж підвівся й простяг йому руку:

— Здоров, Ельмо, вітаю тебе в Алькюбіні. Ти міг би вибрати краще місце, але міг би й гірше. Алькюбін справді не таке вже й погане містечко, якщо триматися далі від його мешканців.

Початок був безглуздий, а проте допоміг їм нав'язати контакт. Редактор, наповнюючи кабінет тютюновим димом, без угаву торохтів:

— Не скажу, що я заздрю тобі, не так легко замінити Яльтесена. Він був похмурий, буркотливий чоловік, але являв собою цілий заклад. І вабив до себе хворих, як купка собачого лайна вабить мух… Вони йшли до нього з усієї округи або й ще з дальших місць. Тому тут і збудували лікарню, урізавши кошти на все інше. Принаймні так вони виправдовувались. А насправді наш любий бургомістр, Альс-Єнсен, захотів лишити пам'ятник своїй діяльності, отож він та його зброєносець Могенсен і залагодили цю справу. А тепер тобі треба подбати, щоб її не спіткав ганебний кінець. — Карл Якобсен неприємно засміявся. — Багато хто вважає, що це будівництво — марна трата коштів, і радо скористається нагодою здерти з Могенсена й Альса-Єнсена скальпи. Тому вони обидва зацікавлені, щоб тут усе йшло як по шнурочку, будь певен. Навіть тепер, коли вже на носі їхнього ковчега не стримить як оздоба фігура Яльтесена. Як це так, Ельмо, в тебе нема чого випити? На щастя, один родич пригостив мене пляшкою віскі. — Карл Якобсен налив собі повну чарку. — Я працюю зранку, — повів далі він, — Кінчаю роботу до десятої, потім перекушую сухариком. Решту роблять молоді, збирають новини й таке інше. Газета виходить після обіду. Тоді я звичайно випиваю чарочку, а згодом ще дві. — Він задоволено глянув на пляшку й налив ще одну чарку. — Ми тут улаштували такий собі затишок. Зробили з лікарні ідилію. Тут чудово, наче вдома, правда? Я виходжу з того, що Могенсен уже прочитав тобі лекцію. Може, ти з ним згоден? Приємно, якщо так. Мені буде легше. В кожному разі я напишу, що ти поділяєш Могенсенові погляди. Але що ти сам розкажеш мені, Ельмо? Треба щось таке, що б викликало довіру, не балачки про якісь там далекі проблеми. І ми ще дамо фотографію. Я пришлю завтра хлопця. Не думай, що в мене ціла купа людей. Один хлопець і одна дівчина, обоє учні. Хлопець трохи фотографує. Сподіваюся, він упорається з цим завданням.

Хлопець упорався з завданням. Доріт була дуже задоволена і знімком, і інтерв'ю. Воно було помірно оптимістичне в тій своїй частині, де йшлося про хист Ельмо, а кінчалося кількома дуже негативними зауваженнями про університетську лікарню, яких Поульсен не робив. Він сподівався, що його колеги не помітять того інтерв'ю.

Вони й справді не помітили його. «Алькюбінських вістей» поза містечком ніхто не читав. Ліса, почервонівши, промурмотіла, що вийшло не найгірше. Вона глянула на Ельмо збоку з таким виразом, ніби хотіла ще щось додати, але стрималась. Він нічого не питав, проте не сумнівався, що там щось негаразд. Ларсен уперше був роздратований і немов чимось ображений. Могенсен зателефонував того самого дня.

— Я радий був прочитати твої висловлювання в газеті, а надто про добру їжу в лікарні й доброзичливе ставлення до пацієнтів. Але ти не в усьому маєш слушність, Ельмо, вибач, що я кажу про це. Не треба було так гостровисловлю-ватись про фахівців поза лікарнею. Та й заголовок «Соціальне страхування на випадок хвороби не повинне конкурувати саме з собою» досить провокаційний, тобі не здається? Я телефонував Карлові Якобсену, щоб висловити йому свої претензії, але він сказав, що це було найважливіше у твоїх відповідях.

В Ельмо затремтіли руки. Він витер рукавом піт з чола.

— Більшість того, що написане в інтерв'ю, — думки самого Якобсена, — мовив він. Могенсен пирхнув на другому кінці дроту. — Я лише сказав, що хочу, аби лікарня працювала так, щоб пацієнтам не треба було шукати допомоги поза нею.

Могенсен відповів після короткої паузи:

— Тут я з тобою згоден. Але ж ми трохи дбаємо й про те, щоб поширити свою діяльність і поза медичні заклади, хоч би працю з профілактики. — Голос у нього, як завжди, був люб'язний.

— Так, проте я мав на думці не профілактику, а лікування у фахівців. Коли ми маємо таку сучасну лікарню, не треба було б платити десь збоку за те, що ми можемо робити в себе. Саме це я й мав на увазі.

Минула довга хвилина, поки Могенсен відповів:

— Я не заперечую, може статися й таке, коли страхову суму у зв'язку з хворобою виплатять двічі… раз лікареві збоку, а раз лікарні. Але це справа багато складніша, ніж тобі здається. Візьмімо тебе чи мене. Ми волітимемо звернутися до фахівця, правда ж? Щоб нас краще оглянули, та й інші також захочуть цього.

