Чтение онлайн

Ельмо змалював стан його дружини й почав торгуватися: три тижні, два, один тиждень. їіільсен поправляв окуляри, ледь посміхаючись, і хитав головою. Вони тах і не домовились і розійшлися, обидва нездоволені один одним.

Того вечора плювок влучив у локомотив. Вони цілу ніч оперувати.

— Не можна виписувати її додому, до нього! — стояла на своєму панна Грен.

— А що, по-твоєму, нам робити? — роздратовано запитав Ельмо. — Можливо, що він її б'є, я цілком допускаю таке. Але що ми вдіємо, як вона нічого не каже!

Його асистентка невдоволено похитала головою.

Ельмо зайшов до пані Нільсен і ще раз почав переконувати її погодитися на будинок відпочинку. Так наполягав, що вона почала плакати. Це його збентежило, і він утік, нічого не досягши.

День випав важкий. Після обіду навіть міцна Лісина кава не змогла його підбадьорити. Ліса співчутливо глянула на нього, коли зайшла схвильована панна Грен і повідомила, що пані Нільсен вимагає, аби її виписали. І чоловік з'явився, щоб забрати її.

— Ти повинен щось зробити, Ельмо! Він безнадійно кивнув головою.

— Добре, я з ними побалакаю.

Вони зайшли разом і сіли поряд. Чоловік тримав дружину за руку, на його губах і за товстими скельцями окулярів грала ледь помітна переможна посмішка.

— Дякуємо за добрий догляд, докторе. Нам здається, що вже пора повертатися додому.

Ельмо найдужче хотілося сказати їм «до побачення» й: лишити все так, як є, але за плечима подружньої пари стояла панна Грен і промовистим поглядом дивилася на нього.

— Пані Нільсен, це справді так? Ви ж іще не хочете додому!

— Хочу, — беззвучним голосом сказала вона и кивнула головою.

А чоловік додав:

— Ми довше не можем обходитись одне без одного.

Ельмо намагався не дивитись на них.

— У вас був тяжкий струс мозку. Я рішуче не раджу вам ще йти додому.

Несподівано вони здалися. Звичайно, найважливіше, щоб дружина одужала. Коли лікар такий дуже стурбований її станом, вони не наполягатимуть.

Ельмо довго сидів за столом і порожнім поглядом дивився на папери перед собою. В той час вони саме готували річний звіт і заявки на нове асигнування. Із суміжної кімнати до нього долинув Лісин голос:

— Ох, Лейфе, невже ти не можеш сам із цим упоратись? Аби хоч на хвилину дали йому спокій!

Ельмо відчинив двері. Як і можна було сподіватися, не сталось нічого такого, що вимагало б його присутності, але молоді лікарі були дуже недосвідчені і кликали його з найменшого приводу. А коли вже він однаково прийшов, то чому б не зробити це самому, ретельно, як він звик усе роботи.

— Телефонував Могенсен, — сказала Ліса, коли він повернувся. — Подзвонити йому, що ти вже є?

— Привіт, це Могенсен. Багато роботи? Приємно, коли в крамничці повно покупців, правда? Послухай-но. Це не тому, що я втручаюся, просто добра порада. В тебе лежить одна жінка, Агнеса Нільсен. її чоловік — брат мого секретаря. Він скаржиться, що до них погано поставилися. Наче є щось таке, через що її ніяк не можна забрати додому, а вона вже дуже хоче виписатися. Що там таке?

Ельмо трохи подумав, тоді нерішуче мовив:

— Це не зовсім звичайний випадок. Я не можу про це говорити.

— Зі мною ти можеш говорити про все, далі воно не піде, — гостро сказав Могенсен.

Ельмо кортіло кинути трубку і втекти, але він стримався.

— Скидається на те, що її добряче налупцювали, як бувало колись… Вона дивно поводиться, завжди якась скута. Ми боїмося за неї.

У трубці почувся Могенсів регіт.

