Чтение онлайн

— Втопився?

— На щастя, мимо проходив бонза і врятував. Та незабаром, вернувшись у Токіо, він дістав запалення очеревини й помер. Умер від запалення, а захворів через те, що наївся ячної каші й тухлих маринованих овочів у монастирській їдальні. Виходить, безпосередній винуватець його загибелі — Докусен. .

— Взагалі кажучи, надмірний запал має позитивну і негативну сторони. — Господар, видно, був прикро вражений.

— Правду кажеш. Але на цьому не скінчилося. Докусен занапастив ще одного товариша.

— Який жах! Кого?

— Татіматі Робай-куна. Він йому так забив памороки, що той почав верзти про вугра, який піднявся на небо, і врешті-решт став справжнім…

— Що значить — справжнім?

— Вугор піднявся на небо, а свиня зробилася святим відлюдником.

— Не розумію, що ти кажеш.

— Якщо Яґі — Докусен, тобто Самотній відлюдник, то Татіматі — Бутасен, тобто Свиня-відлюдник. Такого ненажеру ще світ не бачив. Ти уявляєш, що б сталося, якби його ненажерливість поєднати із злобним характером ченця секти Дзен! Спочатку ми нічого не завважили, але потім пригадали, що з ним давно щось негаразд. Скажімо, приходить він до мене та й питає: «На оцю сосну не сідають котлети? А от у наших краях камабоко плавають на дошці» То ще півбіди, якби він плів лише такі нісенітниці. А то ж він узявся намовляти мене копати у рові біля воріт бататове пюре! Тут я вже спасував. Через кілька днів він став нарешті Бутасеном, тобто Свинею-відлюдником, й опинився у лікарні в Суґамо. Взагалі кажучи, чого б свині божеволіти? Та, бач, Докусен поміг. В його руках велика сила.

— Той приятель і досі в Суґамо?

— Ти ще питаєш! У Татіматі манія величності, він тільки те й робить, що вихваляється. Недавно вирішив, що ім’я Татіматі Робай нікуди не годиться, і назвав себе Тендо Кохей [179] , бо, мовляв, він — втілення справедливості. Просто жах, що з ним сталося! А ти навідайся до нього, сам побачиш.

— Кажеш, він тепер Тендо Кохей?

— Тендо Кохей. Несп6вна розуму, а таке гарне ім’я придумав. Іноді він підписується «Конфуціанська справедливість». Усім. приятелям і знайомим не дає спокою листами — мовляв, люди впали в гріх і треба їх рятувати. Я вже одержав від нього кілька листів; серед них були такі довжелезні, що двічі з мене взяли доплату.

— Виходить, я одержав листа теж від Робая?

– І ти одержав? Цікаво. Конверт червоний?

— Так, посередині червоний, з боків білі смужки. Чудернацький конверт.

— Кажуть, ті конверти він спеціально, замовляє у Китаї. Вони, можна сказати, ілюструють Бутасенів афоризм: «Путь неба білий, путь землі білий, а між ними червона людина».

— Яка глибока символіка!

— Втративши тяму, він з головою поринув у химери. Хоч і ненормальний, він, як і, завжди, ненаситний, ніколи не забуде написати про їжу. Дивина, та й годі. Тобі теж писав?

— Еге, про трепангів.

— Йому дуже подобаються трепанги. А ще про що?

— Щось наплів про козубеньку і корейський женьшень.

— Непогану комбінацію придумав. — козубеньку спарував з женьшенем. Мабуть, він хотів сказати, що треба лікуватися відваром женьшеню, як обжерешся козубеньки.

— Здається, не зовсім так.

— Та байдуже, як! Що ти з божевільного візьмеш? Більше нічого не писав?

— Чого ж ні? Ще написав: «Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом».

— Ха-ха-ха! Чого це він такий до тебе суворий? Напевне, думав допекти тобі до живих печінок. От молодець той Тендо Кoxeй! — розвеселився Мейтей.

Значить, відправник листа, що його господар з немалою повагою читав-перечитував, першокласний псих! Господаря взяла досада за недавній запал, мучив сором за те, що він так високо оцінив писанину якогось там ідіота, врешті в його душу закрався сумнів: а чи все гаразд з його власною головою, якщо він захопився маячнею божевільного? Уся ця суміш почуттів — досада, сором, тривога — відбилася на його стурбованому обличчі.

Цієї миті двері різко відчинилися і почувся важкий тупіт черевиків, потім гучно пролунало: «Дозвольте на хвилинку?» На противагу до вайлуватого господаря Мейтея не треба було довго просити: не чекаючи, поки служниця вийде назустріч гостеві, Мейтей гукнув: «Хто там?» — схопився на ноги і за двома кроками опинився у передпокої. Звичайно Мейтей вдирається у чужий дім без дозволу, правда, користь від нього є: перший виконує обов’язок слуги. Однак Мейтей все-таки гість, отож якщо вже він поспішив до дверей, то Кусямі-сенсею, господареві цього дому, сидіти непорушно у вітальні зовсім не личило. Інша людина обов’язково пішла б услід за Мейтеєм. Але господар не з таких: він спокійнісінько спочивав задом на дзабутоні. До речі, поняття «спокійнісінько спочивати задом на дзабутоні» і «бути спокійним» на перший погляд близькі, а насправді вони суттєво різняться.