Ельмо тоді ще не знав Могенсенових манер. Він думав, що з ним можна сперечатись як рівний з рівним, тому повів далі:

— Але ж таких є лише одиниці. Було б недемократично, коли б хтось у той чи інший спосіб користувався кращим оглядом, як ти його називаєш. Хіба ні? Я не вважаю, що це такий страх — звертатися до лікарняної амбулаторії. Вона добре обладнана, та й фахівці там подеколи сидять. А то навіщо ж вони вчилися?

Голос у Могенсена змінився, став гострий і непривітний:

— Слухай, Ельмо, ти тут поставлений лікувати пацієнтів, а не політикувати. Я просив би тебе не забувати цього, навіть тоді, як тебе вмовляють виступити в пресі. — Він помовчав і повів далі вже своїм звичайним тоном: — Ми повинні дивитися вперед, Ельмо, будувати краще суспільство. Це наша мета. А гасло — успіх в окремому і тим самим у всьому. Приємно було поговорити з тобою. Вітання дружині. Треба нам вибрати якийсь вечір, щоб спокійно посидіти й про все побалакати.

Зайшла Ліса підписати кілька листів.

— Могенсен був невдоволений, — сказав Ельмо. — Я думав, що редактор уклав у мої уста його погляди, тож і був більш-менш згодний з тим, що він написав.

Ліса на мить завагалася, потім сказала:

— Карл Якобсен любить підкласти комусь свиню, просто задля жарту.

Ельмо кивнув головою.

— Так, можна собі уявити. То Ларсен також невдоволений? — запитав він.

— У Ларсена найбільша в містечку приватна практика, — відповіла секретарка, вже виходячи.

У дверях хтось стояв. Ельмо вражено глянув на годинника. О цій порі його звичайно не турбували. Виявилося, що це гладкий комісар карного розшуку. З-за його спини виглядав вартовий. Тюге пройшовся по камері, тоді підбадьорливо кивнув Ельмо.

— Ми оглянули помешкання Елли Гансен. Ви вийшли тими дверима, що в кухні, так?

Ельмо кивнув головою.

— Вони були замкнеш? — запитав Тюге.

Ельмо замислився, намагаючись пригадати все. Елла лежала на підлозі, йому довелося переступити через неї.

— По-моєму, ні,— відповів нарешті він. — Мені навіть здається, що вони були прочинені.

Вій підвівся і став посеред камери, стежачи поглядом за комісаром.

— А ще мене цікавить та платівка, що грала, коли ви зайшли, — повів далі Тюге. — Що то була за музика?

Він зупинився перед Ельмо, пильно дивлячись на нього.

— Я не знаю, — затинаючись, відповів той.

— Вам та музика була незнайома чи ви просто її не слухали?

Ельмо похитав головою і тихо відповів:

— Незнайома.

Тюге, стоячи перед ним, витяг з кишені папірця.

— Це Скрябін. Третя симфонія, «Божественна поема»

Він запитально глянув на Ельмо, але той похитав головою.

— Я її не знаю.

— Дама, яка мешкає на першому поверсі, пані Асмусен, та, що вас бачила… — Тюге зробив паузу, тоді докінчив: — Та дама запевняє, що не раз бачила, як ви приходили до Елли Гансен.

Поульсенові запаморочилося в голові, він залюбки сів би, але не зважився.

— Тільки один раз, — пробелькотів він. — Я не пам'ятаю, щоб… щоб у неї була якась справа… тобто раніше.

Тюге задумливо дивився на нього.

— Поміркуйте про це, поки ми знов зустрінемось. Спробуйте згадати, як часто і з якої причини ви зустрічалися. — Він знову став колишнім, привітним Тюге. — На сьогодні все, — мовив він і кивнув головою. — До побачення, докторе Поульсене.

Двері за ним зачинилися. Зарипів ключ.

Може, він сказав щось не так? Про двері в кухні. Начебто для Свенсена ця деталь була особливо важлива. І про платівку. Ельмо знову сів на лежак і підпер руками голову. Він тоді цілий день був неуважний і дратівливий, усе думав про той візит до Елли. Не важко було вгадати, як відбуватиметься засідання комісії. Панна Мадсен заявить, що не може рекомендувати Еллу Гансен. Та надто неточна, не може працювати на керівній посаді. Панна Йокумсен перестане тихенько мугикати й приєднається до думки колеги, не знаючи, про що йдеться. Ларсен набалакає силу гарних слів про Еллу, але наприкінці пошкодує, що в неї нема ґрунтовної освіти, потрібної для такої посади. Що міг сказати Ельмо? Нічого, що могло б змінити ухвалу, до якої вже прийшов Могенсен. Елла не отримає місця. Ельмо був певний цього, коли проти свого бажання йшов до неї. В канавах лежав брудний сніг. Скрізь було сіро й непривітно. Він піднявся надвірними сходами й зупинився перед дверима. Вій рідко коли грунтовно обмірковував справу перед її обговоренням, тому часто шився в дурні. Не те, що Елла Вона завжди була добре підготована. Навіть тепер! Сказала була щось таке, що прозвучало, як погроза. Що їй конче треба отримати цю посаду й що вона має намір використати всі способи. На мить йому закортіло повернутись, ухилитися від зустрічі,— але ж ні, це нічого не допоможе. Обов'язково треба поговорити з пою, навіть задля себе.