Чтение онлайн

— А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.

— Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше було б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш невдало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ заможні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу, значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.

— До цього я незугарний: ніколи б не пристосувався.

— Як силоміць надягнеш піджака, шви розпорюються. Так і життя іноді дає тріщину. Люди сваряться, бешкетують, вкорочують собі віку. А ти лиш нарікаєш на долю, до самогубства чи до бійки ще не дійшов. Виходить, пристосувався.

— Та де там! Я ж цілими днями воюю. Хай у мене нема супротивника, — але ж я лютую, значить, воюю.

— А й справді, сам із собою воюєш! Кумедно. Гляди, не здавайся.

— Мені ж воно остобісіло!

— Тоді перестань.

— Ти ж сам добре знаєш, що не легко володіти собою.

— А, власне, чим ти невдоволений?

Тут господар виклав перед філософом усі свої неприємності, починаючи від історії з гімназистами і кінчаючи борсуком з Імадо, Пінске й Кісяґо. Пан філософ мовчки слухав, слухав, а тоді розтулив рота і взявся повчати господаря:

— Не зважай на те, що кажуть якісь там Пінске чи Кісяґо. Це ж дурниця. І гімназисти не варті того, щоб на них звертати увагу. Що, вони тобі заважають? Не думай, що переговорами чи навіть сваркою ти чогось доб’єшся. Вони все одно будуть тобі перешкоджати. Я думаю, що в таких питаннях стародавні японці були набагато розумніші за європейців. Останнім часом активність європейців здобула широку популярність. Але ж не слід забувати, що в неї є величезна вада. По-перше, активність не має межі. Хоч би як активно ти діяв, а все одно не зазнаєш задоволення, не досягнеш досконалості. Он бачиш кипариси. Вони тобі стоять на заваді, ти їх зрубуєш. Ну й що? Тепер тобі обрій заступає пансіон. Ти завалюєш пансіон, а тебе вже дратує будинок за ним. І так без кінця. Ось у тому й полягає європейський метод. Ні Наполеон, ні Олександр Македонський не дістали задоволення від своїх перемог. Мені людина не сподобалася — я з нею побився. Вона не здається я потяг її у суд. Процес виграв, а думаєш, заспокоївся? Де там! Того душевного спокою до смерті шукатимеш і не знайдеш. Не сподобався абсолютизм, перейдемо до парламентського устрою. Парламент обрид, захотілося чогось іншого. Ріка дибки стала, а ми її мостом осідлаємо. Гора муляє очі, тунель прорубаємо. Сполучення нікудишнє — давай прокладати залізниці! Але повік не вдовольнишся так. Хіба люди мають право сподіватися, що активність поможе їм досягти бажаної мети? Анітрохи. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що західна культура — це культура людей активних, заповзятливих. Та водночас це культура людей, які не зазнали задоволення, культура, в основі якої ідея перебудови навколишнього середовища. На противагу європейській, японська культура не ставить собі за мету змінювати навколишній світ. Це її головний принцип. Європейці невдоволені стосунками, які встановилися між батьками і дітьми, вони намагаються їх поліпшити. Але це не приносить їм задоволення. Ми ж вважаємо, що існуючі відносини між батьками і дітьми непорушні, й почуваємо себе на вершині блаженства. Те саме можна сказати про стосунки між жінкою і чоловіком, між володарем і підлеглими, між самураями і городянами. Зрештою, і природу ми оцінюємо такою ж міркою. Якщо нам гора перепинає дорогу в сусідню країну, ми її не руйнуємо. Навпаки, ми шукаємо способу обійтися без сусідньої країни. Таким чином ми виховуємо у собі вміння зазнавати вдоволення, не руйнуючи гори. До речі, зверни увагу, що й дзен-буддисти, і конфуціанці у своїх діях, по суті, теж опираються на подібний принцип. Хоч би яким ти був могутнім і розумним, а світу не переробиш на свій копил, сонця не зупиниш, а води ріки Камоґава не повернеш назад. Лише над собою ти маєш владу. Якщо духовно загартуєшся, навчишся вгамовувати почуття, то ні бешкетування учнів, ні навіть борсук з Імадо не виведе тебе з рівноваги. А.якщо якомусь там Пінске закортить побазікати, то для твого душевного спокою буде достатньо назвати його неприторенним дурнем. Розповідають, начебто в давнину бонза, над яким завис меч, пожартував: «Весняний вітер перетинає блискавку» чи щось подібне. Ось яких вершин досягає людина самовдосконаленням душі! Досконалість — у пасивності! Я не хочу категорично заявляти, але мені здається, що помиляються ті, хто вихваляє європейську активність. Приміром, тобі не поможе ніяка активність, все одно гімназисти не перестануть з тебе глузувати. Становище змінилося б хіба що тоді, якби ти мав силу закрити гімназію або ж якби друга сторона поскаржилася на тебе поліції. А так, хоч би скільки ти виступав зі своєю активністю, тебе жде тільки невдача. Щоб активність принесла бажані плоди, потрібні гроші. І знову ми стикаємося з тим, що один у полі не воїн. Іншими словами, тобі доведеться схилити голову перед багатіями. Доведеться просити вибачення у хлопчаків, тому що їх більшість. Твоя біда в тому, що ти злидар і затіяв бійку одии проти багачів і юрби. Зрозумів?

