Чтение онлайн

Б'єрн покірно кивнув головою.

— Формально так. Але ми звичайно керуємось рекомендацією головного лікаря.

Поульсен оглянув усіх присутніх.

Антон Ларсен втупив очі в стелю. Решта дивилися на нього з незворушним виразом на обличчях. Нічогеньке товариство: санітар Рікард із приймачьного покою, Елла, Оса Люнд, пані Єнсен з реєстратури, помічниця сестри-господині Карла Мортенсен. Ніхто з них не хотів йому ніякого зла Безглузда комедія… Клем ніколи не опинився б у такому становищі.

— Я не бачу, чому я не можу вибрати змінного лікаря на три місяці, нікому не звітуючи про це, — сердито мовив він.

— Зрозуміло, що ти можеш вибрати змінного лікаря! — Це взяла слово Елла. — Але так само зрозуміло, що ми мо-180

жемо запитати тебе, на якій підставі ти зробив свій вибір. Звичайно, ми не втручаємося в такі справи, як ця. Але тут типовий приклад відвертого непотизму. Тому ми хочемо принципово обговорити його разом з тобою. Ельмо почав хвилюватися.

— Я тут не бачу ніякого непотизму. Це ж не якась важлива посада. Хлопець працював тут уже раніше й добре себе зарекомендував. Чого, в біса, я не мав би його взяти?

Б'єрн і далі не підводив погляду від столу.

— Другий претендент старший і вже склав екзамен, — зауважив Рікард.

їм принесли каву і яблучний пиріг. Кухня завжди старалася, щоб представники персоналу лікарні попоїли чогось смачного.

— Ідеться про кілька місяців, — сказав Ельмо. — Мені здається, ви надали цьому занадто велику вагу.

Елла була тут зовсім інакша, ніж в операційній.

— Дуже важливо, щоб по справедливості брали на роботу й по справедливості звільняли з неї,— сказала вона— Може, ти й маєш слушність, віддаючи перевагу Бегові,— він уже працював у нас і знає лікарню. Але ми не зовсім певні, що це достатня підстава для того, щоб брати студента замість лікаря, який закінчив навчання. Саме на цьому ми хочемо наголосити!

Б'єрн відкашлявся.

— Він небіж Альса-Єнсена, — промурмотіла Оса. Елла невдоволено глянула на неї.

Ельмо почервонів. Хай йому біс, Ліса теж натякала на щось таке.

— Я про це й гадки не мав, — затинаючись, мовив він. — Мені його рекомендували як дуже здібного й старанного юнака

Руки в нього почали тремтіти. Він пробував опанувати себе. На обличчі завідувача лікарні нічого не можна було прочитати.

— Я не втручаюся в розпорядження головного лікаря і навряд чи міг би порадити, як краще вирішити цю справу. Ми дякуємо докторові Поульсену, що він прийшов обговорити разом з нами це питання. Ну, що там у нас іще на сьогодні?

Він ковзнув поглядом по Ельмо — то був знак, що йому можна йти. Аби ж він був не зустрів Ларсен а відразу після засідання!

Хай тобі чорт, Антоне, ти підсунув мені добру свиню! Ларсен звів брови.

Вибач, Ельмо. Але ж до чого тут я? — Він, як завжди, весело, життєрадісно засміявся. — Слухай, у тебе такий вигляд, наче ти геть знавіснів. Що сталося?

Ельмо мало не накинувся на нього з кулаками, такий був лютий.

— Ти ж сам чув! Мені довелося звітувати перед лікарняною радою з приводу твого приятеля, студента Б era, невдатного бургомістрового родича. Чому ти мені цього не сказав? Чого ти запевняв, що вії! такий старанний, коли інші вважають, що він ледар?

Ларсен і далі заспокійливо всміхався.

— Може, ти спустишся на землю, Ельмо? Бег протягом двох останніх років працював тут щоліта, і я не помічав, щоб він не виконував своїх обов'язків. А щодо родинних зв'язків… Так, тепер, коли ти сказав, я пригадую…

Ельмо сердито перебив його:

— Пригадуєш? Ти мене просто спіймав на гачок. Погано, коли не можна покластися на своїх найближчих співпрацівників.

Бег виявився ледачим, облудним молодиком, але навряд чи гіршим за багатьох інших. У тому, що він його взяв на роботу, не було нічого особливого. Ельмо забув про це, але стосунки з Ларсеном ніколи вже не стали такі, як були.

