Чтение онлайн

Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського з усіх посад, і той відправився в свої українські села, де серед «рідних і відданих йому» земляків-кріпаків відпочивав од «многотрудних занять».

За царювання Олександра І Завадовського знову викликають до Петербурга, вводять у комісію складання законів імперії, а з утворенням міністерств призначають першим міністром освіти Росії (1802–1810). Родич Завадовського по жіночій лінії І. Листовський досить докладно перерахував у «Русском вестнике» заслуги Завадовського в царині народної освіти та інші його «ліберальні перетворення». До них відносили відкриття багатьох парафіяльних шкіл у селах, повітових училищ і гімназій у містах, університетів у Харкові, Казані й Дерпті, Головного педагогічного інституту в Петербурзі, а також вироблення нових статутів для університетів, Академій наук і духовних академій. Правда, родич забув нагадати, що в головному департаменті законів Завадовський вороже ставився до прибулого із заслання О. Радищева, і це стало поштовхом до самогубства останнього. Портфель міністра освіти Завадовський передав Олексієві Кириловичу Розумовському, консультуючи його з різних питань.

І все ж перші ордени, чини, землі та кріпаків він отримав «за подвиги» у спальні вінценосної.

У вірному служінні Катерині II та Російській імперії до пари Завадовському, а в розпутстві й грабуванні казни — до пари Потьомкіну був виходець з української генеральної старшини, державний діяч Олександр Андрійович Безбородько (1747–1799), який відіграв неабияку роль у вітчизняній історії та увійшов у число найбільших феодалів-кріпосників України і Росії. Кар’єра його була навдивовиж карколомною.

Після закінчення Києво-Могилянської академії двадцятирічний О. Безбородько не без сприяння батька, який був генеральним писарем і суддею, в чині бунчукового товариша почав управляти канцелярією другої Малоросійської колегії при генерал-губернаторі П. Румянцеві.

З призначенням графа головнокомандуючим армією в російсько-турецькій війні кмітливий Безбородько, як і Завадовський, також змінив цивільний мундир канцеляриста на військовий і одразу був призначений куратором Ніжинського, Лубенського, Миргородського і Компанійського полків, брав участь у кількох битвах, керував військовою канцелярією генерал-фельдмаршала Румянцева й відзначився не так хоробрістю, як дипломатичною хитрістю під час російсько-турецьких переговорів та укладання вигідних для Росії мирних договорів.

У 1774 році О. Безбородьку надають звання полковника Київського полку, а з 1775 року Катерина II призначає його у свою канцелярію. «Правила благочестия и добродетели, с младенчества вкорененные в него богобоязненным родителем, — емоційно зазначав В. Аскоченський, — прочное, основанное на религии и чистой нравственности воспитание, внимательность к самому себе и строгая последовательность в занятиях, приобретена под руководством ученейших мужей своего времени, способность выражаться красноречиво, необыкновенная память и изумительная находчивость сделали его чудом при блестящем дворе Екатерины». І посипалися винагороди та чини цьому «чудові»: таємний радник, граф, віце-канцлер, гофмейстер царського двору, особистий секретар цариці, фактичний керівник Колегією іноземних справ. Імператриця нагороджує спритного чиновника найпочеснішими орденами Росії — святих Володимира, Олександра Невського, Андрія Первозваного, а головне — величезною сумою валюти, дорогоцінностями, земельними володіннями та кріпацькими душами. До речі, в 1786 році Катерина II віддала «у вічне спадкове володіння» Безбородьку полтавське село Чорнухи, де народився і провів дитинство майбутній знаменитий український мислитель і письменник, студент Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода.

До вподоби прийшовся О. Безбородько і Павлу І, який удостоїв фаворита князівським титулом з додатком «найсвітліший», подарував йому свій медальйон-портрет і хрест св. Іоанна Єрусалимського, всипані великими діамантами, віддав орловську вотчину, тридцять тисяч десятин землі у Воронезькій губернії та шість тисяч душ селян. Якщо батько «найсвітлішого» Андрій Якович володів подарованими царицею Анною Іоаннівною 165 десятинами землі з озерами, лісами, заплавами і сіножатями та 69 дворами з 468 душами кріпаків, 2 хуторами з корчмами, 2 млинами і винокурнями на Чернігівщині, то син, завдяки «отменной верноподданости» царям, на кінець життя був власником 50 000 десятин землі на Україні, в Білорусії та в Росії з сотнями тисяч кріпацьких душ на них. За участь у підписанні Ясського мирного договору в 1791 році Безбородьку, крім усього іншого, видали грошову винагороду в 50 000 карбованців сріблом і 5 000 душ селян у Подільській губернії; за сприяння укладенню з Пруссією й Австрією конвенції про третій, остаточний, поділ Польщі «одночасова винагорода» Олександра Андрійовича становила 50 000 карбованців, крім того, йому було призначено ще й щорічну «пенсію» в 10 000 карбованців.

