Чтение онлайн

— Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.

— От дивина!

— Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…

— Ого!

– Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» — «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.

— То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?

– Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.

— А ви доберетеся самі?

— Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.

— Це твій дядько? — спитав господар.

— Це мій дядько.

— Так-так, — промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.

— Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу — він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?

Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.

— Анітрохи.

— Якщо не здивувався — значить, у тебе мужній характер.

— Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.

— Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови — нічого привабливого в ній немає.

— Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу!
– Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.

— Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.

Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи — всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві, як щиголь у ніс.

— А ти чув про теорії Докусена? — обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.

— Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.

— Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.

— Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі — Цап — підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен — Самотній відлюдник — вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», — кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», — відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», — благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити — заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.

— Як це так?

— Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.

— О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!

— Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!

— Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.

— Останнім часом ти його зустрічав?

— Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.

— Невже витлумачував свою теорію пасивності?

— Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.

— Наполегливість — похвальна річ. Але як братимеш за правду все, що тобі кажуть, у дурні пошиєшся. Взагалі, ти дарма так щиро віриш чужим словам. У Докусена вони як мед, а насправді сам він не кращий за інших. Пригадуєш собі землетрус дев’ять років тому? Докусен тоді стрибнув з другого поверху гуртожитку і пошкодив собі ногу.

— Але, здається, у своєму вчинку він убачав особливий зміст.

— Ще б пак! Як його послухати, то виходить, ніби розумнішого вчинку годі було придумати. «Багато крутих вершин у вченні Дзен. Та якщо їх досягнеш, зможеш миттю, за одним спалахом іскри, орієнтуватися в обстановці. Тільки мені судилося вистрибнути з вікна другого поверху (недарма ж я вдосконалював душу!), а інші тільки метушились і не знали, що робити»,- вихвалявся Докусен, накульгуючи. Такий ніколи не визнає, що його карту бито. Взагалі, краще не мати діла з тими, хто надміру базікає про Дзен і Будду. То непевні суб’єкти.

— Ти так гадаєш? — господар почав втрачати рішучість.

— Коли він недавно заходив до тебе, то чи згадував про якісь чернечі небилиці?

— Ага, торочив мені: «Блискавка розпанахує весняний вітер» — чи щось таке.

— От-от, та сама блискавка. Просто диво: він уже десять років носиться з нею, як кіт з оселедцем. Не було в нашому гуртожитку людини, яка б не знала про блискавку ченця Мукаку — так прозивали ми нашого Докусена. Найсмішніше те, що, розпалившись, сенсей іноді плутався і казав: «Весняний вітер розпанахує блискавку». Спробуй тільки заперечити, коли він спокійнісінько плестиме усякі дурниці! Він такого тобі набазікає, що все перевернеться догори ногами.

— Правда, з таким жартуном, як ти, йому не впоратися.

— Не розумію, кого ти вважаєш жартуном. А я страх не люблю ченців секти Дзен і тих, на кого, бачте, зійшло прозріння. Поблизу мого дому є храм Нандзоін, в якому проживає, уже на спочинку, старезний, під вісімдесят літ, чернець. Ото недавно зірвалася буря, блискавка вдарила у двір храму і розколола сосну поряд з ченцем. Що за диво: превелебний отець і вусом не моргнув. Чого б це? З’ясувалося, що він глухий-глухісінький як пень. Тому й не злякався. Ось де причина. Що ж до Докусена, то хай би носився із своїм прозрінням, але ж ні — спокушає інших. Куди це годиться? З його ласки вже двоє з’їхало з глузду.

— Хто? .

— Ти ще й питаєш, хто? Один — Ріно Тодзен. Він завдячує Докусенові тим, що схибнувся на вченні Дзен і подався на прощу в Камакуру. А там зовсім збожеволів. Ти, мабуть, пригадуєш, перед храмом Енкакудзі пролягає залізнична колія. Так ото він вискочив на перехід і, вмостившись прямо на рейках, заглибився у роздуми. Нахвалявся, що зупинить поїзд. Поїзд справді-таки спинився, і тільки завдяки машиністові Ріно Тодзен не загубив життя. Тепер, бач, почав розводитися, що тіло його тверде, як криця, у вогні не горить, у воді не тоне. І тут же забрався у ставок і давай ходити по дну.