Чтение онлайн

Для идеала общественной жизни у всех течений украинских националистов характерны две общие черты. Первая — это иерархическое построение общества. Вторая — внешняя агрессия на государственном уровне. Истоки этих взглядов упираются в творчество отцов интегрального национализма.

Донцов в качестве идеала прямо выдвигает «агрессивный национализм». Он пишет, что украинская национальная идея — это всего лишь рациональное выражение подсознательных стремлений к господству. Без инстинкта насилия мертва всякая идея. Поэтому создать нацию можно только организовав новое насилие, которое позволит господствовать над кем-либо из людей. Тем, кто ведет борьбу за интересы нации, должен быть присущ «інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою». Повторяя рассуждения Гитлера Донцов заявляет, что массы стихийно тянутся к инстинкту насилия, даже если рационально он облачен в чужую им идею. Идеалом нации по Донцову является экспансия. Он воспевает волю к господству и правду силы. Также среди принципов национального устройства Донцов выдвигает иерархию, подчеркивает роль «провода нації», который должен навязывать свою волю народу [64] . Вполне естественно Донцов отвергает общечеловеческие ценности: «Абсурдом є ставляти замість «національства», замість власного права, якісь темні ідеї «всесвітньої людськости» або ідеї людяности і до них припасовувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим доктринам треба виголосити безпощадну війну» [65] .

Но особенно повлиял на современных украинских националистов Сциборский. Его книгу «Нациократия» и «Тризуб» и «Патриот Украины» разобрали на цитаты. Сциборский учит, что неравенство вытекает из основ мироздания, в обществе должна быть иерархия и авторитарность, во главе должна стоять элита нации, а венчать всю пирамиду должен вождь:

«.. .Начало рівності взагалі видається нам безпідставним у самих процесах світобудови».

«…Правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) є мозком, нервом, душею і провідництвом більшості. Ця еліта є уособленням якісних багацтв нації; вислідом її творчости користується й більшість — народня маса».

«Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи».

«На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави… Це буде Вождь Нації, найкращий із найкращих її синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитативна суть націократичної держави, що сполучає в собі здорові елементи монократизму й відповідальності».

По утверждениям Сциборского в отношениях с соседями нация и ее государство должны руководствоваться принципами борьбы и экспансии, для чего нужно сильное государство и империалистическая политика:

«Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — признання імперіалізму, як вирішального середника існування й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачитимогучою та величною».

Предыдущий пассаж посвящен у Сциборского пересказу идейных принципов фашизма, но далее он с ними полностью оглашается и заявляет: «Національно-державницький імперіалізм — це неминучий прояв історії».

По мнению Сциборского стремление национального государства к экспансии выше общечеловеческих ценностей: «Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому

устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіальними” умовами і виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх “загальнолюдських” доктрин».

Теперь посмотрим, чему учат идейные наследники классиков украинского национализма. Начнем с «Тризуба». Здесь, как сказала бы одна «дочь офицера», не все так однозначно. Потому что у «Тризуба», породившего «Правый сектор», все эти идеи выражены не так откровенно. Авторитарность организации и кастово-орденская структура «Тризуба» были обоснованы в книге В.Иванишина «Нація. Державність. Націоналізм», изданной в 1992 году в Дрогобыче. Но в программных документах организации они представлены в виде отрывочных намеков. Так в программе «Тризуба» четко прописаны только планы милитаризации Украины. Все остальное как бы и не обозначено. Оно выступает словно невзначай, между строк. Приведем пример. Программа много рассуждает о самоуправлении, влиянии народа на чиновников и механизмы власти, но вдруг отмечает:

«При цьому слід враховувати, що національно свідомі кадри з досвідом державного будівництва — це золотий фонд нації і його треба берегти» [66] . Курсив и жирный шрифт даны в оригинале.

Это очень показательная оговорочка, которая заставляет припомнить, что мы слышали о роли элит в системе нациократии. Чтобы сомнений не возникало, рекомендуем заглянуть в другой документ «Тризуба» — «Декларацию националистических принципов». Поясняя концепцию освободительной борьбы украинской нации, тризубовцы отмечают, что эта борьба должна вестись «на засадах ідеології українського націоналізму і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену» [67] . Как строятся отношения между массой и этим «проводом» разъясняет небольшой текст «12 черт характера украинского националиста», размещенный в виде приложения к «Декларации». Четвертый пункт гласит: «4. Дисциплінований, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна — це основа організації сили, а анархія — це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації в Організації». Там же в приложении размещены «44 правила жизни украинского националиста». Пятое правило говорит о том же: «Залізна дисципліна щодо Ідеї та Проводу і обов'язок праці є Твоєю чеснотою». Что это всё как не вождизм, авторитаризм и иерархия?

Правда, и в Декларации присутствует множество слов о самоуправлении и народовластии. «Тризуб» пафосно заявляет:

«Наша політика: Боротьба за українську Україну, а не за можливість панувати над власним народом.

Наша боротьба: За владу народу, а не за владу над народом».

Ну чем не демократы? Однако тут же рядом «Декларация» не оставляет от демократизма камня на камне:

«Національне народовладдя — це узаконена система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу — із числа носіїв національної ідеї цього народу».

А ну-ка вопрос на сообразительность: кто с точки зрения «Тризуба» является носителем национальной идеи украинцев? Догадайтесь с одной попытки! Члены «Тризуба», который построен как организация орденского типа. Некоторые из идеологов «Тризуба» даже видят в этом принципе главное преимущество своей организации над всеми остальными. Например, об этом пишет Иван Сута [68] . Так что право осуществлять «народовластие» «Тризуб» зарезервировал только за собой, а свою организацию выстроил на принципах иерархии и авторитаризма. Потому все эти разговоры о власти народа на самом деле призваны прикрыть власть над народом.

Такое специфическое лицемерие или умышленное недоговаривание у «Тризуба» часто встречается. Взять ту же внешнюю агрессию. Официально идеологи «Тризуба» учат, что их организация выступает мир, состоящий из сосуществующих национальных государств. Тот же Иван Сута гневно осуждает социал-националистов за великодержавные амбиции. Дескать, идеал его организации «світ національних держав, що живуть на засадах мирного співіснування». Исключение он делает только для России, на которую мечтает напасть и развалить, и то мотивирует эти агрессивные намерения утверждением, что Россия не национальное государство, а империя. Однако в программные документы «Тризуба» включен «Декалог украинского националиста», финальный пункт которого гласит: «10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави». Куда же Украине вести экспансию, если после уничтожения ненавистной им России кругом будут мирно сосуществовать только национальные государства? Видимо экспансию следует направить против соседних национальных государств. Но как же тогда мирное сосуществование?

То же самое касается приоритета интересов нации над общечеловеческими ценностями. «Тризуб» конечно его признает, но формулирует очень уклончиво. Вот одно из самых прямолинейных утверждений по этому поводу, которое мы нашли в «Декларации националистических принципов». Там подвергнуты критике «демолибералы»:

«їхня боротьба за “права людини ”, але без прав націй — це боротьба за поневолення і знищення націй. їхнє протиставлення християнським і національним цінностям “загальнолюдського” — це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу» [69] .