М. Добролюбов наводив такі вражаючі факти розпусти Безбородька за рахунок держави: танцівниці Давії він платив за «послуги» щомісяця 2 000 карбованців золотом, а коли вона виїздила до Італії, обдарував її грошима і діамантами на суму 500 000 карбованців. Потім князь утримував якусь дівицю Сандунову, після неї — танцівницю «Ленушку», з якою прижив дочку, а коли та виросла, вигідно одружив, давши в посаг будинок у Москві вартістю 300 000 карбованців та маєток із 80 000 карбованцями щорічного прибутку…

Аби бодай приблизно уявити таке до неймовірності жахливе марнотратство, варто співставити деякі цифри. У 1784 році на «провізію» професорам Києво-Могилянської академії, вихованцем якої, про що мовилося, був і Безбородько, видавали по 13–15 копійок у день, тобто 54 крб. на рік; на утримання бідних і студентів-сиріт, що жили в бурсах, відпускалося 5 копійок у день, або і 8 крб. на рік. Натомість шансонеткам і двірцевим повіям — тисячами.

Легенда про те, що фаворит нібито всю свою спадщину заповів на заснування Ніжинської гімназії вищих наук, реорганізованій згодом у ліцей, є не що більше як легенда. У 1807 році брат князя Ілля, який також володів великими маэтностями на Україні, в Росії та Литві, справді дармовою силою кріпаків розпочав будувати навчальний корпус гімназії, що його закінчили аж у 1820 році. Порівняно з незчисленними награбованими багатствами обох Безбо-родькіз кошти, витрачені на будівництво, були краплиною в морі, та й училися в гімназії переважно діти привілейованих верств.

Твердять, що Г. Потьомкін був непоганим господарем для країни і навіть ліберальним феодалом-кріпосником.

Але від того, скажімо, покріпаченому українському селянству та по-злочинному розігнаному козацтву ніскільки не було легше. А вони ж певний час вірили в порядність «гетьмана Грицька Нечоси», просили його заступництва за них. В одній народній пісні запорожці нарікають, що вони спільно з «москалями» воювали, «билися, рубалися сім год і чотири», одбили в бусурманів чимало землі «од Дністра до Бугу», та пани її одібрали, а запорожці лишилися голі й босі:

Але «батько» був заодно з Катериною й заплатив запорожцям та всьому українському народові чорною невдячністю. Тому М. Добролюбов мав усі підстави констатувати, що царедворці безсоромно грабували народ, «брали із казни цілими мільйонами і сотнями тисяч, кидали на танцівниць і на брильянти» й творили все це безкарно, як і їх вінценосна меценатка-блудниця. А перед тим

О. Пушкін пророкував, що історія оцінить вплив царювання Катерини II на моральність, розкриє жорстоку діяльність її деспотизму під личиною лагідності й толерантності, скаже правду про розкрадену казну, покаже важливі помилки у політичній економії, убогість політики імператорші у законодавстві, огидне фіглярство у зносинах з філософами XVIII століття, — і тоді «голос знадженого Вольтера» не позбавить її від прокляття всієї Росії.

Зрештою і Потьомкін надокучив Катерині. Крім того, він досить часто виїздив із Петербурга командувати арміями та засновувати нові міста на півдні імперії. Знаючи еротичні потреби «дешперації» імператриці, він разом із Безбородьком постійно поставляв Катерині м’язистих і вродливих своїх ставлеників. До речі, змолоду Катерина вибирала коханців і фаворитів за своїми літами, сильних і «завзятих», які нібито допомагали їй і в управлінні державою. Під старість її увага затримувалася здебільшого на женоподібних молодих красенях, які, в свою чергу, помишляли про своє благополуччя та кар’єру. А те, що вони були наполовину чи й більше молодші від неї та займали мізерне становище в суспільстві, для імператриці нічого не значило. За одну ніч блуду з царицею коханці ставали поміщиками, а тисячі селян — на все життя кріпаками, безправними рабами.