Чого йому не спиться? Чого тепер, коли з ним нікого немає, в голову знов лізуть ті безглузді історії? Про більшість із них він давно вже перестав думати. Чому саме тепер вони зринають у пам'яті? Хіба йому вже не досить їх? Але ті прикрі згадки не лишають його, не дають йому спокою.

Старша сестра в палатному відділенні, панна Йокумсен, була такого віку, як панна Мадсен, і теж починала з Яльте-сеном. Вона була химерна, важко сказати чому, — чи внаслідок склерозу, чи з якоїсь іншої причини. Лагідна, завжди усміхнена, але цілком неуважна. Ніхто не міг передбачити її відповіді, і та відповідь рідко була зв'язана з тим, про що її саме питали. Шкоди вона не робила Вона жила минулим і вважала своїм обов'язком оберігати мораль тих, кого доглядала. Вони прозивали її чаплею, це слово пристало до неї ще з тих часів, як вона була молодша. Ніхто вже не дивувався з неї, коли вона перевальцем сунула коридорами своє важке тіло, весь час наспівуючи перший рядок пісні: «Залитий сонцем датський берег». У її голосі бриніло зворушення, погляд був спрямований кудись удалечінь. Ельмо мало з нею спілкувався. Решта дві сестри у відділенні були молодші за неї, але досвідчені й сумлінні. Якось панна Грен із жіночої половини зупинила його перед дверима шостої палати.

— Ельмо, приглянься до пані Нільсен з п'ятого ліжка її поклали до нас із струсом мозку і зламаним ребром. Вона каже, що впала зі сходів. Може, й упала… я тільки не знаю… Щиро казати, тобі треба було б зустрітися з її чоловіком. Він не… Спробуй сам поговорити з нею.

То була жінка десь років сорока, непривітна досить гарна. Вона відповідала на запитання поволі й ухильно. Ельмо не міг спіймати її погляду. Замкнута, але у виразі обличчя було й ще щось. Якась безнадія, наче вона була засуджена на довічне ув'язнення і змирилася з неминучим. У неї були синці на обличчі і в багатьох місцях на тілі. Може, й від падіння, але більше скидалось на те, що від ударів кулаків і ніг.

— Усе йде добре, — підбадьорливо мовив Ельмо. Вона чемно кивнула головою.

— Так, дякую, мені вже краще.

Панна Грен очікувально глянула на Ельмо, коли вони вийшли з палати. Він похитав головою.

— Тут немає ніякої певності.

— Він її б'є,— мовила сестра

Та оскільки сама пацієнтка не хотіла нічого казати, неможливо було втрутитись.

— Я не хочу виписувати її в такому стані додому, — сказала сестра.

Ельмо ще раз повернувся до пацієнтки.

— Ви знаєте, я подумав, що вам після лікарні не завадило б як слід відпочити.

Жінка мовчки похитала головою.

— Це найкраще, що можна зробити, — спробував він умовити її.

— Мій чоловік… — почала вона.

— Хай трохи побуде сам. Давайте ми пошлемо вас у будинок відпочинку.

Жінка похитала головою вже рішучіше. Вона хотіла додому.

Не було ніякої ради, силувати вони її не могли, але Ельмо поооіцяв медсестрам, що побалакає з її чоловіком, якщо той захоче. Він сам знайшов його й запросив до свого кабінету. Уже темніло, і Ельмо ввімкнув настільну лампу. Найчастіше він розмовляв з родичами поцієнтів після вечірнього обходу. Чоловік був середній на зріст, у темному костюмі й сірій-краватці. Рідке, піщаного кольору волосся було зачесане назад. Звичайне, нічим не примітне обличчя, якби не очі. Окуляри в чоловіка були дуже сильні, вони збільшувати очі, і тому ті очі переважали все на його обличчі. Вони пильно, незмигненно дивилися на Поульсена, стежили за кожним його порухом. Чоловік уважно вислухав його пояснення й похитав головою.

— Нічого не вийде, докторе. Ми впораємося своїми силами, розумієте. Ми одне для одного все. Я не можу обійтися без неї, а вона без мене. Вдома їй добре, краще, ніж у будь-якому будинку відпочинку.

Не можна було витримати погляду тих неприродно збільшених очей. Ельмо пробував дивитися кудись інде, переконував себе, що це порядний чоловік, який дбає про здоров'я своєї дружини. Сестер могли налякати ці його страшні окуляри. Та однаково щось його муляло в жінчиному безнадійному голосі і було щось моторошне в чоловікових тихих, але впертих доказах.