— Дурниці, голубе, такого й близько не може бути. Ні, Що ти! Він впливовий чоловік, уболіває за інших, профспілковий діяч на фабриці Альс-Єнсена, тобто на фабриці його сина. Ми були разом із ними в Ларсенів. Чудові люди. Ні, Ельмо, тобі ще довго треба пожити в нас, щоб вивчити наших людей.

Другого дня Ельмо сказав пані Нільсен, що вона може виписуватись додому. Він сподівався, що не побачить більше ні її саму, ні її чоловіка, але несподівано зустрівся з ними у вестибюлі. Нільсен зупинився і втупив у нього погляд. Н'а губах його й цього разу грала ледь помітна посмішка, голос був запобігливо-ласкавий.

— Не можу сказати, які ми раді, докторе. Щиро дякую, що всі тут були такі добрі до Агнеси. Вона вже здорова, правда, люба? — Він спрямував свої прожектори на дружину, і та силувано кивнула головою. — Подякуй лікареві, серденько. — Ельмо потис її кволу руку. — Ти також рада, правда, Агнесо?

Поульсен на мить піймав погляд її згаслих очей.

— Так, я дуже рада Щиро дякую, докторе.

Того вечора плювок упав принаймні за метр перед локомотивом. Доріт збиралася у свій жіночий гурток, але була сердита, коли виходила з дому. Там уже для неї не було нічого нового. Поульсен з'їв скибку хліба з товстим шматком сиру, випив пляшку пива й сів дивитися телевізор, хоч нічого цікавого не передавали. Думки його крутилися навколо одного й того самого. Що там балакають медсестри, в якому вони настрої? Чи не зробив він дурниці? Що він знав про інших людей? Не завадило б випити ще й чарку чогось міцнішого. Дивно, але обидві пляшки — і з коньяком, і з віскі — виявилися порожніми. Що могло статися? Мабуть, перекинулись, не інакше. Він повернувся до телевізора і, як завжди в таких випадках, заснув.

Ельмо Поульсен здригнувся. Думками він перебував дуже далеко, в тих буднях, коли вдома в нього безперестанку дзвонив телефон і він ні на хвилину не переставав хвилюватися, щоб за його відсутності чогось не сталося в лікарні. Він устав і пройшовся по тісній камері, яку вже так добре знав. По-своєму це все-таки був притулок. Можна навіть сказати, місце відпочинку. Де людина думає. Згадує своє життя. Він помахом ніг скинув черевики і знову сів на лежак. Вони його ув'язнили, замкнули на замок. А він однаково почуває себе так, наче втік від усього.

Могенсенове житло справляло враження заможного. Сучасна вілла, під дашком — машина нової марки. Відчинила двері маленька, змарніла жінка Могенсен скоро повернеться. Голос у неї був такий же безбарвний, як і вона сама.

— Будь ласка, заходьте, пане комісар. Мій чоловік пішов бігати. Він завжди бігає вранці і після того, як повертається зі школи.

Тюге вражено глянув на неї. Отже, це пані Могенсен. А він думав, що служниця, яка змарнувала свою силу на чужій роботі. Вона завела його до чоловікового кабінету. Кабінет був просторий. Підмурок, камін і величезний письмовий стіл із дубового дерева. Не було сенсу пропонувати йому кави. Адже Могенсен теж захоче випити чашку, коли повернеться. Тюге здалося, що ця жінка — випадковий додаток до Могенсенової вілли.

Тюге підійшов до вікна й звідти побачив, як місцевий політик повертався додому. Показний чоловік, натренований. Біжить сягнистим кроком, добре відрегульоване дихання.

Біля входу щось гупнуло — мабуть, Могенсен скидав черевики. Шепіт. За хвилю Могенсен зайшов до кабінету й потиснув комісарові руку, мов давньому знайомому.

— Дуже гарно з твого боку, що ти зайшов, Свенсене. А я ходив бігати. Людина повинна тримати себе у формі.

Він потер руки, підійшов до каміна, і на обличчі в нього з'явився невдоволений, здивований вираз. Та коли він обернувся до Тюге, обличчя знов усміхалось.