Чтение онлайн

Я сказав «милися». Але яке то було миття, коли тільки двоє старших відвідували дитячий садок, а наймолодша була така малюсінька, що могла ходити, лише вчепившись за поділ старшої сестри! Ясна річ, як слід умитися або нарум’янитися вона не вміла. Найменша витягла з відра ганчірку й старанно терла щоки. Мабуть, неприємно мити обличчя ганчіркою. Але чи варто дивуватися, якщо мала навіть під час землетрусу вигукує: «О, як інтелесно!» Що ж, може, на неї зійшло більше прозріння, ніж на Докусен-куна. Як і треба було сподіватися, найстарша, свідома добровільно взятої на себе відповідальності, пожбуривши кухлик, закричала: «Мала, що ти робиш?! Це ж ганчірка!» — і почала виривати у сестри ганчірку. А малій не бракувало свавілля — вона й слухати не хотіла, а тягла ганчірку до себе, огризаючись: «Не займай, дулепа!» Що таке «дулепа» — невідомо, звідки це слово взялося, теж ніхто не знає. Відомо тільки, що мала його вживає часто, коли вередує. Якийсь час сестри смикали ганчірку в різні боки, з неї скапувала брудна вода і немилосердно забруднила малій ноги. Якби тільки ноги, то півбіди, а то ж вона замазала поділ «ґенроку» [181] . Я не раз чув, що вони казали «ґенроку», але тільки недавно збагнув, що мова йде про плаття з візерунчастої тканини. І від кого вони запозичили таке чудернацьке слово? «Мала, перестань, замочиш ґенроку!» — наполягала найстарша. Ач, яка освічена! А ще недавно не могла відрізнити «ґeнроку» від суґороку [182] .

Коли вже я згадав про «ґeнроку», то принагідно скажу: діти іноді так перекрутять слово, так заморочать тсбі голову, що ніколи не второпаєш, що воно й до чого. «Університет» обернули на «у, паштет!», говорячи про бога Ебісу, мають на увазі кухонну завісу, а як пригадують слово «пожежа», то назвуть її «полум’яна вежа». Щоразу, коли господар чує таку підміну слів, нишком посміхається, а от у школі за свої, ще грубіші, помилки йому не соромно перед учнями.

3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала — вона каже про себе не «мала», а «мава» — в плач. «Біда, якщо вона застудиться», — вискочивши з кухні, служниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась витирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходилась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на кінчику носа провела білу смужку — відразу стало ясно, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така прикраса, служниця, витираючи ганчіркою плаття найменшій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.

Крадькома намилувавшись цим видовищем, я вибрався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма — господаря наче лизень злизав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хотів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши прибирання кабінету, до спальні зайшла господиня з віником і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» — трохи постояла, — видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підлогу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з головою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонайменше з відстані одного кена, господар у душі радів — думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, проникав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опиратися — марна справа, господар озвався тихеньким «ага».

— Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.

— Могла б і не казати, вже встаю, — відповів господар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що правило йому за укривало. Ото була дивовижа!

Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господаря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гукають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витріщив очі:

— Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, — значить, встану!

— Ви вже не раз казали, а не вставали?

— Хто? Коли? Оце вже брешеш.

— Завжди.

— Бреши, та не перебріхуй.

— Ще невідомо, хто бреше.

Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче — так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, — дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян — господар, а чи господар — Ят-тян. Дати ляпасу господареві — проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається — увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.

Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не допомогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові настанови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епідерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на потилицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба лежати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в такому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули муштру і поквапно вернулися у свій первісний стан — точнісінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з натурою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка безмежна Японія, якщо такий неотеса працює вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Канеду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спитатись у нього поради.

Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож господар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчастому папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні — друковані, інші — рукописні, котрі вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочитати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, — тому господареві раптом закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-поміж капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, черниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Власне, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’яко кажучи, в господаря непостійний характер, його бажання змінюються, як вітер, одне слово, він — нерозумна, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не дивно, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губернатор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими циркулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, велике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч — теж міністр фінансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на дощечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не видно. А так кортить прочитати! У другому рядку написано слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом столичного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не мають вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назбирати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вдалося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля — перетворювати у злочинця власного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці — книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не торкалася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знайти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» — спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» — скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили господаря наглядати за домом їхнього старого, щойно померлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся власною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого сорому прихопив з собою і хібаті — він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці — слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, — зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід через той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.