Було чути, як Мейтей з кимсь жваво розмовляв у передпокої, а потім гукнув: «Гей, господаре! Вийди-но сюди. Без тебе не обійдеться!» Хоч-не-хоч господар, усе ще з руками за пазухою, попростував до передпокою. Дивиться — Мейтей присів навпочіпки (що за непристойна поза!), тримає у руці візитну картку з таким текстом: «Агент кримінального відділення поліцейського управління Торадзо Йосіда». Поряд з Торадзо-куном стовбичив високий молодик років двадцяти п’яти в елегантному тафтовому кімоно. Дивна річ, той чоловік стояв мовчки, застромивши руки за пазуху геть-чисто, як господар. «Наче я його десь бачив», — подумав я й придивився уважніше. Стривайте, стривайте, так це ж той злодій, що пізньої ночі завітав у наш дім і поцупив батат! Сьогодні, бач, з’явився у білий день, відкрито, через ґанок.

— Слухай, це агент кримінального відділення. Недавно спіймали злодія і тебе запрошують у поліцію.

Господар, очевидно, нарешті второпав, з якої причини до нього завітав поліцейський, бо повернувся до злодія і шанобливо вклонився. Злодій мав привабливішу зовнішність, не те, що поліцейський. Тож не дивно, що господар поквапно привітався саме з ним. Злодій, ясна річ, здивувався, але не заперечував проти такої почесті. Хіба ж міг він сказати: «Я — злодій»! Його руки, як і перед тим, були за пазухою. Навіть якби він захотів їх вийняти, все одно не зміг би — вони були в наручниках. Будь-хто зметикував би, хто тут агент, а хто — злодій, але господар не будь-яка людина; він узагалі не схожий на людей двадцятого століття. До урядовців і поліції господар ставиться з повагою, влада, на його думку, щось страшне та грізне. Теоретично він розумів, що поліцейський — всього лише сторож, оплачуваний його, господаря, грішми. А от як доходило до практики, то господар перед поліцейським заїкався. Батько господаря був колись старостою у столичному передмісті, звик хилитися перед начальством, тож, мабуть, за ті гріхи доводиться розплачуватись синові. Шкода, але що вдієш?

Поліцейський, здається, розвеселився — його губи порушила усмішка.

— Прошу вас завтра до дев’ятої з’явитися в управління поліції у Ніхондзуцумі… Які речі у вас украдено?

— Украдено… — почав господар і замовк. Як на біду, все з голови вилетіло. Він тільки пам’ятав про батат — подарунок Татара Сампей-куна. Правда, й батат його не дуже цікавив, але ж треба доказати фразу, а то, бува, подумають, що він дурник — так і репутацію можна собі попсувати. Якби ж то в когось украли. А то ж у нього. «Не відповім ясно, то ще вважатимуть мене несповна розуму», — вирішив господар і рішуче докінчив: — Украдено… одну коробку батату.

Злодій, щоб стримати сміх, уткнувся в комір кімоно.

– Ха-ха-ха, як тобі жаль того батату! — зареготав Мейтей.

Тільки поліцейський залишився поважним.

— Батат, здається, пропав. А от решту предметів знайдено — прийдіть, самі переконаєтеся. Не забудьте прихопити печатку — як будете забирати речі, доведеться розписку залишити… Явіться до дев’ятої. Поліцейська дільниця Ніхондзуцумі району Асакуса. До побачення, — закінчив поліцейський свій монолог і пішов. Злодій поплівся за ним. Він не міг вийняти рук, щоб зачинити двері, а тому залишив їх розчиненими. Господар тремтів перед поліцією, але цього разу, видно, розгнівався: надув щоки і хряснув дверима.

— Ха-ха-ха, ти, видно, страшенно поважаєш поліцію! Ти б і перед іншими так смиренно гнувся… А то ж ти

чемний лише з поліцейськими. Біда, та й годі.

— Але ж він потурбувався прийти, щоб запросити мене…

— Прийшов, щоб запросити… Так це ж його професія! А ти міг би обходитися з ним, як із звичайним гостем.

— Але ж це не проста професія.

— Авжеж, не проста — огидна, професія агента. Куди гірша за інші.

— Гляди, добалакаєшся!

— Хе-хе-хе! Ну годі, не будемо лаяти поліцію. Гаразд, ти її поважаєш. Але який ти ввічливий із злодієм! — таке мені в голову не вкладається.