Господар вислухав мовчки й не відповів, дійшло до нього чи ні. Коли ж рідкісний гість подався додому, господар зачинився у кабінеті й поринув у роздуми.

Судзукі-сан переконував господаря, що треба скоритися грошам і юрбі. Амакі-сенсей хотів заспокоїти йому нерви гіпнозом. А рідкісний гість радив досягти спокою, загартовуючи душу пасивністю. З власної волі господар може вибрати будь-який з цих шляхів. Ясно одне: так далі жити не годиться.

Обличчя в господаря віспувате. Кажуть, що до Реставрації дзюбаті лиця були популярні, а от тепер, коли укладено японо-англійський союз, вони здаються трохи старомодними. На підставі точних даних медичної статистики можна дійти висновку, що кількість рябих зменшується обернено пропорційно росту населення і що в найближчому майбутньому від них і сліду не залишиться. Навіть я, кіт, не можу заперечити проти такого переконливого висновку, побудованого на фактах. Не знаю, скільки рябих живе зараз на землі, але, якщо обмежитися тільки моїми знайомими, то серед котів нема жодного, а серед людей — один-однісінький. І як на біду, це мій господар. Щоразу, коли дивлюся на його лице, думаю: за які гріхи господар з такою чудернацькою зовнішністю приречений дихати повітрям двадцятого століття? За давніх часів, можливо, він був би помітною в суспільстві особою, але не тепер, коли ряботинам наказано переміститися на руки [169] і таким чином позбавлено права хизуватися тим, що вони займають тверду позицію на носі й щоках. Мені здається, що взагалі їх годилося б вибавити. Зрештою, їм самим уже, мабуть, обридло сидіти на людських обличчях. А втім, може, в наш час кризи політичних партій ряботини присяглися будь-що й далі окупувати лиця доти, доки сонце на небі не зупиниться. А як так, то не слід їх зневажати. Ба навіть навпаки, така співдружність вічно незмінних ямок, що опирається стрімкому потоку мод, заслуговує на велику нашу повагу. Власне, в них тільки одна вада — неохайний вигляд.

Коли господар ще був малий, у кварталі Ямабусі, що в районі Усіґоме, жив славнозвісний лікар, знавець китайської медицини, Асада Сохаку. Цей старигань ніколи не квапився — об’їздив хворих тільки в паланкіні. Однак по його смерті його зять і спадкоємець негайно віддав перевагу рикші. Можливо, коли він умре, його наступник, названий син, замінить китайські ліки ґеґеньтaн [170] на жарознижувальний засіб. Навіть за часів старого Асади Сохаку прогулюватися по Токіо в паланкіні вважалося не зовсім пристойним. Таким робом з цілком серйозною міною на фізіономії колись їздили тільки консервативні дідугани, царство їм небесне, а пізніше свині, яких силоміць доправляли на станцію у вагони, і Асада Сохаку. Ряботиння на господаревім обличчі застаріло так само, як і паланкін Асади Сохаку. І вельми жаль, що господар, не менш уперто, ніж знавець китайської медицини, щоденно ходить до школи викладати англійську мову, виставляючи перед усім світом ряботини, приречені історією на забуття.

Ставши за кафедру з лицем, покарбованим на згадку про минуле століття, він таким чином не лише навчає дітей шкільної науки, але й дає їм урок великих настанов. Замість спростовувати тезу «Мавпа має руки» він без жодних зусиль, не витрачаючи ні слова, розтлумачує учням важливу проблему «Вплив ряботиння на фізіономію». З того дня, коли серед учителів зникнуть люди, схожі на мого господаря, для розв’язання цієї проблеми учням доведеться бігати по бібліотеках та музеях, витрачаючи на це стільки ж енергії, скільки витрачають тепер на те, щоб у мумії розпізнати стародавнього єгиптянина з усією неповторністю його духовного і матеріального життя. Під цим кутом зору господареві віспини скромно й непомітно зроблять людству добру послугу.