Коли господар умостився за столом біля хібаті, троє його доньок уже наминали сніданок — умита ганчіркою мала, швидка до перекручення слів Тонко і косметичка Сунко. Господар, обвів їх поглядом й оцінив по справедливості. Обличчя Тонко скидалося на поцятковане руків’я меча із заморської сталі. В обличчі Сунко було щось від старшої сестри, але загалом воно нічим не відрізнялося від червоної лакованої таці, що їх виготовляють на островах Рюкю. І тільки найменша виділялася своїм продовгуватим обличчям. Нічого дивного, якби вертикально продовгуватим — адже таких облич на світі чимало. Ні, в найменшої було горизонтально сплющене обличчя. «Хоч би як мінялася мода, а навряд чи горизонтально сплющене обличчя буде популярним, — зосереджено думав господар. — Нема ради, хай уже росте такою». А вона не просто росла — гналася вгору як пагіння бамбука в храмі секти Дзен. Щоразу, як господар ловить себе на думці, що донька так швидко виросла, холодний піт його обливає, наче хто за ним женеться. Хоч який він тугий на голову, а все-таки знає, що його діти — особи жіночої статі. А отже, доведеться їх видавати заміж. Знаючи це, він свідомий того, що в нього нема здібностей до такої справи. Господар не має жодного уявлення, куди діне своїх дітей. Якщо не знаєш, куди діти, то навіщо було родити? На те він і людина. Кращого визначення, що таке людина, не може бути. Досить сказати, що людина — істота, яка створює непотрібні речі собі на муку. А все-таки діти — чудові створіння. Вони й не підозрюють, у якому скрутному становищі опинився їхній батько, а з насолодою поглинають сніданок. Однак найбільшого клопоту завдає мала. Цього року їй сповнюється три роки, а тому господиня ставить перед нею чашку й хасі, що відповідають її віку. Але малу це не влаштовує. Вона неодмінно вихопить чашку й хасі у старшої сестри і через силу орудує цими надто великими інструментами. На світі так уже повелося: нездари з мізерним розумом з усіх сил дряпаються по службовій драбині, аби зайняти невідповідну їм посаду. Їхні нахили прокльовуються уже змалечку. Тож не тіште себе надією, що освітою і вихованням удасться їх вилікувати — зло надто глибоко вкорінилося.

Захопивши в монопольне володіннл завелику для неї чашку і хасі, мала поводиться як тиран. А як же iнaкше? Вона ж силкується орудувати знаряддям, яке їй не піддається. Спочатку, затиснувши хасі в кулак, мала вганяє їх до самого дна чашки, майже по вінця заповненої рисом і юшкою. Під. дією прикладеної сили чашка, яка досі сяк-так зберігала рівновагу, враз нахилилася на тридцять градусів, і юшка невблаганно полилася малій на груди. Але мала не з тих, щоб розгубитися через таку дрібницю. Вона ж бо справжній тиран. Мала енергійно виймає хасі і водночас прикладає свій маленький писок до краю чашки. Рис набився їй у рот, окремі рисинки, жовті від юшки, прилипли на кінчику носа й на щоках. Декотрі рисинки покотилися на мату. Мала цього не сподівалася. Не дуже розумний спосіб їсти! Мені б хотілося порадити славнозвісному Канеді-кунові та іншим можновладцям: панове, якщо будете обходитись з людьми, як мала з чашкою і хасі, то вам у рот попаде тільки дрібочка, і то чисто випадково. Схаменіться, поки не пізно. Адже не личить діловим людям гав ловити.

Старша Тонко, в якої мала вихопила чашку і хасі, терпеливо мучиться з надто малим для неї знаряддям. Накладе повну чашку рису, але за трьома ковтками його вже нема. Отож її рука частенько тягнеться до барильця. Тонко вже ум’яла чотири порції, а тепер узялася до п’ятої. Підняла покришку барильця, взяла черпак і завагалася: брати чи не брати? Та нарешті, видно, зважилась і зачерпнула на свій смак непідгорілого рису. До цього моменту все йшло гаразд. Але як тільки Тонко спробувала перекинути рис у чашку, він ковзнув мимо й покотився грудкою на мату. Тонко не розгубилась, а кинулась обережно його підбирати. «Що вона з ним зробить?»- тільки подумав я, як Тонко висипала рис назад у барильце. Не скажеш, що вона охайна.