Однак треба сказати, що не заради того, щоб прислужитися людям, господар обсіяв лице ряботинням. Хоча він справді-таки прищепив собі віспу. На нещастя, віспа перекинулася з рук на лице. Замолоду господар був таким же невинним дитям, як і тепер, і, природно, роздряпав нігтями геть усе обличчя так, що здавалося, ніби його залила вулканічна лава. Обличчя, успадковане від батьків, знівечилося до невпізнання. Господар інколи розповідав жінці, яким вродливим хлопцем, чарівним, як перлина, був він до щеплення. Він навіть вихвалявся, що коло храму богині Каннон в Асакуса на нього задивлялися європейські туристи. Можливо, що це правда. Шкода тільки, що нема свідків цієї події.

Хоч би яку користь приносили ряботини, хоч би чого навчали школярів, а як вони гидкі, то нікуди з ними дітися. Тож не дарма господар змалку, відтоді, як себе пам’ятав, не мав спокою. Чого тільки він не робив, якого способу не добирав, аби спекатися своєї потворності! Але ж ряботини — не паланкін старого Сохаку, їх нелегко позбутися. Вони й досі виразно проступають на господаревім обличчі. Його так непокоїть ця обставина, що кожного разу на прогулянці він рахує повісповані обличчя. В його щоденнику записано, скільки рябих за день зустрів, жінок чи чоловіків, де здибав — на торговиці у кварталі Оґава чи в парку Уено. Він твердо переконаний, що у своїх знаннях про рябих він ні перед ким не поступиться. Недавно господар запитав свого приятеля, який щойно вернувся з Європи і завітав до нього в гості: «Слухай, в Європі трапляються рябі?» Той на хвилю задумався, а потім відказав: «Нечасто». — «Як це — нечасто? Хоч трохи мусить бути», наполягав господар. Приятель байдуже уточнив: «Трапляються, але хіба що серед жебраків та волоцюг. Серед освічених людей рябих не бачив». — «Ого! Не те що в Японії».

За порадою філософа господар відмовився від бійки з «Ракуунканом», зачинився у кабінеті й віддався роздумам. Певне, наслухавшись доводів філософа, господар вирішив загартувати дух пасивністю, сидячи в позі людини, заглибленої у свої міркування. Але гідних уваги наслідків він не добився — адже він легкодухий і сидить надто похмурий, встромивши руку за пазуху. Гадаю, що було б краще, якби він заклав у ломбард свої англійські книжки і навчився у гейш веселих пісеньок. Але хіба такий незгідливий чоловік послухається кота? «А втім, нехай робить, що йому забагнеться», — вирішив я й кілька днів не заходив до нього.

Сьогодні якраз сьомий день. 3наючи, що ченці секти Дзен іноді зазнавали великого прозріння на сьомий день ревного сидіння із схрещеними ногами, я захотів дізнатися, як мається господар, чи він ще живий, а тому з веранди підкрався до дверей кабінету й заглянув усередину.

Господарів кабінет розмістився у південній половині будинку. На сонячному боці кімнати стоїть здоровенний стіл. Сказати «здоровенний» замало. То був здоровенний стіл завдовжки шість сяку, а завширшки три сяку й вісім сунів, з відповідною висотою. Ясна річ, такий стіл виготовляють тільки на замовлення. Цей рідкісний предмет, що правив за стіл і за ліжко, виготовили після довгих переговорів у поблизькій столярні. Я не питав господаря, а тому не знаю, навіщо він придбав собі такий великий стіл, а тим паче, з якого дива лягає на ньому спати. Можливо, господар обзавівся таким одороблом, піддавшись раптовій спокусі, або ж йому, як деяким душевнохворим, забажалося поєднати в одне ціле різнорідні поняття, в даному випадку сумістити в одному предметі стіл і ліжко. В усякому разі, він додумався до оригінальної ідеї. Оригінальної, та й край. Але, на жаль, ні до чого не придатної. Не так давно я був свідком того, як під час обіднього сну на столі, господар захотів перевернутися на другий бік і ненароком брязнувся на веранду. Здається, що відтоді йому перехотілося обертати стіл на ліжко.